Страница 47 из 54
Згадавши про Чонкіна, капітан мстиво посміхнувся. І витер сльози. Життя його набуло сенсу. І заради цього сенсу варто було йти крізь дощ і морок.
Капітан відклеївся од стіни і ступив уперед. Ноги роз’їжджалися і грузли в мокрому ґрунті. Але чоботи в нього ще міцні, якось витримають.
Він уже обігнув літака, коли за спиною рипнули двері. Хтось вийшов на ґанок. Капітан, не роздумуючи, гепнувся в багнюку. Зараз, коли він знову набув волі до перемоги, то для свого порятунку ладен був витримати й не таке.
— Ну, що там видно? — звідкілясь, напевне, з хати, почувся стурбований голос Нюри.
— Нічого не видно, — зовсім близько вимовив Чонкін. — Ліхтаря засвітила б, чи що.
— Карасину нема, — відгукнулася Нюра. — А лампу винести, ці повтікають.
Просто біля капітанового вуха зачвакала багнюка. Ще трохи, Чонкін наступить на капітана, і все пропало. А що, коли смикнути його за ногу, він упаде?..
— Ну що? — знову запитала Нюра.
— Нічого. Черевики драні. Навіщо в них без толку лазити по багні. Він, певно, вже давно чкурнув.
— А що ж йому, тебе дожидатися? Йди до хати, нічого город місити.
Чонкін ще постояв над капітаном, позітхав, потім його кроки повільно віддалилися.
Капітан Миляга на квапився. Він зачекав, доки Чонкін зійде на ґанок, діждався, доки грюкне за ним засув. Далі капітан пересувався поповзом. Ось уже й тин. Озирнувшись і не вгледівши нічого підозрілого, капітан зірвався на ноги й одним махом перелетів через сукуваті ворини. І враз перед ним, наче з-під землі, виросли дві темні постаті в плащ-накидках. Капітан хотів скрикнути, але не встиг. Одна з постатей змахнула прикладом, і капітан Миляга знепритомнів.
Штаб полку розташувався в одній із порожніх комор за городами. Комора ця була поділена на дві частини. У першій частині знаходилися караульні, черговий по штабу, писар і ще декілька осіб із тих, які полюбляють крутитися біля начальства. У кутку на підстилці із соломи сидів телефоніст і упівголоса бурмотів у трубку:
— Ластівка, ластівка, чорти б тебе забрали, я — Орлик, якого дідька не відповідаєш?
У другій половині, відокремленій перегородкою з колод і освітленій керосиновим ліхтарем, що стояв на ящичку, перебували командир полку полковник Лапшин і його ад’ютант молодший лейтенант Букашев.
Полковник збирався на оперативку до командира дивізії, коли розвідники Сирих та Філюков принесли на своїх плечах і скинули в кутку на підстилку з прілої соломи щось довге, брудне, схоже на колоду.
— Що це? — поцікавився полковник.
— Язика взяли, товаришу полковник, — виструнчився молодший сержант Сирих. Права щока його була заквецяна глиною.
Полковник підійшов ближче до того, що лежало на соломі, поморщився.
— Це, мабуть, не язик, — сказав він, подумавши. — Це — труп.
— То все Філюков, товаришу полковник, — сказав Сирих з тією невимушеністю, яку дозволяють собі тільки розвідники. — Я йому кажу: «Бери обережніше», — а він з усього маху прикладом — бац!
— Що ж це ти, Філюков? — перевів полковник погляд на другого розвідника.
— Злякався, товаришу полковник, — щиро зізнався Філюков. І почав теж розповідати невимушено. Але невимушеність у нього була не така, як у Сирих. Це була невимушеність ще не ляканої селянської людини, якій здається, що в армії всі такі, як вона, і полковник — це щось на кшталт колгоспного бригадира. — Воно ж як сталося, товаришу полковник. Підповзли ми з молодшим сержантом до якогось тину. Такий невисокий тинок із ворин, із березових. Залягли. Годину лежимо, другу лежимо. Нікого нема, темно, дощ іде, — Філюков брудними руками схопив себе за голову і похитав нею, зображаючи жах. — Ми хоча й у плащ-накидках, згори воно тече — нічого, а знизу вже весь живіт мокрий. Ось, погляньте, — він розгорнув плащ-накидку і показав живота, який справді був мокрий і брудний.
— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — здивувався полковник.
— А ви заждіть. Дайте допалити, — й, не чекаючи, він майже вирвав недопалок із рук полковника. Жадібно потягнув кілька разів, кинув під ноги й розтер каблуком. — Отже, ми лежимо, я кажу молодшому сержанту: «Давай відступати». А він каже: «Зачекаємо». І раптом чуємо, відчиняються двері. І хтось там за тином ходить, чалапає болотом. Жіночий голос про щось запитує, а чоловічий відповідає: «Карасину, мовляв, нема». А потім він пішов, і знов нікого нема. Я думаю: «Ну, пішов». І тілько я так подумав, коли він як вилізе… — Філюков присів і, округливши очі, надав своєму обличчю виразу неймовірного жаху, — і просто на нас. Тоді я хапаю гвинтівку і… — Філюков випростався, зірвав з плеча гвинтівку і замахнувся на полковника.
Полковник відскочив.
— Ти що, ти що? — сказав він, підозріло стежачи за Філюковим.
— Та я ж показую, — вішаючи гвинтівку на плече, мовив Філюков. — Та ви не сумнівайтеся, голову даю навідріз — він живий. Я, товаришу полковник, сам із Волги. У нас німців було чимало. І от за інших не скажу, а за німців скажу. Дуже живучий народ. Іншу людину так вдариш — заб’єш. А німець живим зостанеться. А чому так? — Філюков не відповів, тільки розвів руками і втягнув голову в плечі, зображаючи цілковите нерозуміння такої загадки природи.
— Але цього ти все-таки вбив, — суворо сказав полковник.
— Та ви що! — заперечив Філюков, геть не вірячи у власні сили. — Я вам кажу — він живий. Він дихає, — Філюков підійшов до розпростертого тіла і став злегка натискувати на живіт. Груди лежачого й справді почали злегка підніматися, але чи від того, що лежачий справді дихав, чи від того, що його накачував Філюков, збагнути було важко.
— Дихає на ладан, — заперечив полковник. — Облиш його, Філюков. Можете обидва йти.
Розвідники пішли.
Полковник стояв, розглядаючи полоненого.
— Це ж треба було його так виваляти в багні, що не розбереш ні форми, ні розпізнавальних знаків, — пробурмотів він наче сам до себе. І підвів голову: — Молодший лейтенанте!
— Я! — озвався Букашев.
— Ви в школі яку мову вивчали?
— Німецьку, товаришу полковник.
— Якщо полонений опритомніє, зможете допитати?
Букашев завагався. Узагалі він німецьку, звичайно, вчив, але як? З цього предмету найчастіше тікав у кіно. Звісно, дещо пам’ятав. «Анна унд Марта баден», і «Хойте іст дас вассер варм». Та ще кілька окремих слів.
— Постараюсь, товаришу полковник.
— Постарайтеся. Усе одно перекладача немає. Полковник натягнув на кашкета каптур і вийшов.
Хоча ліквідацію банди Чонкіна було доручено одному полку, загальне керівництво всією операцією з огляду на її важливість узяв на себе особисто командир дивізії генерал Дринов.
Цей генерал за короткий строк зробив карколомну кар’єру, бо донедавна він носив лише одну шпалу і командував ротою. Але якось йому дуже поталанило. Командир батальйону в бесіді сам на сам сказав йому, що про Троцького можна казати все що завгодно, але під час громадянської війни головкомом був усе ж таки він. Можливо, того командира і без згаданого висловлювання замели б у свій час, але тоді важко сказати, як це позначилося б на долі майбутнього генерала. А так усе склалося якнайліпше. Дринов доповів Кому Слід і зайняв місце комбата. Відтоді справи його йшли мов по маслу. Через два роки вже з трьома шпалами потрапив він на війну з білофіннами.
Тут яскраво проявилися його командирські здібності. Дринов відзначався тим, що вільно й швидко орієнтувався в будь-якій, найскладнішій ситуації, щоправда, з усіх можливих рішень вибираючи найбезглуздіше. Це не завадило йому вийти сухим із води, і після закінчення фінської кампанії він уже з чотирма шпалами в петлицях з’явився до Москви, де сам дідусь Калінін у Георгіївському залі Кремля потрусив його тверду руку двома своїми і сказав декілька слів, вручаючи орден Бойового Червоного Прапора. Генерала ж отримав він зовсім недавно за видатне досягнення в галузі військової науки, а саме: на навчаннях наказав обстрілювати особовий склад своєї частини справжніми осколочними снарядами, максимально наближаючи обстановку до бойової. Дринов стверджував, що в таких навчаннях гинуть тільки недолугі бійці, які не вміють окопуватись. А в людині, котра не вміє окопуватися, Дринов узагалі не вбачав ніякого пуття. Сам він полюбляв окопуватися.