Страница 22 из 54
Обернулася і, високо тримаючи на розчепірених руках перелякану до смерті дитину, побігла селом далі, підстрибуючи і спотикаючись.
— Фроська я, чуєте, люди, я Фроська! — вигукувала вона з такою несамовитою насолодою, наче після тривалої німоти знову почала говорити.
21 червня послу Німеччини в СРСР Шуленбургу було передано заяву, в якій говорилося, що за отриманими даними німецькі війська скупчуються біля західних кордонів Радянського Союзу. Радянський уряд просив уряд Німеччини дати пояснення з цього приводу. Ця заява була передана Гітлеру, коли до початку війни залишалися хвилини.
У цей час Чонкін, напередодні помирившись із Нюрою, ще спав. Потім відчув малу нужду і прокинувся. Певний час він лежав, не наважуючись вилізти з-під теплої ковдри і потай сподіваючись, що його бажання мине саме собою. Але бажання не минало. Він дотерпів до тієї миті, коли не можна було втрачати й секунди. Усунувши ноги в черевики і накинувши на голі плечі шинелю, він вискочив на ґанок, а далі не побіг, ніколи було.
Ранок був ясний, погідний. На траві, на листі дерев, на площинах літака лежала густа роса. Сонце вже одірвалося від обрію і на очах звужувалося. Червоні відблиски його лежали на вікнах хат. Панувала цілковита тиша, яку час від часу порушувало тихе і сонне мукання корів. Чонкін хотів було розбудити Нюру, щоб вона подоїла і вигнала до череди Красавку, але передумав і вирішив зробити це сам. Щоправда, коли він брав дійницю, Нюра прокинулася і хотіла вставати, та він їй сказав:
— Давай, спи далі.
І почимчикував до хліва.
Подоївши Красавку, він одчинив їй одну половинку воріт, але корова не виходила: вона звикла, що перед нею відчиняють ворота навстіж. «От скотина», — подумав Чонкін і хотів уперіщити її по спині засувом, але пожалів.
— Давай вимітайся, — миролюбно пробурмотів він, відкриваючи другу половинку воріт.
Красавка, презирливо покосувавши в бік Чонкіна, пройшла мимо і, урочисто похитуючи головою, увінчаною короткими рогами, попрямувала з двору.
Тут надійшла й череда.
Корови розбрелися по всій вулиці і, на ходу принюхуючись до стовпів та тинів, сонно зітхали.
За чередою, погойдуючись на коні, їхав новий пастух Льоша Жаров. Замість сідла під ним була стара куфайка, її драні рукави звисали і, як маятники, розгойдувалися в такт ході коня.
Угледівши пастуха, Чонкін захотів побалакати з ним і, підійшовши до хвіртки, гукнув:
— Гей, чуєш, ти! Як узагалі життя-то?
Льоша потяг на себе вуздечку, зупинив коня і з цікавістю подивився на Чонкіна, якого бачив уперше.
— Життя взагалі-то нічого, — сказав він, подумавши. — Підходяще життя.
Помовчали… Потім Чонкін поглянув на безхмарне небо і сказав:
— Сьогодні, видно, буде погідно.
— Буде погідно, коли не буде дощу, — сказав Льоша.
— Без хмар дощу не буває, — зауважив Чонкін.
— Без хмар не буває.
— А буває так, що і хмари є, а дощу все одно немає.
— Буває й так, — погодився Льоша.
На цьому вони розійшлися. Жаров поїхав доганяти череду, а Чонкін повернувся до хати.
Нюра спала, розкинувшись по всьому ліжкові. Будити її було шкода. Чонкін потинявся трохи по хаті, не знайшовши собі ніякої справи, все-таки підійшов до Нюри.
— Чуєш, ти, посунься, — сказав він, торкнувшись її плеча.
Сонце вже світило просто у вікно, промінь його впирався у протилежну стіну, на якій висіли ходики з погнутим циферблатом. Ходики були старі, механізм припав пилом, у ньому щось шаруділо й цокало. Стрілки показували чотири години — в цей час німці бомбардували Київ.
Кінець першої частини 1963—1967
Частина друга
Звістка про початок війни звалилася як сніг на голову, бо ніхто не думав, не передбачав. Щоправда, тижнів за півтора до цього баба Дуня всім розповідала свій сон, начебто її курка Клашка народила цапа з чотирма рогами, однак знавці трактували це видіння як безневинне: щонайгірше, міркували, на дощ. Тепер усе набуло іншого значення.
Чонкін про те, що сталося, дізнався не одразу, бо сидів у нужнику й нікуди не квапився. Його час був не лічений. Він був відпущений йому не для чогось вищого, а просто так. Щоб спостерігати плин життя, не роблячи висновків. Аби їсти, пити, спати і справляти природну нужду не тільки в моменти, визначені статутом караульної і гарнізонної служби, а й коли заманеться.
Літній нужник стояв на городі. Сонячні промені прошивали наскрізь цю вутлу споруду. Дзижчали зелені мухи, і павук з кутка спускався на павутинці, наче на парашуті.
На стіні праворуч, наколоті на цвяшок, висіли квадратні клапті газет. Чонкін зривав їх по черзі і прочитував, отримуючи при цьому чимало уривчастих відомостей з найрізноманітніших питань. Познайомився з деякими заголовками:
АВСЯ ЛІКУВАЛЬНИЙ СЕЗОН НА ВОЛОГОДСЬКИХ КУРОРТАХ
ІЙСЬКОВІ ДІЇ В СІРІЇ
ІЙСЬКОВІ ДІЇ В КИТАЇ
ОБЕЛЕН «ЛЕНІН І СТАЛІН В ЖОВТ
Замітку «НІМЕЦЬКИЙ ПРОТЕСТ США» прочитав повністю:
Берлін, 18 червня (ТАРС). За повідомлення
Німецького інформаційного бюро
ряд США в ноті від 6 червня
жадав від німецького повірен
в справах у Вашингтоні, аби співр
ки німецької інформаційної біб
в Нью Йорку, агентства Трансоцеа
лізничного товариства покинули
риторію США. Вимога вмотивована
робітники займалися начебто не
ою діяльністю. Німецький уряд ві
вимоги, як необґрунтовані, і за
ло протест проти дій Сполучених Ш
ть договору.
Не встиг Чонкін замислитися над діями США, як почувся віддалений Нюрин поклик:
— Ва-а-ню!
Чонкін нашорошив вуха.
— Ваню! І де ти?
Йому незручно було відгукуватися, і він мовчав.
— От дідько б його вхопив, і куди пропав! — репетувала Нюра, наближаючись. Виходу не було, довелося відгукуватись.
— Ну, чого галасуєш? — подав він голос, мимоволі знічуючись. — Я тут.
Нюра була вже зовсім поряд. Крізь вічко, яке утворилося на місці сучка, він побачив її обличчя, червоне від збудження.
— Виходь швидше! — сказала Нюра. — Війна!
— Ще чого бракувало! — не те щоб здивувався, а засмутився Чонкін. — Невже з Америкою?
— Із Німеччиною!
Чонкін здивовано свиснув і став застібати ґудзики. Він якось не йняв віри і, вийшовши назовні, запитав у Нюри, хто їй таку дурницю наплів.
— По радіо передавали.
— Може, брешуть? — міркував він.
— Не схоже, — сказала Нюра. — Усі до контори побігли на мітинг. Ходімо?
Він замислився і схилив голову набік.
— Раз уже така справа, мені, певно, не до мітингу. Ось він, мій мітинг, щоб він згорів, — сказав Чонкін і злісно сплюнув у бік літака.
— Облиш, — заперечила Нюра. — Кому він треба?
— Був непотріб, тепер знадобиться. Піди послухай, що кажуть, а я постою, подивлюся, як би не налетіли.
За хвилину з гвинтівкою через плече він ходив довкола літака і крутив головою, очікуючи нападу чи Німеччини, чи начальства. У нього вже боліла шия і рябіло в очах, коли загостреним слухом він уловив наростаючий звук «зи-зи-зи».
«Летить!» — стрепенувся Чонкін і витягнув шию. Перед очима майнула цятка. Зараз вона збільшиться, поступово набуваючи обрисів літака… Але цятка раптом зовсім щезла, і звук урвався. Ураз щось кольнуло Чонкіна, він ляснув себе по лобі і вбив комара. «Це не літак», — сказав він собі і витер залишки комара об штани.
Чи від удару по лобі, чи з причини немеханічної у мізках Чонкіна щось посунулося, і від того зрушення народилася тривожна думка, що він дарма тут гайнує час, що нікому він не потрібен і нікого по нього не пришлють. Він і раніше не думав про якесь своє особливе призначення, але все ж не сумнівався, що колись його про щось попросять. Хай не багато попросять, хоча б дурницю, хоча б про те, аби життя своє оддав задарма заради чогось путнього. З усього виходило, що й життя його непотрібне нікому. (Звісно, можливо, з точки зору великих досягнень таке скромне явище природи, як життя Чонкіна, коштувало якусь дрібничку, але в нього не було нічого ціннішого, чим він міг би поділитися з рідною Вітчизною.)