Страница 23 из 54
Із сумом усвідомлюючи свою непотрібність, Чонкін покинув об’єкт охорони і подався до контори, поблизу якої зібрався і ждав роз’яснень народ.
Широким півколом люди стояли перед високим гайком, обнесеним поруччям. Усі терпляче дивилися на оббиті потертою мішковиною двері, сподіваючись, що вийде начальство і додасть подробиць. Чоловіки похмуро диміли цигарками, жінки тихенько плакали, діти розгублено позирали на батьків, не розуміючи їхнього раптового смутку, бо для дитячої уяви немає нічого на світі веселішого, ніж війна.
Була середина дня, пекло сонце, час завмер на місці, начальство не з’являлося. Знічев’я люди слово по слову розговорилися. Плечовий, котрий, як завше, опинився в центрі уваги, втішав співгромадян, що війна ця триватиме не довше, ніж до найближчого дощу, коли вся німецька техніка неодмінно загрузне на наших дорогах. Курзов з ним погоджувався, але пропонував узяти до уваги факт, що німець, відгодований концентратом, може витримати чимало. Між людьми розгублено товкся дід Шапкін, незважаючи на свої дев’яносто літ, пригасаючу свідомість і цілковиту глухоту. Шапкін намагався з’ясувати, заради чого таке збіговисько, але ніхто не хотів йому відповідати. Нарешті Плечовий зглянувся і, вдавши, ніби тримається за ручки станкового кулемета, нечутними для діда звуками зобразив довгу чергу: «Та-та-та-та!» — а далі, наче галопуючи на гарячому жеребці, став вимахувати над головою уявною шаблею. Дід сприйняв це як належне, однак зауважив, що здавна хліб сіяли, а потім збирали, перш ніж молотити.
Поступово натовп розпався на окремі купки, в кожній з яких точилася своя розмова, котра не стосувалась того, що трапилося. Степан Луков сперечався зі Степаном Фроловим, що коли зчепити слона з паровозом, то слон перетягне. Плечовий зухвало стверджував, що по клітинках може змалювати будь-якого вождя чи тварину.
Іншого разу Чонкін подивувався б непересічному обдаруванню Плечового, але тепер було не до цього. Зайнятий своїми печальними думками, він одійшов за ріг, де був розкиданий стосик соснових колод. Іван вибрав несмолисту колоду, сів і поклав на коліна гвинтівку. Не встиг дістати маслянку з махоркою — наспів Гладишев.
— Сусіде, чи не даси газетки пригоститися твоєю махорочкою, бо сірники вдома забув?
— Бери, — сказав Чонкін, не дивлячись. Уже й махорка кінчалася.
Гладишев запалив, затягнувся, сплюнув крихти, що потрапили на язик, і шумно зітхнув:
— Ехе-хе!
Чонкін мовчав, дивлячись просто перед собою.
— Ехе-хе! — ще шумніше зітхнув Гладишев, намагаючись звернути на себе увагу Чонкіна.
Чонкін мовчав.
— Не можу! — сплеснув руками Гладишев. — Розум відмовляється сприймати. Це ж треба совість яку мати — їли наше сало й масло, а тепер підносять свиню у вигляді віроломного нападу.
Чонкін і на це нічого не відповів.
— Ні, ти подумай тільки, — гарячкував Гладишев. — Адже просто, Ваню, образливо до сліз. Люди, Ваню, повинні не воювати, а трудитися! На благо майбутніх поколінь, бо саме праця перетворила мавпу на сучасну людину. — Гладишев поглянув на співрозмовника і раптом дотямкував: — Але ж ти, мабуть, Ваню, і не знаєш, що людина походить від мавпи.
— Як на мене, хоч од корови, — відрубав Чонкін.
— Від корови людина піти не могла, — впевнено заперечив Гладишев. — Ти запитаєш чому?
— Не запитаю, — сказав Чонкін.
— Ну, можеш запитати, — Гладишев намагався втягти його в суперечку, аби показати свою освіченість. — А я тобі скажу: корова не працює, а мавпа працювала.
— Де? — несподівано запитав Чонкін і впритул поглянув на Гладишева.
— Що — де?
— Я тебе питаю: де твоя мавпа працювала? — сказав Чонкін, дратуючись дедалі більше. — На заводі, в колгоспі, на фабриці — де?
— От дурило! — захвилювався Гладишев. — Та які ж заводи, колгоспи і всячина, коли повсюди була суцільна дикість. Ти що, парубче, з глузду зсунувся? Це ж треба таке ляпнути! У джунглях вона працювала, ось де! Спершу на дерева лазила по банани, потім палицею стала їх збивати, а вже опісля й камінь у руки взяла…
Не даючи Чонкіну отямитись, Гладишев розпочав стисло викладати теорію еволюції, пояснив зникнення хвоста й шерсті, але довести свою лекцію до кінця не встиг: біля контори заворушилися, люди загомоніли, скупчилися перед ґанком. На ґанку стояв парторг Килін.
— Із якого приводу зібралися?
Звільна спершись на поруччя, Килін переводив погляд своїх маленьких рудих очей з одного обличчя на інше, чекаючи, доки всі вгомоняться й затихнуть.
Люди перезирнулися, не знаючи, як пояснити очевидне.
— Ну? — Килін затримав погляд на бригаді рільників. — Ти що скажеш, Шикалов?
Шикалов знітився, позадкував, наступив на ногу Плечовому, отримав запотиличника і зупинився з роззявленим ротом.
— Я жду, Шикалов, — нагадав Килін.
— Та я ж… Та ми ж… Дак повідомлення ж було, — нарешті здобувся на слові Шикалов.
— Яке повідомлення?
— Ось тобі й маєш! — здивувався Шикалов, озираючись нібито в пошуках свідків. — Чого дурня клеїш? Не чув, чи що? Було повідомлення.
— Що ти кажеш! — Килін сплеснув руками. — Невже було повідомлення? І що ж у цьому повідомленні мовилося, що більше нікому працювати не треба, а слід збиратися докупи і створювати натовп?
Шикалов мовчки похилив голову.
— І що це за люди! — з висоти свого становища нарікав Килін. — Ніякої тобі свідомості. Вам, я бачу, хоча б і війна, тільки б не працювати. Усім розійтися, і щоб через п’ять хвилин я тут не бачив жодної людини. Ясно? Відповідальність покладаю на бригадирів Шикалова і Талдикіна.
— Так би одразу й сказав! — зрадів Шикалов звичному ділу і повернувся обличчям до натовпу. — Ану, розійдись! Гей, дядьки, жінки, поглухли, чи що? Кому сказано? Ти що стоїш, рота роззявила? — Шикалов, витягши вперед волохаті руки, штовхнув жінку з дитинчам. Молодиця заверещала. Заверещало й дитя.
— Ти чого це штовхаєшся? — спробував захистити жінку Курзов. — Вона ж із дитям.
— Гайда, гайда! — стусонув його плечем Шикалов. — Із дитям, не з дитям, кожен тут ще й патякатиме.
Підскочив і миршавий Талдикін, накинувся на Курзова, вперся йому в живіт маленькими рученятами.
— Давай, давай, любий, — заторохтів він скоромовкою. — Нічого дарма шуміти, нерви псувати, тупцяй додому, спочинь, винця випий…
— А ти не штовхайся, — все ще впирався Курзов. — Нема такого закону, щоб штовхатися.
— А ніхто й не штовхається, — вуркотів Талдикін. — Я тільки так лоскочу.
— І лоскотати закону нема, — затявся Курзов.
— Ось тобі закон! — завершив дискусію Шикалов, піднісши до Миколиного носа свого здоровенного кулачиська.
А Талдикін, мов дрібна шавка, крутився вже серед іншого населення, то виринаючи, то пропадаючи.
— Розходьтесь, люди, розходьтеся! — повискував він тонким своїм, ласкавим голоском. — Чого витріщився? Тут вам не звіринець. До міста їдьте, там звіринець. А ти, дідусю, — вхопив він Шапкіна за рукав, — заснув, чи що? Чимчикуй звідсіля, нічого тут для тебе цікавого нема. Твій інтерес на цвинтарі, збагнув? На цвинтарі, кажу! — гукав він у зарослі сивим пухом дідові вуха. — Три дні, кажу, зайві вже живеш! Чимчикуй, дідусю, переставляй свої ніжки. Отак! Отак!
Поступово Шикалов і Талдикін здобули цілковиту перемогу над своїми односельцями. Майдан перед конторою тимчасово спорожнів.
Вказівка парторга декого здивувала. Вона здивувала б і його самого, коли б не… А втім, усе по порядку.
Близько трьох годин перед тим Килін і Голубєв «сиділи на телефоні», по черзі крутили ручку польового апарата. Голова змінював парторга, парторг голову, і все марно. У залізній трубці щось шаруділо, тріщало, цокало, грала музика, голос диктора повторював про початок війни і якась жінка проклинала якогось Митька, котрий пропив самовар і ватяну ковдру. Якось увірвався сердитий чоловічий голос і покликав Соколова.