Страница 29 из 54
У кабінеті стало тісно од прибулих гостей. Люшка одразу всілася за головин стіл, Килін примостився збоку, кореспонденти повсідалися попід стінами. Голубєв став біля сейфа, притиснувши плечем його дверцята.
— Ну що, начальники? — бадьорим голосом запитала Люшка. — Як живете?
— Та як живемо? — розвів руками парторг. — По-простому живемо, по-селянськи. З народом ось потроху воюємо.
— А в чому річ? — поцікавилася Люшка.
— Та так, — ухилився Килін. — Ти про себе розкажи. Адже в столиці живеш. Мабуть, зі Сталіним щодня чаї розпиваєш?
— Ну, щодня, не щодня, а, бува, стрічаємося.
— Ну і який він із себе? — жваво поспитав Голубєв.
— Як тобі сказати? — замислилася Люшка. — Дуже проста людина, — сказала вона, покосувавши на кореспондентів. — І дуже скромна. Як прийом у Кремлі, так неодмінно до себе підкличе, привітається за ручку: «Здрастуйте, Люша! Як живете? Як здоров’я?» — Дуже чуйна людина.
— Чуйна? — жваво перепитав голова. — Ну, а який він узагалі вигляд має?
— Добрий вигляд, — сказала Люшка і раптом заплакала. — Важко йому зараз. Один за всіх нас думає.
Люшка народилася і виросла в бідній селянській сім’ї. Улітку наймитувала, зиму постійно проводила на печі, не маючи ні валянок, ні штанів. До колективізації вона не могла стати знаменитою дояркою, оскільки напівздохла корівчина, що була в господі, рекордних надоїв не давала. Коли ж корівчина внаслідок скупого харчу й зовсім здохла, від неї й геть не стало користі. До такого ж сумного результату могло б прийти і Люшчине життя, але тут наспіли благодатні зміни. У колгосп Люшка записалася однією з перших. Потім дали їй колишніх куркульських корів. Щоправда, тих надоїв, які були раніше, корови вже не давали, але за інерцією продовжували доїтися щедро. Поступово Люшка ставала на ноги. Узулася, одяглася, вийшла заміж за Єгора, вступила в партію. Небавом повсюди стали висувати передовиків і ударників, і Люшка з усіх показників цілком підійшла під цю категорію. У місцевій і центральній пресі з’явилися перші замітки про Люшчині досягнення. Але справжній злет її розпочався, коли якийсь кореспондент з її слів (а може, й сам вигадав) обнародував у газеті сенсаційне повідомлення, що Люшка пориває з дідівським методом доїння корів і віднині береться смикати корову за чотири дійки одночасно — по дві в кожній руці. Тут усе й почалося. Виступаючи в Кремлі на з’їзді колгоспників, Люшка запевнила присутніх і особисто товариша Сталіна, що з відсталою колишньою технологією покінчено раз і назавжди. А на репліку товариша Сталіна «Кадри! Кадри!» зобов’язалася навчити своєму методу всіх доярок свого колгоспу. «А чи ж вийде в усіх?» — лукаво запитав товариш Сталін. «Таж у кожної доярки, товаришу Сталін, по дві руки», — хвацько сказала Люшка і виставила наперед власні долоні. «Правильно!» — посміхнувся Сталін і кивнув головою. Відтоді вже й зовсім не бачили Люшку в рідному колгоспі. То вона засідає у Верховній Раді, то присутня на нараді, то приймає англійських докерів, то бесідує з письменником Ліоном Фейхтвангером, то отримує орден у Кремлі. Прийшла до Люшки велика слава. Газети пишуть про Люшку. Радіо говорить про Люшку. Кінохронікери знімають фільми про Люшку. Журнал «Огонек» на обкладинці друкує Люшчин портрет. Червоноармійці пишуть, хочуть одружитися.
Зовсім замоталася Люшка. Прискочить на день-другий у рідне село, посмикає корову за дійки перед фотоапаратом і далі. Сесія в сільгоспакадемії, зустріч із письменниками, виступ перед ветеранами революції… І від журналістів ніякого спасу. Куди Люшка, туди й вони. Для них сама Люшка стала вже не гірше дійної корови. Строчать про неї статті, нариси, пісні складають. Та й сама вона, геть знавіснівши, повірила вже, що всі ці журналісти тільки для того й створені, аби готувати їй статті, доповіді, описувати її життя і фотографувати.
Виник і поширювався так званий мякишевський рух. Мякишівці (з’явилася така назва) брали зобов’язання, заполонили верховні органи, ділилися досвідом через газети і красувалися на кіноекранах. Корів доїти зовсім стало нікому.
— Ну що з вами робити? — з досадою звернувся до народу парторг. — Ось ви зібралися і стоїте. І думаєте, що організовано стоїте. А я звідсіля, згори, щось ніякої організованості не помічаю. Я помічаю тільки, що кожен намагається стати позаду, аби потім першим бігти до магазину. І вам нікому не соромно. Хоч би землячки своєї посоромилися. Адже вона в нас легендарна. Особисто з товаришем Сталіним неодноразово зустрічалася. А з нею кореспонденти. Вони ж можуть про все написати. Я вас, товаришу кореспондент, — звернувся він до одного з прибулих, — особисто прошу, напишіть і надрукуйте на весь Радянський Союз. Напишіть, що в нашому колгоспі народ несвідомий. Повсюди свідомий, а тут — ні. Нехай стане їм соромно. Розбрелися, розтяглися, як стадо, слово честі. Ану ж бо, давайте всі до гурту та щільніше. І коли ви не вмієте стояти як належить, то я вам скажу так: чоловіки всі візьмуться за руки, а жінки посередниці. Ото й стійте. Хоча так теж кепсько. А плескати хто буде? Попідручки беріться. Тепер інша річ.
Навівши таким чином лад, Килін надав слово Люшці. Люшка виступила наперед, помовчала трохи і розпочала тихо, по-домашньому.
— Жінки й чоловіки! — сказала вона. — Важке горе звалилося на нас із вами. Підступний ворог напав на нашу країну без оголошення війни. А ще ж недавно прикидалися друзями. Як була в Москві два роки тому, довелося бачити їхнього Ріббентропа. Правду скажу, не справив він на мене враження. Чоловічина нестатурний, на кшталт нашого, припустимо… — вона пошукала очима, з ким би порівняти, хоча порівняння приготувала заздалегідь, — та скидається на Степана Фролова, ну, звісно, тямковитіший. Усміхається, все по-своєму шпрехен зі дойч тости проголошує, однак і тоді ще мені Климент Єфремович Ворошилов сказав на вухо: «Ти, Люшо, не дивись, що він такий привітний, насправді ж камінь за пазухою, ох, який тримає». І тепер часто я згадую слова Климента Єфремовича і думаю, так, справді, камінь тримали ці пани за пазухою. Жінки й чоловіки! Тепер, коли сталося таке нещастя, нам більше й робити нічого не зостається, як згуртуватися довкола своєї рідної партії, довкола особисто товариша Сталіна. Ось буду в Москві, побачу його, рідного, дозвольте сказати від вашого імені, що всі трудівники нашого господарства всі свої сили оддадуть… та не лізь ти в очі зі своїм фотоапаратом, — несподівано, на загальне задоволення, повернулася вона до кореспондента, який знімав її, повиснувши на поруччях. — Збоку знімай! Усі сили віддадуть для підвищення врожайності. Усе для фронту, все для перемоги! — Вона помовчала, затнулася, збираючи думки. І тихо вела далі: — До вас, жінки, звернення особливе. Не сьогодні-завтра мужики наші, наші чоловіки, наші брати підуть захищати свободу. Війна є війна, може, й не кожному вдасться повернутись. Але доки вони будуть там, ми тут самі залишимося. Важко доведеться. І дітлахи малі, і в хаті треба прибрати, і зготувати, і випрати, і за своїм городом доглянути, і про колгоспну справу не забувати. Хочемо ми того чи ні, а тепер кожній за двох, за трьох доведеться працювати. І за себе, і за чоловіків. І ми це повинні витримати і витримаємо. Чоловіки! Ідіть на фронт, виконуйте свій чоловічий обов’язок, захищайте нашу Батьківщину від супостатів до останку. А щодо нас не турбуйтеся. Ми вас замінимо…
Люшка говорила просто, дохідливо, і ті, які стояли внизу, то плакали, то всміхалися крізь сльози. Та й сама Люшка декілька разів приклала хустинку до очей. А далі з усіма своїми кореспондентами сіла в «емку» і, піднявши куряву стовпом, покотила в свої високі сфери.
Після мітингу, як було обіцяно, поділили сіль, сірники й мило. Своя частка дісталася й Нюрі: півшматка мила, кульок солі та сірників дві коробки. Додому вона повернулася — вже вечоріло. Чонкін сидів біля вікна і з допомогою шила та сурової нитки (дратви не було) намагався полагодити черевики.