Страница 27 из 54
— Навіщо ж гостям стільки мила? — не могла вона своїм розумом збагнути. — Ну, два шматки, ну, три, ну, десять. Але півсотні навіщо?
— Мало чого, — ухильно похитала головою баба Дуня, але відступати не збиралася.
— Коли тобі вже так треба, бери, — здалася Раїса. Вона витягла з кутка розкритий ящик із милом, у ньому виявилося всього тридцять вісім шматків, із них два Раїса взяла собі.
— А мішечка не даси? — запитала баба Дуня, проводжаючи відкладені два шматки жалібним поглядом.
— А повернеш? — запитала Раїса.
— Як же ж не повернути? — баба Дуня навіть образилася. — Мені, Раєчко, чужого не треба, я ж не злодійка.
Раїса допомогла вкласти куплене в брудний мішок і викинула на прилавок.
— Ще чого?
— Сольки б, — пом’явшись, зітхнула баба.
— Скільки?
— Та пудика півтора.
— Ти що, бабо, здуріла, чи що? Що ти з нею робитимеш, з сіллю?
— Капустки засолити треба, огірків, помідорів.
— Які ж зараз огірки та помідори? Може, гичку засолиш?
— Можна й гичку, — погодилася баба Дуня. — А потім воно, знаєш, як буває. Ниньки сіль є, а завтра немає, або сіль є — грошенят катма. Так що ти вже не сердься, а відпусти мені сольки.
— Ну гаразд, — здалася Раїса. — Пуд дам, більше і не проси.
— Ну давай хоч пуд, — поступилася стара, передбачаючи, що час її кінчається.
Сипати сіль було нікуди. Довелося викласти мило, насипати сіль, потім перекласти газетами і згори накидати мило.
— Усе, чи що? — з надією запитала Раїса. Стара пом’ялася і нерішуче запитала:
— Сірничків мені б іще.
— Скільки? — тоскно запитала Раїса. — Тисячу коробок?
— Та ти що, тисячу! — благородно обурилася стара. — Коробок сто, більше не треба.
— Десять дам, — сказала Раїса.
Зійшлися на двадцяти. Баба більше сперечатися не стала, покидала сірники в мішок. Раїса, прикинувши на рахівниці, назвала суму. Баба Дуня засунула руку під трикотажні рейтузи, довго мацала, відтак витягла вузличок із брудної квітчастої ганчірки, напханий складеними один до одного карбованцями. Стара була не надто грамотна, але гроші рахувати вміла. Незважаючи на це, вона викладала свої карбованці по одному, щоразу зупиняючись і дивлячись на Раїсу в містичній надії, що та скаже «годі». Раїса була терпляча і діждалася, доки баба викладе все, що треба. На решту грошей стара купила два кілограми сухих дріжджів, шість пачок грузинського чаю, дві пачки зубного порошку «Утро» і для племінниці маленьку ляльку в картонній коробці, на якій було написано: «Лялька Таня № 5 у капелюшку».
Після цього стара не стала гайнувати часу і завдала мішок на плече.
— Дивись, бабо, аби пуп не розв’язався! — гукнула їй навздогін Раїса.
— Не бійся, — відповіла баба і зникла за дверима.
Не встигла Раїса обдумати дивну поведінку баби Дуні, як двері розчинилися і в магазин вбігла Нінка Курзова. Косинка збилася набік, коси розпатлані, обличчя червоне. Не привітавшись, стала нишпорити запаленими очима по полицях.
— Тобі чого, Нінко? — доброзичливо запитала Раїса.
— Чого? — Нінка стала гарячково метикувати, що саме їй потрібно, але те, що пам’яталося дорогою, тепер раптом усе вилетіло з голови.
— Ну, а все-таки?
— Мило є? — згадала Нінка, чого хотіла.
— А багато тобі? — обережно запитала Раїса, покосувавши на ті два шматки, що зоставила собі.
— Сто шматків, — ляпнула Нінка.
— Та ви збожеволіли, чи що? — не витримала Раїса.
— Ну, дев’яносто, — скинула Нінка.
— А сто дев’яносто не хочеш?
— Давай скільки є, тільки швидше, — погодилася Нінка.
— Та де жя тобі візьму, коли баба Дуня щойно все забрала!
— А, баба Дуня!
Нінка рвонула до дверей, але Раїса встигла раніше і загородила собою вихід.
— Пусти! — тицьнулася в неї Нінка.
— Чекай, Нінко, скажи мені, що це ви всі по мило бігаєте? Що сталося?
На якусь мить Нінка сторопіло і здивовано витріщилася на Раїсу.
— А ти не знаєш, що сталося?
— Ні.
— Ну й дурепа! — сказала Нінка і, відштовхнувши Раїсу, вискочила надвір.
Баба Дуня тягла свою здобич. Ноша була нелегкою. Однієї солі пуд та мила тридцять шість шматків по чотириста грамів кожен. Плюс до того два кілограми дріжджів, зубний порошок, лялька Таня № 5 (та ще й у капелюшку) і на мішок кілограм треба накинути. Що не кажи, вага вийшла чимала. Що далі, то частіше стара відпочивала, прикладаючись мішком до найближчих парканів. Однак, кажуть, свій тягар не тяжить. І усвідомлення того, як вдало вона все придбала, додавало сил. І от, коли, відпочивши востаннє, баба Дуня була вже поряд зі своєю хатою, коли зоставалося їй кроків, може, десять, щонайбільше п’ятнадцять, хтось ззаду різко смикнув за мішок.
Баба Дуня озирнулася і побачила Нінку Курзову.
— Бабо, скидай мішок, ділитися будемо, — швидко сказала Нінка.
— Га? — в моменти особистих катаклізмів баба Дуня одразу глухла на обидва вуха.
— Давай ділитися, — повторила Нінка.
— А хто ж у мене буде, Ніночко, телитися? — зажурилася стара. — Я корову свою ще позаторік продала. Мені її не прогодувати. А коза взимку окотилася, а навесні дуба врізала, — баба скрушно похитала головою і всміхнулася.
— Ти мені, бабо, своєю козою голови не мороч, а давай мило, — сказала Нінка.
— Ні, — відмовлялася баба, — не мила. Не встигла підлогу помити.
— Бабо, — стомлено примружилася Курзова. — Давай ділитися по-доброму. А ні — все одберу. Пойняла?
— Не підняла, — зітхнула стара. — Хіба ж з моїми силами…
— Бабо! — втрачаючи терпець, Нінка випустила мішок, схопила стару за груди і закричала їй у самісіньке вухо: — Ти, бабо, мели, що завгодно, а мило давай. Що ж тобі все одній? У мене також сім’я і діти… скоро будуть. Скидай мішок, не тягни.
— А, ти щодо мила! — проти бажання здогадалася стара. — А ти сходи до Раїси, в неї є.
— Брешеш! — вигукнула Нінка.
— Ти не кричи, — образилася баба, — я, знать, не глуха. Треба тобі, попроси — дам. Аякже. Усе ж таки сусіди. Коли ми одна одній помагати не будемо, так тоді хто ж?
Баба поставила на землю мішок і, випробовуючи Нінчине терпіння, довго його розв’язувала неслухняними пальцями. Потім засунула всередину руку і стала лапати, обмацуючи шматки. Їй хотілося вибрати шматок щонайменший, але кожен наступний здавався їй більшим від попереднього. Нарешті вона зітхнула, витягла один шматок і поклала перед собою на траву. І подивилася сумним поглядом. Звичайно, це був надто великий шматок, і стара подумки різала його навпіл, але уява Нінки малювала зовсім іншу картину. Баба Дуня ще раз зітхнула і стала зав’язувати мішок.
— Постривай, бабо! — Нінка знову вхопилася за мішок. — Ти це облиш, давай діли по-чесному. Скільки там є, половину тобі, половину мені. А ні — все одберу.
— Нінко, ти що? — всерйоз захвилювалася баба. — Ображаєш стару. Я ж тебе ще маленькою в люльці гойдала. Ти вже краще пусти, бо закричу.
— Кричи, кричи! — сказала Нінка і штовхнула стару в груди.
— Батечку! — схлипнула баба Дуня, падаючи на спину.
Не звертаючи на неї ніякої уваги, Нінка схопила мішок і кинулася геть. Пробігши декілька кроків, зупинилася, повернулася, підхопила з землі той шматок мила, який викладала баба Дуня, і побігла назад. Але тут хтось ухопив мішок ззаду.
— Ох ти, вражина! — замахнулася Нінка, думаючи, що то баба Дуня. Але, озирнувшись, побачила перед собою Мишка Горшкова, за яким стояла Тайка.
— Не квапся, — посміхнувся Мишко. — Давай порівну.
— Зараз порівняю, — сказала Нінка, смикаючи мішок до себе. — Спішу аж перекидаюсь.
— І-і-і! — заверещала Тайка і вчепилася в Нінчині коси.
— Грабують! — заволала Нінка і двигонула Тайку ногою в живіт. А з-за городу Степана Фролова вже насувався велетенський натовп, на чолі його мчав Плечовий і вимахував над головою кілком, висмикнутим із чийогось тину.