Страница 52 из 71
Лаврентій Павлович Берія сидів за своїм столом у розстебнутому габардиновому пальті, в чоботах з калошами і в сірому капелюсі, насунутому на очі.
Була друга година ночі, він збирався додому, але сил підвестися забракло. Підперши голову руками і заплющивши очі, він думав про становище на різних ділянках фронту, про те, що справи кепські, про те, що вчорашньої ночі Сталін розмовляв із ним грубо, докоряв Берії за те, що керована ним служба працює погано, незграбно, не вміє пристосовуватися до умов воєнного часу.
Москву, напевне, не сьогодні, так завтра доведеться покидати, а евакуація важливих підприємств і установ провадиться неорганізовано, в паніці. Бракує транспорту. Часто вантажать другорядне обладнання, а найцінніше залишають. Чимало керівників заводів і фабрик квапляться насамперед вивезти не свої заводи і фабрики, а самих себе. Головні залізничні й шосейні шляхи, мости і вокзали досі не заміновані. У місті циркулюють неймовірні плітки, і значна частина населення вражена капітулянтськими настроями, тобто, простіше кажучи, чекає німців. Дуже мало зроблено для підготовки спеціальних бойових груп, які мають залишитися і в умовах підпілля вести підривну диверсійну роботу.
Але понад усе Сталіна вивело з рівноваги повідомлення, що на території однієї з нині окупованих областей діяла розгалужена таємна організація, яка сприяла захопленню цієї області ворогом, до того ж в організації брали участь деякі партійні працівники і навіть працівники органів.
Сталін кричав на Берію і навіть плюнув йому в обличчя, але згодом охолов і сказав: «Даруй, нерви».
«Нерви то нерви, але навіщо плюватися?» — думав Берія, аж тут двері кабінету відчинилися, і молодий полковник, який виконував обов’язки секретаря, наблизився й поклав на край столу товсту папку, перев’язану шовковими шворочками.
— Що це? — не підводячи очей, запитав Берія.
— Начальник управління контррозвідки просив ознайомитись, — сказав секретар і вийшов.
Напевне, в папці було щось надважливе, коли начальник контррозвідки і секретар зважилися потурбувати наркома в такий пізній час.
Берія розплющив одне око, скосив його на папку, побачив написане великими літерами прізвище Голіцин-Чонкін, здивувався, розплющив друге око і підсунув папку до себе.
Розв’язав шовкові шворочки і, попльовуючи на палець, став гортати підшиті до справи аркуші. Лист про дезертира Чонкіна за підписом «мешканці села Красне». Ордер на арешт з продірявленою печаткою. Протоколи допитів. Характеристика. Донесення Рамзая про якогось Курта. Донесення з тричі підкресленими червоним олівцем словами: «походить з князів Голіциних». Ордер на арешт Курта. Протокол допиту, де Курт стверджує, що під машкарою рядового дезертира ховався князь Голіцин. Ще купа всіляких паперів, у яких той, хто перебував під слідством, називався: Чонкін, так званий Чонкін, Білочонкін, Чонкін-Голіцин і, нарешті (хтось здогадався вивести потрібне прізвище наперед), — Голіцин-Чонкін.
Берія зсунув капелюха на потилицю, поміркував, натис на кнопку, викликав начальника контррозвідки, якому дав п’ятнадцять хвилин на те, аби в усіх паперах викреслити прізвище Чонкін як зовсім зайве.
Доки виконувалося це розпорядження, він зробив коротку зарядку, поголився, побризкався «Шипром» і випив склянку міцного чаю.
За півгодини в супроводі численного почту, який складався з полковників і генералів, він з’явився на станції метро, котра не мала назви. Щойно він прибув туди, як з тунелю вийшов поїзд, на першому вагоні якого було написано: «У депо».
Поїзд був майже звичайний, од інших він відрізнявся лише тим, що двері й вікна в нього були непрозорі.
Поїзд зупинився. З гуркотом розчинилися двері, і раптом на пероні стало тісно від озброєних людей. З усіх дверей висипали військові в касках і плащ-накидках і, взявши автомати напоготів, спрямували їх на Берію та його почет. Необізнаний міг би подумати, що зараз тут розпочнеться битва. Однак це була звичайна процедура, коли Берія їхав до Сталіна, який мешкав у цей час у метро.
Незважаючи на свою звичайність, процедура щоразу лякала Лаврентія Павловича. Як завжди, він інстинктивно відсахнувся і наступив комусь із тих, котрі стояли позаду, на ногу. Але одразу ж схаменувся, вихопив з чиїхось рук свій жовтий англійський портфель і рішуче ступив назустріч спрямованим на нього автоматам.
З-за спин автоматників вийшли двоє в плащ-накидках і касках, але без зброї. Один козирнув Лаврентію Павловичу і сказав:
— Попрошу документи!
Квапливо покопавшись у кишені, Берія простягнув червону книжечку.
Військовий довго розглядав документ і пред’явника, переводячи недовірливий погляд з фотокартки на оригінал і навпаки. Відтак документ перейшов до другого військового, і той теж довго звіряв фотокартку з оригіналом, наче вперше бачив і те, й інше. Нарешті другий військовий повернув книжечку першому, перший віддав її власнику і, пропускаючи того наперед, знову взяв під козирок:
— Прошу!
Берія увійшов до вагона, сів у кутку, поклав портфель на коліна і зробився схожим на бухгалтера, який їде зі служби додому. Ті, що перевіряли документи, сіли навпроти, автоматники зайняли свої місця — по двоє біля кожних дверей.
Двері зачинилися, поїзд рушив. Берія позирнув на годинника.
Місце, де мешкав Сталін, у таємних документах називалося підземною дачею, Берія здогадувався, що «дача» розташована на сусідній станції, але знав, що з метою конспірації йому морочитимуть голову, довго возитимуть десь по кільцевій лінії, перш ніж доставлять за місцем призначення.
Усі мовчали. Всілякі розмови між пасажиром та охороною з метою запобігання зайвих контактів були суворо заборонені.
До кінцевого пункту поїзд прибув через сорок шість хвилин. Двері відчинилися, але цього разу автоматники залишилися у вагонах.
Двоє перевіряючих знову заступили дорогу. І знову старший, козирнувши, сказав: «Попрошу документи!» — і знову, повертаючи, сказав: «Прошу!»
На цьому, однак, перевірка не скінчилася. Особиста охорона того, котрий мешкав у метро, що цілком складалася із одноплемінників приїжджого, зустріла його на пероні, спрямувавши автомати та примруживши очі. І тут повторилося: «Попрошу документи!», «Прошу!».
Відтак зазирнули до портфеля, вивернули кишені, нічого підозрілого не знайшли, окрім маленького складаного ножика у вигляді дамської туфельки, який наказали залишити до повернення.
Обшук скінчився тим же словом «Прошу!», і начальник особистої охорони взяв при цьому під козирок.
Доки Лаврентій Павлович застібав портфель, у нього в голові виникла пустотлива думка: а що, коли перевірити, як начальник охорони несе свою невсипущу службу? Він зиркнув на начальника веселим поглядом і поставив начебто цілком невинне, але насправді таке запитання, яке могло б стати першим кроком на шляху до неформальних стосунків:
— Як справи, генацвале? — інтимно і грузинською запитав Лаврентій Павлович. При цьому він посміхнувся і підморгнув начальникові, наче кажучи, що вже мені, як своїй людині, ти можеш розповісти про себе, поділитися своїми радощами чи турботами. Але начальник не сприйняв ні тієї посмішки, ні інтимного тону і, здавалося, взагалі не почув звуку слів, що тут пролунали. Мовчки стиснувши уста, він терпляче чекав, доки приїжджий упорається з замком, і аж потім вимовив російською:
— Товариш Сталін вас чекає.
І, пропускаючи наперед Лаврентія Павловича, натис на кнопку секретної сигналізації, попереджаючи когось про прибуття нового гостя.
Сталін радо зустрів гостя на порозі свого просторого кабінету з глобусом і фальшивими заштореними вікнами, точнісінько такого кабінету, який був у нього в Кремлі. Дехто з людей, котрих привозили сюди в закритих вагонах, так і вважали, що перебувають вони у Кремлі, потрапивши сюди потаємним підземним ходом.