Страница 30 из 54
— Ось, — Нюра виклала на стіл свою здобич. — Дали.
Чонкін позирнув без інтересу.
— Може, завтра все ж приїдуть, — сказав він із зітханням.
— Хто? — запитала Нюра.
— Хто, хто, — розсердився Чонкін. — Війна йде, а я тут…
Нюра нічого не відповіла. Дістала з печі гороховий суп, донесла до столу і розплакалася.
— Ти що це? — здивувався Чонкін.
— Чого ж це ти так на війну рвешся? — крізь сльози сказала Нюра. — Та невже ж тобі там буде краще, ніж у мене?
Гладишеву не спалося. Він витріщався в пітьму, зітхав, охкав і ловив на собі блощиць. Та не блощиці йому спати не давали, а думки. Вони крутилися довкола одного. Своїм дурнуватим запитанням на мітингу Чонкін збурив йому душу, похитнув його, здавалося б, непорушну віру в науку й наукові авторитети. «Чому кінь не стає людиною?» А й справді, чому?
Притиснутий Афродітою до стіни, він лежав, розмірковував. Дійсно, кожен кінь працює багато, більше від будь-якої мавпи. На ньому їздять верхи, возять найрізноманітніші вантажі. Кінь працює влітку і взимку по багато годин, не знаючи ні вихідних, ні відпусток. Тварина, звичайно, не найдурніша, але все ж жоден з усіх коней, що їх знав Гладишев, не став ще людиною. Не знаходячи хоч якогось прийнятного пояснення такій загадці природи, Гладишев шумно зітхнув.
— Ти не спиш? — голосним шепотом запитала Афродіта.
— Сплю, — сердито відповів Гладишев і одвернувся до стіни.
Щойно став долати його сон, як прокинувся й заплакав Геракл.
— Ш-ш-ш, — зашикала до нього Афродіта і, не встаючи, стала гойдати з гуркотом колиску. Геракл не вгавав. Афродіта спустила ноги з ліжка, вийняла Геракла з колиски і дала йому цицьки. Дитина заспокоїлася і зацмокала губами. Годуючи її, Афродіта однією рукою нишпорила в колисці, мабуть, міняла пелюшки. Але, коли вона поклала сина на місце, той знову заплакав. Афродіта гойдала колиску й наспівувала:
Далі слів вона не знала і нескінченно повторювала одне й те саме:
Нарешті дитина заснула. Притихла Афродіта, став засинати й господар дому. Але щойно він заплющив очі, як цілком виразно почув, що прочинилися двері. Гладишев здивувався. Невже він, лягаючи спати, не замкнув їх? А коли навіть і так, то хто б це міг у такий пізній час, бачивши, що у вікнах немає світла, турбувати людей?
Гладишев насторожився. Може, примарилося? Ні. Хтось пройшов через сіни, тепер навпомацки лапав у коридорі. Кроки наближалися, і ось уже з рипінням прочинилися двері до кімнати. Гладишев звівся на лікті, напружено вдивляючись у темряву, і, на свій великий подив, упізнав у тому, хто ввійшов, коня Осоавіахіма. Гладишев струсонув головою, аби отямитися і переконатися, що все це йому не привиджується, але все було насправді так, і Осоавіахім, якого добре знав Гладишев, бо саме на ньому Кузьма Матвійович звичайно возив на склад продукти, власною персоною стояв посеред кімнати і шумно дихав.
— Здрастуй, Кузьмо Матвійовичу, — несподівано сказав він людським голосом.
— Здрастуй, здрастуй, — усвідомлюючи дивовижність того, що відбувалося, стримано відповів Гладишев.
— Ось я прийшов до тебе, Кузьмо Матвійовичу, повідомити, що я тепер став людиною і продуктів більше не возитиму.
Кінь чомусь зітхнув і, переступаючи з ноги на ногу, стукнув копитом об підлогу.
— Тихіше, тихіше, — зашикав Гладишев. — Дитя розбудиш, — відсунувши злегка Афродіту, він сів на ліжку і, відчуваючи незвичайну радість від того, що йому, можливо, першому з людей довелося стати свідком такого чудового феномена, нетерпляче запитав:
— Як же тобі вдалося стати людиною, Осю?
— Та воно, бач, як вийшло, — задумливо сказав Осоавіахім, — я останнім часом багато працював. Сам знаєш, і продукти возив зі складу, і гною не цурався, і орати доводилося — ні від чого не відмовлявся, і от у результаті копіткої праці перетворився я нарешті на людину.
— Цікаво, — сказав Гладишев, — це дуже цікаво, тільки на кому я тепер продукти возитиму?
— Ну, це вже твій клопіт, Кузьмо Матвійовичу, — похитав головою кінь. — Доведеться підшукати заміну. Візьми хоча б Тюльпана, він ще людиною не скоро стане.
— Чому ж так? — здивувався Гладишев.
— Лінивий тому що, все робить з-під палиці. Доки його не вдариш, із місця не зрушить. А щоб людиною стати, треба ганяти, знаєш як? Ого-го-го! — він раптом заіржав, але враз і спохопився. — Вибач, Кузьмо Матвійовичу, даються ще взнаки кінські пережитки.
— Нічого, буває, — вибачив Кузьма Матвійович. — Ну, а цікаво мені знати, що ти тепер думаєш робити? У колгоспі зостанешся, чи як?
— Навряд, — зітхнув Осоавіахім. — Мені тепер тут з моїм талантом робити нічого. Подамся, певно, в Москву, професорам покажуся. Може, з лекціями виступатиму. Ех, Кузьмо Матвійовичу, життя для мене тепер допіру лише розпочинається, одружився б, дітей понароджував для дальшого прогресу науки, а от не можу.
— Чому ж?
— Ще й запитуєш, — гірко всміхнувся Осоавіахім. — Ти ж сам вісім років тому що мені вчинив? Позбавив необхідних для продовження роду частин організму.
Незручно стало Гладишеву. Він знітився і начебто аж почервонів, добре, що темно й не видно.
— Вибач, друже Осю, — сказав він щиро. — Якби ж то я знав, що ти людиною станеш, та хіба ж я дозволив би собі. Я ж то гадав, кінь, він і є кінь. Якби ж то я знав…
— Якби ж то, — передражнив його Осоавіахім. — А кінь то що? Хіба ж він не жива істота? Хіба ж од нього можна відбирати останню радість? Ми ж у кіно не ходимо, книжок не читаємо, одне тільки й лишається, а ти ножем…
Насторожився Гладишев. Щось не те плете Осоавіахім. Ще не встиг людиною стати, а вже критикує. Досягнення, звичайно, значне з біологічної точки зору, а коли надати цій справі ще й політичного забарвлення, то перетворитися коневі на людину ще півділа. Головне, на яку людину — нашу чи не нашу? І, виявивши належну пильність, поставив Гладишев коню запитання, так би мовити, «руба»:
— А от ти мені скажи, Осю, коли тебе, приміром, на фронт візьмуть, ти за кого воювати станеш — за наших чи за німців?
Глипнув на нього кінь співчутливо, помотав головою, дурний, мовляв, чоловік.
— Мені, Кузьмо Матвійовичу, на фронт іти нема ніякої можливості.
— Як це нема можливості? — скрадливо поспитав Гладишев.
— А так, — розсердився кінь, — мені на спусковий гачок натискувати нічим. У мене пальців нема.
— Он воно що, — ляснув себе по лобі Гладишев і прокинувся.
Розплющив очі, ніяк не може второпати, куди ж подівся кінь. Обстановка в кімнаті колишня, і він, Гладишев, лежить у своєму ліжку на пуховій перині, притиснутий Афродітою до самісінької стінки. Навалилася вона на нього всією своєю вагою, прицмокує, посвистує уві сні, та з таким апетитом, що аж гидко. Спечно, млосно. Гладишев стусонув дружину плечем — не зрушив. Стусонув удруге — наслідки ті самі. Розсердився, вперся в стіну руками й ногами і так штовхнув Афродіту задом, що вона ледь з ліжка не гепнулася і підскочила.
— Га? Що? — нічого допетрати не може.
— Чуєш, Афродіто? — пошепки поспитав Гладишев. — А куди це кінь дівся?
— Який кінь? — Афродіта трусила головою, намагаючись щось збагнути.
— Та кінь же, Осоавіахім, — сердився Гладишев на нетямущість дружини.
— О Господи! — пробурмотіла Афродіта. — Патяка бозна-що. Коня якогось вигадав. Спи собі.
Вона беркицьнулась на живіт, уткнулася в подушку й одразу ж заснула знову.
Гладишев лежав, утупившись у стелю. Свідомість неквапом поверталася до нього, і нарешті він зрозумів, що кінь приходив до нього уві сні. Гладишев був освіченою людиною. Він читав книгу «Сон і сновидіння», яка допомогла йому дати сьогоднішньому сну правильну оцінку. «Учора наслухався од Чонкіна дурниць, от і наснилося», — міркував він подумки. Але якась дивна думка, котру він не міг висловити, гризла й мучила його, і Гладишев ніяк не міг збагнути, що це означає. Заснути більше не міг. Лежав, крутився, а лишень за вікном засіріло, переліз через Афродіту і став натягати на себе кавалерійське галіфе.