Страница 25 из 54
— І які ж вони слова на тих ганчірках писали? — зацікавився Талдикін, сподіваючись, що матюки.
— Слова? Які? — перепитав Шикалов. — Я ж тобі кажу, хулюганські. Ну там «геть Леніна», «геть Сталіна» і всіляке.
Тут Талдикін засумнівався.
— Постривай, — зупинив він Шикалова. — Щось ти не теє патякаєш. У шістнадцятім році Леніна й Сталіна ще не було й зовсім. Себто вони, звичайно, були, але державою робітників і селян поки що не керували.
— Невже? — запитав Шикалов.
— Атож, — відповів Талдикін.
— Виходить, Леніна не було, Сталіна не було, а хто ж тоді був?
— Відомо хто, — сказав Талдикін упевнено. — У шістнадцятім році був цар Микола Олександрович, імператор і самодержець.
— Дурний ти, Талдика, — поспівчував Шикалов. — Недарма в тебе таке прізвище. Бригадир, а макітрою своєю не змикитиш, що Микола був опісля. А до нього ще був Керенський.
— Навіть гидко слухати, — втрачав терпець Талдикін. — Керенський хіба ж цар був?
— А хто ж?
— Примєр-міністир.
— Плутаєш, — зітхнув Шикалов. — Усе на світі переплутав. Як Керенського звали?
— Олександр Федорович.
— От! А цар Микола Олександрович. Виходить, його син.
У Талдикіна голова пішла обертом. Хотів заперечити, та не знав що.
— Ну, гаразд, — сказав він. — А коли ж, по-твоєму, була революція?
— Яка революція?
— Жовтнева, — Талдикін наполягав на тому, що йому було відомо достеменно. — Вона була в сімнадцятому році.
— Це я знаю, — рішуче мотнув головою Шикалов. — Я в сімнадцятому теж у Петербурзі служив.
— Так вона ж у Петербурзі й була, — зрадів Талдикін.
— Ні, — впевнено мовив Шикалов. — Може, десь в іншому місці й була, а в Петербурзі не було.
Останнє повідомлення геть спантеличило Талдику. Досі він вважав себе обізнаним з історією питання, знав, що, де і в якій послідовності відбувалося, але Шикалов висвітлив усе настільки по-новому, що Талдикін подумав і, зводячи все нанівець, сказав невпевнено:
— А зараз, я чув, ці самі демонстрації зовсім і не розганяють. Племінник мій минулого року в Москву потрапив на Перше травня, і от, каже, йде через площу людей сила-силенна, вигукують «ура», а Сталін стоїть на мавзолеї і ручкою помахує.
Із вікна визирнув Килін і звелів Шикалову зайти в контору. Шикалов зайшов. У головиному кабінеті кипіла робота. Від тютюнового диму було темно, ніби в лазні. Примостившись на краєчку письмового столу, парторг олівцем писав кому за ким виступати, одразу визначаючи, які (бурхливі, тривалі чи звичайні) мають бути оплески. Написане підсував голові, а той хоча й одним пальцем, але доволі хвацько перестукував усе на машинці.
— Ну, що скажеш, Шикалов? — запитав Килін, не відриваючись од своєї творчості.
— Та ось, — Шикалов підійшов до столу. — Усе зроблено, як веліли.
— Значить, усіх розігнали?
— Усіх, — підтвердив бригадир.
— Усіх до одного?
— До одного. Талдика один зостався. Прогнати?
— Поки що не треба. Візьми його на підмогу, і щоб через півгодини геть усі знову були перед конторою. Хто не прийде — перепишеш, — парторг, підвівши голову, поглянув бригадирові в очі. — А хто відмовиться, киватиме на кволість чи ще що — двадцять п’ять трудоднів штрафу і ні грама менше. Ти мене зрозумів, Шикалов?
— Еге, — похмуро кивнув Шикалов. — Можна виконувати?
Давай, — дозволив парторг, знову втупившись у писанину. Шикалов вийшов. Талдикін сидів на ґанкові, палив.
— Ходімо, — на ходу коротко кинув Шикалов. Талдикін підвівся і пішов поруч. Пройшовши кроків п’ятдесят, здогадався запитати:
— Куди йдемо?
— Людей назад зганяти.
Не можна сказати, щоб Талдикін просто рота роззявив од подиву чи ще щось, але все ж поцікавився:
— А нащо ж розганяли?
Тут Шикалов зупинився і зиркнув на Талдикіна.
Там, у конторі, він нітрохи не здивувався, бо взагалі не вмів дивуватися. Сказано розганяти — розігнав. Наказано зігнати назад, будь ласка. Питання товариша примусило його замислитися, може, вперше в житті. Дійсно, а навіщо ж тоді розганяли? Почухав Шикалов потилицю, подумав і здогадався:
— А я втямив нащо. Аби місце звільнити.
— Для кого?
— Як для кого? Для людей. Щоб було куди зганяти.
Тоді Талдикін не витримав і обурився:
— Ти той! — покрутив він пальцем біля скроні. — Я, може, й дурний, але в тебе справді клепки бракує.
— А в тебе не бракує?
— А в мене не бракує.
— Гаразд, хай буде так, — погодився Шикалов. — Нехай у тебе не бракує. Тоді ти мені роз’ясни, для чого народ розганяли?
— Для вдоволення, — сказав Талдикін упевнено.
— Ну й бовкнув! — покрутив головою Шикалов. — Для кого ж тут удоволення?
— Для начальства, — сказав Талдикін. — Для нього люд — це щось на зразок жінки. Коли ти в неї попросиш, а вона одразу й погодилась, то інтересу ніякого в ній нема. А ось як вона спершу повпиралася, побрикалася, а вже опісля ти її взяв, то в цьому і є найбільша втіха.
— Це ти правду кажеш, — пожвавішав Шикалов. — Пам’ятаю, в Петербурзі в мене була одна дамочка…
Що за дамочка була в Шикалова і яка між ними трапилася пригода, автор, оскільки це сталося давно, не пам’ятає, але що відомо достеменно, кворум біля ґанку контори через деякий час було відновлено. І дійсно (Талдикін мав рацію), люд цього разу потроху впирався і доводилося особисто впливати на кожного (кому по шиї, кому під зад). Але ж так і має бути (і в цьому Талдикін мав рацію): без опору в переможця немає втіхи від перемоги.
Мітинг — це такий захід, коли збирається багато людей і одні кажуть те, що не думають, а інші думають те, що не кажуть.
Вийшли на ґанок голова з парторгом, і розпочалася звична процедура. Парторг оголосив мітинг відкритим і надав слово голові. Голова запропонував обрати почесну президію і надав слово парторгу. Так вони декілька разів помінялися місцями, і, коли один промовляв, інший плескав у долоні, закликаючи до того ж решту. Інші плескали ввічливо, але поквапно, сподіваючись, що далі їм скажуть щось по суті.
— Товариші! — розпочав парторг свою промову і почув ридання. Він невдоволено поглянув униз, хто, мовляв, там порушує, і побачив обличчя людей.
— Товариші! — повторив він і відчув, що не може далі сказати й слова. Тільки тепер до нього враз дійшло, що саме трапилося, яке горе звалилося на всіх і на нього теж. І на тлі цього горя всі його недавні страхи і хитрощі видалися йому нікчемними. І нікчемним, пустопорожнім і безглуздим здався йому зараз текст, написаний у нього на папірці. Що він може сказати цим людям, котрі від нього зараз чекають таких слів, яких він навіть не знає? Ще хвилину тому він сам собі уявлявся не таким, як інші, представником певної вищої сили, котра знає і розуміє, куди, що і як має рухатися. Зараз він не знав нічого.
— Товариші! — розпочав він ще раз і безпорадно поглянув на голову.
Голова кинувся в контору по воду. Графина в конторі не було, але був бачок із краном і кухлем на ланцюжку. Голова наступив на ланцюжок ногою і одірвав кухоль з половиною ланцюжка. Коли кухоль з’явився перед Киліним, він ухопився за нього двома руками і, намагаючись отямитись, довго пив маленькими ковтками.
— Товариші! — розпочав він учетверте. — Віроломний напад фашистської Німеччини…
Вимовивши першу фразу, він відчув полегшення. Поступово оволодівав текстом, і текст оволодівав ним. Звичні словосполучення притлумлювали відчуття горя, відводили свідомість убік, і небавом язик Киліна патякав уже щось сам собою, ніби окремий і незалежний член організму. Відстоїмо, відповімо ударом на удар, зустрінемо героїчною працею…
Плач серед натовпу припинився. Слова, які вимовляв Килін, збуджували барабанні перетинки, але в душі не проникали. Думки людей поверталися до звичних турбот. Із натовпу виділявся лише Гладишев, який стояв біля самого ґанку і, широко розвівши руки для наступних оплесків, уважно стежив за розвитком думки оратора.