Страница 28 из 54
Коли голова Голубєв, парторг Килін, а за ними й Чонкін прибули до місця події, очам їхнім відкрилося неповторне видовище. Учасники мітингу, збившись в одну купу, являли собою багатоголову, багаторуку і багатоногу гідру, яка гула, дихала і ворушила всіма своїми головами й кінцівками, наче намагаючись видрати щось із власних нутрощів. Окремі люди були помітними частково і лише в переплутаному вигляді. У голови ворухнулося на тім’ї поріділе волосся, коли він побачив у Степана Фролова, що вилазив із купи, жіночі груди, котрі, коли придивитися, виявилися грудьми Тайки Горшкової. Дві розведені в боки ноги в брезентових чоботях силкувалися втягнутися назад, а третя, з задертою штаниною, боса, стирчала вертикально у вигляді антени, і на ній від кісточки до коліна синіло розмите часом татуювання: «права нога».
Сумна ця картина доповнювалася собаками, які, збігшись з усього села, гасали довкола загального сум’яття і відчайдушно гавкали. Серед них Чонкін на свій подив помітив і кабана Борка, який бігав, рохкав і вищав більше за всіх, наче намагаючись показати себе найголовнішою собакою.
Друга свого і сусіда Гладишева Чонкін знайшов неподалік, він височів над битвою. Заклавши руки за спину, з болем за своїх односельців спостерігав Кузьма Матвійович кипіння пристрастей.
— Ось, Ваню, тобі наочний доказ, від кого походить ця тварина, яка гордовито називає себе людиною.
Гладишев поглянув на Чонкіна і сумно похитав головою. Раптом гідра виплюнула до ніг селекціонера напіврозчавлений шматок мила.
— Ось через що люди втрачають свою подобу, — вказав Гладишев на предмет усіх нещасть і гидливо відкинув його носком чобота. І пішов геть, підштовхуючи об’єкт своєї зневаги ногами, наче через наукову неуважливість. Але не пройшов він і п’яти кроків, як збоку підлетів якийсь хлопчик, підхопив на льоту цей жалюгідний шматок і, ухилившись від жорстокої руки селекціонера, кинувся навтіки.
— Ось вона, наша молодь, — повідомив Гладишев, повернувшись до Чонкіна, — наша зміна і наша надія. За що боролися, на те й напоролися. На країну нападає підступний ворог, люди гинуть за Батьківщину, а цей шкет останній шматок мила рве в старої людини.
Гладишев важко зітхнув і насунув капелюха на лоб, марно чекаючи від долі чергового подарунка.
Після хвилинної розгубленості Килін із Голубєвим вступили в нерівний бій із несвідомим натовпом. Порадивши парторгу зайти з протилежного боку, голова стрімголов ринувся в бійку і через деякий час витягнув звідтіля Миколу Курзова в подертій сорочці з прилиплим до плеча кавалком мила і головою, вкритою зубним порошком.
— Стій тут! — наказав йому Іван Тимофійович і пірнув знову в купу, але, діставшись аж до її дна, знайшов там того самого Курзова вже не тільки в розідраній сорочці, але й з роз’юшеним носом і чітким відбитком чийогось чобота на правій щоці.
Незважаючи на свою м’яку вдачу, Голубєв розлютився. Випірнувши з Курзовим на поверхню, він підвів його до Чонкіна і попрохав:
— Ваню, будь другом, постережи. Коли що, одразу стріляй, я відповідаю.
Голова втретє кинувся до гідри, і вона його проковтнула.
Курзов, поставлений під охорону, одразу заспокоївся, нікуди більше не рвався, стояв, важко дихаючи і торкаючи пальцем розпухлого носа.
А Чонкін шукав очима Нюру, яка була десь там, у цій бійці, і нервував, боячись, що її задушать. І коли перед ним майнуло знайоме плаття, Чонкін не витримав.
— На, потримай, — він тицьнув гвинтівку Курзову і підбіг до бійки, сподіваючись, що йому вдасться схопити і витягти Нюру. Тут хтось сильно штовхнув його в бік. Чонкін похитнувся і відірвав од землі одну ногу, намагаючись відновити рівновагу, але його смикнули за іншу ногу, і він звалився в загальну купу. Його закрутило, мов тріску у вирі. То він опинявся на самому низу, то виринав нагору, то знову потрапляв усередину між тілами, що пропахли потом і керосином. І хтось хапав його за горло, і він також кусав і дряпав когось.
Коли він опинився на самісінькому дні, і його протягли потилицею по землі, і рот засипали пилом, а очі зубним порошком і він, кашляючи, чхаючи, відпльовуючись, рвонувся назад, у цей самий момент обличчя його потонуло в чомусь м’якому, теплому, рідному.
— Це ти, Нюрко! — схлипнув він приглушено.
— Ваню! — зраділа Нюра, відбрикуючись від когось ногами.
Говорити обоє не мали змоги і лежали, уткнувшись один в одного, на дні розбурханого бойовиська, доки хтось не заїхав Чонкіну закаблуком у підборіддя. Він зрозумів, що час вибиратися, і порачкував назад, підтягуючи Нюру за ноги.
— Ну от, — сказав парторг Килін, тримаючи в руках мішок із залишками ширвжитку. — Отепер справа інша. Зараз ви знову зберетеся, і мітинг ми все ж закінчимо. А хто думає інакше, той з цього мішка нічого не одержить. Ходімо, Іване Тимофійовичу.
Килін перекинув через плече мішок, що значно полегшав, і рушив першим.
На місці недавнього бойовиська, сидячи в пилюці, плакала баба Дуня. Вона плакала, обхопивши голову чорними, скривленими від подагри долонями. Трохи збоку лежала розшматована картонна коробка й окремо від неї лялька Таня № 5 без капелюшка і з надірваною головою.
Плечовий взяв стару під пахви, допоміг підвестися.
— Ходімо, бабцю, — сказав він. — Годі плакати, ходімо поаплодуємо.
Не встигли з’юрмитися на колишньому місці, як за цариною виник стовп куряви і став швидко просуватися до контори. Люди шарпнулися вбік. Стовп покрутився біля контори й опав. Із пилюки виникла «емка». Люд здивувався, начальство захвилювалося. Раз «емка», то не інакше, як хтось із області. У районі навіть перший секретар товариш Ревкін пересувається виключно на «козлі».
З «емки» висипали якісь люди з блокнотами й фотоапаратами. Один підбіг до задніх дверцят, розчинив їх. Із дверцят висунулися спершу величезні сідниці, обтягнуті синім, а відтак з’явилася і вся власниця сідниць, тілиста жінка в бостоновому костюмі, білій блузці і з орденом на грудях ліворуч.
— Люшка, Люшка, — мов сухе листя, зашаруділо в натовпі.
— Здорові були, земляки! — голосно сказала приїжджа і крізь публіку, яка шанобливо розступилася, попрямувала до ґанку. Дорогою окремо кивнула Плечовому, котрий дивився на неї з іронією: — Здрастуй, брате!
— Бувай здорова, — відказав Плечовий.
Раптом жінка вздріла миршавого чоловічка Єгора Мякишева, який скулився в натовпі.
— Єгоре! — вона метнулася в натовп і витягла Єгора на видноту. — Що ж це ти свою кохану дружину не стрічаєш? Чи ж не радий?
— Та ну, — знітившись, пробурмотів Мякишев і похнюпився.
— А ти не нукай, — сказала Люшка. — Цілуй жінку, давно не бачилися. Тільки губи спершу витри, а то знову, бачу, яйця сирі трощив, — вона нахилилася до Мякишева і підставила йому спершу одну щоку, потім другу. Мякишев витер губи брудним рукавом і приклався, куди було вказано. Люшка поморщилася.
— Тютюном тхне, не дай Боже. Та нічого, тютюновий дух мужеський заміняє. А вже ж я за тобою так знудилася, передати не можу. Як там, думаю, половина моя законна проживає? Чи не сумно йому одному в холодному ліжку? А може, вже кого притяг, га?
Мякишев, розгубившись, дивився на дружину незмигно.
— Та на біса йому когось тягти? — голосно озвався Плечовий. — Коли він з конем живе на стайні.
У натовпі хтось хихикнув, решта притихла. Прибулі з блокнотами перезирнулися. Люшка зупинилася і звела на Плечового важкий погляд.
— Усе дурня справляєш, брате? — запитала вона з прихованою погрозою.
— Справляю, — охоче погодився Плечовий.
— Ну-ну, — сказала Люшка, — гляди, дожартуєшся.
І, повільно зійшовши східцями ґанку, зникла за розчиненими дверима.