Страница 53 из 71
— Здрастуй, дорогий, — сказав Сталін, з простягнутою рукою наближаючись до Лаврентія.
— Здрастуй, Коба! — відповів Лаврентій Павлович піднесено.
Вони зблизились, і Лаврентій Павлович, поставивши портфеля на підлогу, вхопив простягнуту йому руку обома руками.
— Ще раз здрастуй, дорогий! — сказав Сталін з почуттям.
— Ще раз здрастуй, Коба! — відгукнувся гість ще проникливіше.
— І ще раз здрастуй, дорогий! — Сталін обняв прибулого і, лоскочучи вусами, міцно поцілував у губи.
— Здр…ав…уй! — зайшовся гість в екстазі.
— Проходь, дорогий, проходь, — сказав Сталін, поплескуючи Берію по спині. — Як доїхав? Як дружина, діти? Здорові?
— Слава Богу, здорові. — Узявши портфеля, Берія ішов за Сталіним углиб кабінету. — Разом зі мною, разом з усім народом думають: лише б ти був здоровий.
— Сідай, дорогий, — Сталін указав гостеві на шкіряний диван, а сам одійшов до свого столу, розкрив пачку цигарок «Герцеговіна Флор» і, ламаючи їх, почав набивати тютюном люльку.
— Мені здається, ти чимось засмучений, — сказав він, турботливо дивлячись на Берію, котрий сидів на дивані і тримав свій портфель на колінах.
— Я? — скинув голову Берія. — Ні, нічого, дрібниці.
— А все ж таки?
— Не звертай уваги, — похнюпився Берія. — Це зовсім пусте. Ти не повинен про це клопотатися. У тебе є турботи важливіші.
— У мене, — погодився Сталін, — звичайно, є дуже багато клопотів. Але як можу я не турбуватися про тебе? Адже ти мій вірний соратник, і мені неприємно, коли ти чимось засмучений. Мені дуже хочеться знати, що в тебе на душі.
— Вай-вай! — замахав руками Берія. — Які, справді, дрібниці. Так, ти дуже проникливо помітив, я трошки засмучений, я от стілечки засмучений твоєю недовірою, але це не має абсолютно ніякого значення.
— Що значить не має значення? — спохмурнів Сталін. — Це мало б дуже велике значення, якби було правдою. Але ти скажи мені, в чому ти вбачаєш мою недовіру?
— Ну, гаразд, я скажу тобі, але мені, правду кажучи, незручно. Ця маленька недовіра виявляється в тому, що твої люди возять мене в закритому вагоні, а потім обшукують, наче я якийсь злочинець. Я, звісно, розумію, що в жорстокий період воєнного часу потрібна дуже висока пильність і твоє життя дорожче від зіниці ока, але все ж таке поводження трішечки, ледь-ледь-ледь принижує мою людську гідність.
— Людську гідність? — здивувався Сталін і, посмоктуючи люльку, пройшовся по кабінету. — Я тебе дуже добре розумію, Лаврентію. Але поміркуй сам, що я можу вдіяти зі своїми людьми? Вони так люблять мене. Вони так бояться за мене. Вони ж не тільки тебе, вони всіх обшуковують.
— Так-так-так-так, — закивав Лаврентій, — це, звичайно, правда. Але все-таки мені здавалося, все-таки я іноді думав, що я для тебе — як би це сказати? — трошки не всі.
— Так, звісно, — з люлькою в зубах Сталін присів поруч, прицмокуючи. — Ти не всі. Ти для мене особливий. І я мушу довіряти тобі на сто відсотків і навіть трішки більше. Але іноді я відчуваю чомусь, що з усіх людей, які тут бувають, я, напевне, нікому не вірю менше, ніж тобі.
Сталін витягнув з рота люльку, різко повернувся до Лаврентія і, не кліпаючи, втупився в нього, наче прагнув прочитати думки у відповідь. Лаврентію погляд хазяїна був неприємний, але він не одвернувся і не опустив очей, а навпаки, крізь пенсне теж незмигно дивився на Сталіна. Так вони сиділи і витріщалися один на одного, як два удави. Сталін здався першим.
— Дідько тебе знає, — сказав він, відвертаючись та зітхаючи. — Усіх бачу наскрізь, одного тільки тебе не бачу. Іноді думаю: може, він чесна людина, а часом міркую, може, він собака. Напевне, гадаю, він уже домовився з Гітлером чи з Гіммлером, щоб Москву здати, а мене видати. Га? — Сталін знову повернувся до Берії і витріщився на нього. — Зізнавайся, домовився?
— Я? — Відкинувши убік портфеля, Лаврентій Павлович впав на коліна, обняв чобіт Сталіна, пригорнув його до серця, притиснувся до нього щокою. — Коба, — сказав він докірливо, — як ти можеш так казати? Так, я собака. Собака, так. Але собака чим відрізняється од людини? Він відрізняється відданістю своєму господареві. Ти мене ображаєш, але відданий пес не може ображатися на свого хазяїна, і я на тебе не ображаюся. І коли тобі потрібно, щоб я когось гриз і кусав, я його гризтиму й кусатиму. Ти мені тільки вкажи пальцем і скажи «фас!», і я…
Лаврентій Павлович став навкарачки і вищирив зуби.
— Гаразд, — Сталін був зворушений. На щоці його блищала сльоза. Він погладив долонею спітнілу лисину Лаврентія Павловича. — Гаразд. Це я так. Хотів тебе просто трохи перевірити. Настрій, розумієш, кепський: сиджу тут, мов кріт. — Сталін підвівся, підійшов до глобуса. — А німці — от вони вже де. Отут. Зовсім близько. Як ти гадаєш, Лаврентію, Москву, напевне, доведеться здавати?
— Ні, — сказав Лаврентій, обтрушуючи коліна, — не доведеться. Тепер не доведеться.
— Тепер не доведеться? — примружився Сталін. — А що ж таке трапилося, що тепер не доведеться?
— А ось я тобі зараз дещо покажу, — сказав Лаврентій, розстібаючи портфеля і виймаючи папку з шовковими шворочками. — Ти ж розумієш, я б не зважився турбувати тебе в такий пізній час через дрібниці, — він підніс папку і поклав її край столу. — Ось, — сказав урочисто, — справа князя Голіцина.
— Голіцина? — здивувався Сталін.
— Князя Голіцина, — повторив Берія, наголошуючи на слові «князя». — Грандіозна змова. Мої хлопці попрацювали. Постаралися. Та ти сам почитай. Сам усе побачиш.
— Ніколи мені читати, — скосив око на папку Сталін. — Виклади коротко.
— Гаразд. Дуже коротко. Уяви собі нічим не примітний літній день незадовго до початку війни. Глухе російське село. У них, у росіян, усі села глухі. Сонечко світить, пташки щебечуть, троянди… Ні, не троянди… картопля цвіте, метелики… — Лаврентій зобразив політ метелика… — літають. І раптом щось зовсім велике, щось зовсім не метелик — літак.
Берія помовчав, даючи слухачеві змогу вжитися в картину.
— Слухай, Лаврентію, — поморщився Сталін, — ти мені про метеликів не розказуй. Про метеликів я можу покликати когось іншого, він мені краще розповість. Ти мені давай по суті.
— Гаразд, — погодився Берія. — Даю по суті. Уяви собі місто Берлін, канцелярія рейхсфюрера, Гітлер сидить у своєму кабінеті і розмірковує над планом «Барбаросса». Він збирається напасти на Радянський Союз, але розуміє, що справа ця небезпечна. Тому що Німеччина, звичайно, сильна держава, але Радянський Союз сильніший. У мене, міркує він, є гармати, танки й літаки, але й у нього, у тебе тобто, також є гармати, танки й літаки. Отже, треба розраховувати не лише на силу, а й на нестійке (на його, звісно, думку) внутрішнє становище. Новий лад, на його думку, в Росії ще недостатньо зміцнів. Російський народ, вихований у традиціях самодержавства, хоче, аби в нього був цар, був поміщик, щоб поміщик йому казав: «Ти отут виори, ти оце посій і, коли збереш урожай, половину дай мені, а половину сам можеш з’їсти». І ось цей Гітлер звертає увагу на всіляких недобитків типу колишніх дворян, колишніх царських поплічників. І знаходить, окрім інших, князя Голіцина. Цей князь потрібен Гітлеру, як прапор, під яким можна зібрати всіх невдоволених нашим ладом, об’єднати їх, підготувати до боротьби проти радянської влади. І от незадовго до війни цей самий Голіцин під машкарою звичайного червоноармійця прибуває літаком у село Красне, в цьому, приміром, місці, — Берія тицьнув пальцем у глобус, — поселяється в однієї місцевої жінки і починає плести свою павутину. План його простий і зрозумілий: дочекатися, коли Гітлер кине на нас свої сто дев’яносто дивізій, підготувати повстання і в потрібний момент за сигналом з Берліна вдарити нам у спину. Таким чином він сподівається відтягнути частину наших сил з фронту, роздробити їх, а там…
— Годі! — різко перебив Сталін. — Ти говориш так, наче тобі самому це подобається. Де він зараз, цей князь?
— Будь спокійний. Тепер він у надійних руках, — сказав Берія і показав два свої кулаки.