Страница 24 из 54
— Якого Соколова? — запитав Голубєв.
— Сам знаєш, — відповів голос. — Передай йому: коли завтра не з’явиться до восьми нуль-нуль, відповідатиме за законами військового часу.
Голова тільки хотів пояснити, що ніякого Соколова тут нема, але сердитий голос зник, і невідомий Соколов, можливо, сам того не підозрюючи, вже готував себе до трибуналу. Поступившись місцем парторгу, Голубєв одійшов у куток, відчинив металевий сейф для секретних і цінних паперів, засунув у нього голову і став схожим на фотографа, який зараз скаже: «Спокійно, знімаю». Однак нічого такого він не сказав. У сейфі почулося неголосне булькання, після чого Іван Тимофійович висунув голову і витер рукавом губи. Зустрівши осудливий погляд парторга, він дістав із сейфа комірну книгу з якимись записами, погортав без інтересу і поклав на місце. Плювати, подумав він, байдуже. Війна все спише. Тільки б скоріше на фронт, а там усе по-чесному. Щоправда, через плоскостопість Іван Тимофійович до військової служби був непридатний, але цю ваду він сподівався приховати від комісії.
Доки Голубєв будував плани на майбутнє, Килін продовжував уперто накручувати ручку телефонного апарата. У трубці було чутно все, що завгодно, крім того, що було потрібно.
— Алло, алло! — кричав він раз по раз.
Хтось сказав йому: «З’їж лайна кіло», — але він не образився.
— Облиш, — порадив Іван Тимофійович. — Мітинг проведемо, протокол складемо, і гаразд.
Килін поглянув на нього довгим поглядом і з ще більшою несамовитістю накинувся на апарат. І раптом у трубці найдивовижнішим чином виник оксамитовий голос телефоністки:
— Станція!
Килін від несподіванки так розгубився, що слова не міг вимовити, тільки сопів у мокру від спітнілих рук трубку.
— Станція! — повторила телефоністка таким тоном, наче на своєму комутаторі тільки й дожидалася, аби їй зателефонували з Красного.
— Дівчино! — отямився й загукав Килін, побоюючись, аби вона не зникла. — Любесенька, будь ласкава… з учорашнього дзвоню… Борисова… негайно потрібен…
— З’єдную, — просто сказала дівчина, і в трубці так само чарівно виник чоловічий голос:
Борисов слухає.
— Сергію Никаноровичу, — заквапився парторг. — Килін турбує, з Красного. Ми тобі з Голубєвим дзвонимо, зв’язку нема, люди чекають, робота стоїть, час гарячий, не знаємо, що робити.
— Не втямлю, — здивувався Борисов. — Не втямлю, чого не знаєте. Мітинг провели?
— Та ні ж бо.
— Чому?
— Чому? — перепитав Килін. — Не знали, як бути. Справа, сам розумієш, відповідальна, а вказівки немає…
— Тепер утямив, — голос Борисова іронічно завібрував. — А ти, як по малій нужді йдеш, матню сам розстібаєш чи вказівки чекаєш?
Борисов звалив на голову Киліна весь запас свого сарказму, наче сам хвилину тому не дзвонив по всіх телефонах у надії на ту ж рятівну вказівку.
— Ну, гаразд, — змінив він нарешті гнів на милість. — Треба провести стихійний мітинг у світлі виступу товариша Молотова, і якомога швидше. Зберіть людей…
— Люди давно зібралися, — радісно доповів Килін і підморгнув голові.
— Ну, от і добре, — замуркотів Борисов. — Добре… — повторив він уже не так впевнено. І спохопився: — Не збагнув?
— Чого не збагнув? — здивувався Килін.
— Не збагнув, як зібралися люди, які люди, хто збирав?
— Ніхто не збирав, — повідомив Килін. — Самі зібралися. Повіриш? Як почули радіо, так одразу й позбігалися: чоловіки, старі, молодиці з дітьми…
Кажучи це, Килін відчув, що Борисову чимось не подобається його повідомлення (воно й самому Киліну вже чимсь не подобалося), і, не докінчивши своєї урочистої фрази, він раптом замовк.
— Так, — мовив Борисов замислено. — Так-так. Самі, значить, почули, самі збіглися… Ось що, любий, ти почекай мене і трубочку поки що не кидай…
Знову в трубці чулися шурхоти, тріск, музика, інші нечіткі звуки.
— Ну що? — пошепки запитав голова.
— Пішов до Ревкіна погоджувати, — прикривши долонею трубку, висловив здогад парторг. Він декілька разів мінявся на виду, червонів, бліднув і брудною хустинкою витирав вугласту лисину.
Двічі вривалася телефоністка:
— Говорите?
Говоримо, говоримо, — поквапно відповідав Килін. Нарешті в трубці щось звіддаля грюкнуло, почалапало і знову вліз скрадливий голос Борисова:
— Послухай, голубе, в тебе партквиток при собі?
— Аякже, Сергію Никаноровичу, — запевнив Килін. — Завжди, як належить, у лівій кишені.
— Ось і гаразд, — схвалив Борисов. — Сідай на коника і мерщій у район. І квиток прихопи.
— Навіщо? — не зрозумів Килін.
— На стіл покладеш.
Такого повороту Килін усе-таки не сподівався. Він зиркнув на голову, який саме в цей момент, скориставшись важливістю розмови, рушив було до сейфа, але зупинився на півдорозі й фальшиво відповів поглядом на погляд, наче виявляючи належну зацікавленість.
— За що ж, Сергію Никаноровичу? — запитав Килін кволим голосом. — Та що ж я такого скоїв?
— Анархію розвів, ось що ти накоїв! — Борисов ронив слова, як свинцеві краплі. — Та де ж це видано, щоб народ сам по собі збирався без будь-якого контролю з боку керівництва?
У Киліна всередині все похололо.
— Так, Сергію Никаноровичу, ти ж сам… ви ж самі казали: стихійний мітинг…
— Стихією, товаришу Килін, треба керувати! — відрубав Борисов.
У трубці щось клацнуло. Знову заграла музика, і невідома жінка сказала невідомому Митькові, що ковдру вона йому прощає, а самовар нехай дістає де хоче.
— Алло, алло! — закричав Килін, гадаючи, що перебили. Але телефоністка ввічливо пояснила, що товариш Борисов свою розмову закінчив. Килін повільно поклав на важіль слизьку трубку і перевів подих. «Це ж треба, — думав він скрушно. — Нібито все зробив як слід, а мало не вляпався в політичну помилку. А все ж так просто й зрозуміло. Міг і сам власним розумом дотумкати: стихією слід керувати. Якщо навіть вона сама рухається в бажаному напрямку, її належить очолити, інакше вона може вирішити, що взагалі здатна рухатися сама по собі. От у чому — корінь! Це ще добре, що Борисов сказав «товаришу». А міг би сказати «громадянине». Політичної помилки припуститися легко. Виправити важко. Як кажуть, для виправлення таких помилок у нас є «виправні табори».
— Ну що він сказав? — дійшло до Киліна запитання голови.
— Хто? — запитав Килін.
— Борисов, хто ж іще? Вказівку дав?
— Вказівку? — перепитав іронічно Килін. — А ти, коли по малій нужді йдеш, теж вказівки питаєш? Діяти треба, ото й уся вказівка.
Із цими словами Килін і вийшов тоді на ґанок. А голова, користуючись нагодою і не дожидаючись ніяких вказівок, знову пірнув головою в сейф і довго з нього не випірнав.
Керувати стихією — справа, звичайно, важка, але для багатьох звична.
Потому як натовп, хоча з видимим небажанням, але все-таки розсмоктався, бригадири Шикалов і Талдикін повернулися до контори і сиділи на призьбі, чекаючи подальших розпоряджень начальства.
— І що це за люди такі! — ще не охолонувши од недавніх зусиль, дивувався Талдикін. — Ти його женеш, а він не йде! Кожен упирається, як той баран, і ні з місця! Але ж, я так розумію, раз начальство каже «розійдись» — розходься. Начальство краще знає, що робити, з нашими головами туди не посадять. Так ні ж бо, кожен прагне ще свій гонор показати і кожен із себе принца корчить.
— Так-то воно, так, — розсудливо погодився Шикалов. — От раніше, коли я ще молодим був, ми таких ганяли гвинтівками, — він замріявся і всміхнувся, згадавши давній випадок зі своєї біографії. — Пам’ятаю, ще в шістнадцятому році служив я в Петербурзі хельхебелем. А люд там проживав такий, що працювать не хотів, зрання брав різні ганчірки, на їх хулюганські слова напишуть, потім на палки начеплять і йдуть на вулицю — грамотність свою показувати. І от, бувало, одбереш у нього цю ганчірку та ще й скажеш із серцем: «Ах ти, хулюган такий-сякий, та що ж ти такеє коїш?» А він і каже: «Це не я, каже, хулюган, а ти, каже, хулюган, це не я, каже, в тебе ганчірку видираю, а ти в мене видираєш». А я на те: «Це не я, кажу, хулюган, а ти, кажу, хулюган, бо я, кажу, з ружжом, а ти без».