Страница 21 из 54
Гладишев відчинив двері, пропустив Чонкіна в сіни.
— Чув, як вона зі мною балакає? — сказав він Іванові. — І отак щодня. Дурепа замурзана. У мене смердить з науковою метою, а в неї через нехлюйство.
За сіньми було темно. Гладишев запалив сірника, яким освітив вузький коридор і двері, оббиті потертою мішковиною. Гладишев розчинив ці двері, і звідтіля одразу бухнуло таким запахом, що Чонкіна захитало від несподіванки, коли б він одразу не затис носа двома пальцями, то, можливо, і впав би. Із затиснутим носом він і увійшов до хати слідом за господарем. Той обернувся до нього і сказав підбадьорливо:
— Попервах воно, звичайно, трохи вдаряє, та я вже звик, і мені нічого. Ти одну ніздрю відкрий, а коли звикнеш, принюхаєшся, відкривай і другу. Запах наче гидкий, а насправді здоровий і для організму корисний, має різні цінні властивості. От, наприклад, французька фірма «Коті» з лайна виготовляє парфуми з найтоншим ароматом. Ну, ти тут роздивляйся моє житло, а я миттю підсмажу яєчню, і ми з тобою поїмо, а то я щось теж зголоднів.
І доки він у світлиці накачував і розпалював примус, гість його зоставався в передпокої, звикаючи до запаху, відкривав, за порадою хазяїна, то одну ніздрю, то другу і розглядав кімнату, в якій було на що подивитися.
Насамперед — це самі горнятка. Їх була сила силенна, і стояли вони не лише на печі й на підвіконні, а й на лаві біля вікна і під лавою за спинкою залізного ліжка з неприбраною постіллю і розкиданими безладно подушками.
Над ліжком, як годиться, висіли скляні рамці з квіточками і голубами по кутках, у рамці були вмонтовані фотографії господаря дому з самого малечку до останнього часу, фотографії дружини його, Афродіти, і численних найближчих родичів з обох боків. Над цим іконостасом висів загальний портрет подружжя Гладишевих, зроблений на замовлення з різних карток і так старанно розфарбований невідомим виконавцем, що обличчя, зображені на портреті, не мали геть ніякої схожості з оригіналами.
Друга стіна, проти вікна, була музейною. На ній у таких самих скляних рамцях були розміщені вже згадувані нами друковані відгуки на наукові пошуки Гладишева, і в окремих рамцях зберігався той самий лист відомого сільськогосподарського академіка, про який ми теж згадували.
На стіні між вікнами висіла одноствольна рушниця шістнадцятого калібру, котра, як здогадується, звичайно, читач, мусить колись вистрелити, а втім, ще невідомо, вистрелить вона чи дасть осічку, це покаже майбутнє.
Чонкін ще не встиг до ладу роздивитися, що було в цій кімнаті ще, а яєчня вже була готова, і Гладишев гукнув його до столу.
Тут було теж не вельми прибрано, але все ж чистіше, ніж у передпокої. Тут стояв мисник з посудом, була підвішена до стелі люлька — ложе Геракла, і стояла стара скриня без віка, завалена пошарпаними книгами, переважно наукового змісту (як, наприклад, «Міфи стародавньої Греції» чи популярна брошура «Муха — активний носій зарази»), а також неповною підшивкою журналу «Нива» за 1912 рік. Скриня ця була основним джерелом, із якого Гладишев черпав свою ерудицію.
На великому столі, накритому клейонкою з коричневими колами від гарячого посуду, шипіла на сковороді яєчня з салом, і хоч як Чонкіна нудило від запаху (він до нього вже, щоправда, трохи звик), проте від голоду нудило дужче, тож він не чекав, аби запрошення повторили, а без зайвих церемоній усівся за стіл.
Гладишев дістав із шухляди дві виделки, витер майкою, одну поклав перед гостем, а другу, зі зламаним зубом, узяв собі. Чонкін хотів одразу тицьнути виделкою в яєчню, але хазяїн його зупинив:
— Зачекай.
Дістав із мисника дві запилюжені склянки, подивився їх на світло, теж протер майкою, поставив на стіл. Збігав у сіни, приніс почату пляшку, заткнуту скрученою газетою, налив півсклянки гостеві і півсклянки собі.
— Ось, Ваню, — сказав він, присунувши до себе табуретку і продовжуючи розпочату розмову, — ми звикли ставитися до лайна з такою собі гидливістю, наче це щось погане. А коли розібратися, так це, можливо, найцінніша на землі речовина, бо все наше життя походить із лайна і на лайно знову перетворюється.
— Це ж як розуміти? — ввічливо запитав Чонкін, позираючи голодними очима на яєчню, що холола, проте не зважуючись братися за неї раніше від хазяїна.
— А як хочеш, — розвивав свою думку Гладишев, не помічаючи нетерплячки гостя. — От поміркуй. Для доброго врожаю треба угноїти землю лайном. Із лайна виростають трави, злаки і овочі, що їх їмо ми й тварини. Тварини дають нам молоко, м’ясо, вовну й усе інше. Ми все це споживаємо і перетворюємо знову на лайно. От і відбувається, як би це сказати, кругообіг лайна в природі. І, скажімо, навіщо ж нам споживати це лайно у вигляді м’яса, молока чи хоча б от хліба, себто в переробленому вигляді? Постає законне питання: чи ж не краще, відкинувши упередженість і вдавану гидливість, споживати його в чистому вигляді, як чудовий вітамін? Для початку, звісно, — поправився він, спостерігши, що Чонкіна пересмикнуло, — можна знищити природний запах, а згодом, коли людина звикне, зоставити все, як є. Але це, Ваню, справа далекого майбутнього й успішних дерзань науки. І пропоную, Ваню, випити за успіхи нашої науки, за нашу Радянську владу і персонально за генія у світовому масштабі товариша Сталіна.
— За зустріч, — поквапно підтримав його Чонкін.
Дзенькнуло скло об скло. Іван перекинув уміст своєї склянки і мало не гепнувся зі стільця. У нього одразу перехопило подих, наче хто сунув під дихавку кулаком. Нічого не бачачи перед собою, він навмання тицьнув виделкою у сковороду, одірвав шмат яєчні і, допомагаючи собі другою рукою, запхнув його в рот, проковтнув, обпікаючись, і тільки після цього видихнув повітря, що розпирало легені.
Гладишев, котрий спорожнив свою склянку без натуги, дивився на Івана з лукавою посмішкою.
— Ну як, Ваню, самогон?
— Первачок що треба, — похвалив Чонкін, витираючи долонею сльози. — Аж дух забиває.
Гладишев з тією ж самою усмішечкою присунув до себе пласку консервну банку, що правила за попільницю, хлюпнув у неї самогону і запалив сірника. Самогон спалахнув синім неяскравим полум’ям.
— Бачив?
— Із хліба чи з буряків? — поцікавився Чонкін.
— Із лайна, Ваню, — зі стриманою гордістю сказав Гладишев.
Іван похлинувся.
— Це як же ж? — запитав він, відсуваючись од столу.
— Рецепт, Ваню, дуже простий, — охоче пояснив Гладишев. — Береш на кіло лайна кіло цукру… — Перекинувши табуретку, Чонкін кинувся до виходу. На ґанку він мало не збив із ніг Афродіту з дитинчам і за два кроки від ґанку вперся лобом у дерев’яну стіну хати. Він блював, вивертаючи нутро.
Слідом за ним вибіг розгублений господар. Лунко гупаючи чобітьми, збіг з ґанку.
— Ваню, ти що? — співчутливо запитав він, торкаючи Чонкіна за плече. — Це ж чистий самогон, Ваню. Ти ж сам бачив, як він горить.
Іван щось хотів відповісти, але від згадки про самогон нові судоми схопили шлунок, і він ледве встиг розставити ноги ширше, аби не забризкати черевики.
— О Господи! — зі страшенною нудьгою висловилася раптом Афродіта. — Ще одного лайном напоїв, ірод проклятий, погибелі на тебе нема. Тьху на тебе! — вона смачно плюнула в бік чоловіка.
Той не образився.
— Ти, ніж плюватися, яблука кислого з льоху принесла б. Погано, бачиш, чоловікові.
— Та які там яблука! — застогнала Афродіта. — Ті яблука теж наскрізь просмерділи лайном. По всій хаті саме лише лайно, щоб тобі запастися, щоб тобі в ньому втопитися, дурню клятий! Піду я від тебе, ірода, жебракуватиму з дитиною, ніж у лайні гибіти.
І, не відкладаючи справи на безрік, вона підхопилася з Гераклом і чкурнула за хвіртку. Гладишев, покинувши Чонкіна, побіг за дружиною.
— Куди ти біжиш, Афродіто? — загукав він їй услід. — Вертайся, тобі кажуть, не ганьби мене й себе перед людьми. Гей, Афродіто!
Афродіта зупинилася, озирнулася і люто закричала йому в лице:
— Та яка ж я тобі Афродіта? Фроська я, втямив, йолопе клаповухий, Фроська!