Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 54 из 71

Сталін поклав люльку на стіл, пройшовся кабінетом.

— Голіцин! Князь Голіцин! — бурмотів він майже пошепки.

Берія знав, що робив. Він знав, що Сталіну зараз, як ніколи, потрібен хтось, на кого можна було б скласти провину за невдалий початок війни.

— Так, — сказав Сталін, подумавши. — Я завжди знав, що один внутрішній ворог небезпечніший від ста зовнішніх ворогів. Я завжди вказував, що колишні експлуататори й дворяни ніколи не змиряться зі своєю історичною поразкою. Але, очевидно, я надто довірливий, я не можу собі навіть уявити, що ці люди так ненавидять новий лад, так ненавидять нову Росію, що готові виступати проти неї в спілці з лютим ворогом. Ну, що ж, Лаврентію, вороги кидають нам виклик, ми його приймемо. На прикладі цього Голіцина ми покажемо народові, чого прагнуть ці капіталісти й поміщики. І на цьому ж прикладі ми покажемо капіталістам і поміщикам, що народ наш любить радянську владу і не хоче їхнього повернення. І на цьому самому прикладі ми покажемо біснуватому фюреру, що він дарма розраховує на цих дрібних прислужників, вони йому не допоможуть.

Він узяв ручку і на першому аркуші справи князя Голіцина своїм дрібним, але чітким почерком вивів:

Князя Голіцина і спільників судити показовим судом з висвітленням у пресі. Не знаю, як для решти, але для князя Голіцина, гадаю, розстріл не буде надто суворим покаранням за законами воєнного часу.

Й. Сталін

Старожили запам’ятали, що того вечора в селі страшенно вили собаки. Вони вили, вищали, гавкали і металися на прив’язі, наче хотіли про щось попередити своїх господарів. Рахівник Волков звернув увагу на поведінку свого Джека і навіть подумав, що діло нечисте, що дарма собака так не хвилюватиметься. Волков позирнув на небо, воно було ясним, з зірками, але без місяця. Невидимий у пітьмі літак монотонно свердлив у небі дірку, уривчастий звук двигуна здавався звичним, мирним. Рахівник послинив і підняв угору палець, намагаючись визначити напрямок і силу вітру, але ні сили, ні напрямку не було. Волков постояв, покурив, справив нужду під яблунею, а потім, перш ніж застібнути матню, довго підстрибував.

Джек так само рвався з цепу, гавкав, валував і навіть аж ніби плакав.

— Ну-ну, не бешкетуй! — гримнув на нього господар і дав псові чоботом у морду.

Той завищав, забився в буду і продовжував вити звідтіля.

«Так, — подумав Волков, — щось це, певно, означає».

У двадцятих роках під час служби в Туркестанському військовому окрузі випало йому бути свідком сильного землетрусу, і тоді теж так само хвилювалися і вили собаки. Але в широтах, де проживав нині однорукий рахівник, стихія поводилася сумирно, нічого страшнішого за буреломи і виходу Тьопи з берегів зроду не бувало.

Не знаючи, як пояснити поведінку тварини, Волков повернувся до хати.

Наближення чогось незвичайного відчув начебто і кабан Борко. Звечора він вищав і рохкав під дверима, і коли Нюра його впустила, довго не міг знайти собі місця і бігав по кімнаті, забиваючись то під піч, то під лавку.

Тієї ночі Нюра довго не засинала. Згадувала Чонкіна, все своє життя і всілякі дурниці, багато чого лізло в голову.





Потім наснилося їй, наче йде вона з Чонкіним якимось полем, він тримає її за руку і питає, чи далеко ще, а вона відповідає: ні, зовсім недалеко. І зустрічає їх підполковник Лужин у самих лише кальсонах і калошах на босу ногу й каже: «Ось, Бєляшова, я саме хотів запропонувати вам замість вашого Чонкіна оцього, може, він вам підійде». Нюра дивиться на Чонкіна, а він їй підморгує, мовляв, погоджуйся, тому що я — це я і є. І Нюра запитально дивиться на нього й ніяк не може зрозуміти, справжній це Чонкін чи якийсь інший, підроблений під справжнього. Раптом з’являється Любов Михайлівна і приносить Нюрі зарплату за три місяці. І от вони вже сидять за столом: і Нюра, і Чонкін, і Лужин, і Любов Михайлівна, і враз до кімнати вривається Олімпіада Петрівна і волає не своїм голосом:

— Світло! Світло! Яке жахливе світло!

І тут Нюра прокинулась. І уздріла не вві сні, а насправді, що вся кімната осяяна якимсь дійсно жахливим пронизливим і неприродним світлом, по кімнаті метається незвично висока Олімпіада Петрівна і щось кричить. Нюра злетіла з лавки, поглянула у вікно і теж закричала. Весь простір за вікном був залитий цим пронизливим мертвим світлом без тіней, річка Тьопа палала, величезне полум’я клубочилося над нею, здавалося, по всій довжині. Полум’я наче рухалось від річки до села, схоже було, що ось-ось все спалахне, запалає.

— Що це? — почула Нюра позаду шепіт Олімпіади Петрівни.

— Не знаю, — сказала Нюра.

Раптом з неба посеред вулиці спустилася довга постать у білому. Здійнявши руки догори, постать часто чеберяла ногами і підстрибувала, наче виконуючи якийсь шаманський танок. Враз вона повернулася до Нюри білим лицем, і очі її страшно блиснули.

— Ой! — вигукнула Нюра, впізнавши у постаті небіжчика Гладишева.

Далі на вулиці з’явилися й інші постаті в білому. Це люди, уздрівши настання кінця світу, висипали надвір у самій білизні. Якийсь очманілий півень, вирішивши, напевне, що проспав день, злетів на тин, залопотів крильми і пронизливо кукурікнув.

А між тим найхолоднокровніші люди, отямлюючись, усвідомили, що це жахливе сліпуче світло йде від якихось машин, котрі напівколом оточили село. Скільки їх було — п’ятдесят? сто? тисяча? — згодом висловлювалися найрізноманітніші версії. У цьому світлі пара, що клубочилася над річкою Тьопою, здавалася полум’ям.

Потім уже стало відомо, що це була розроблена Там, Де Слід, і талановито проведена операція, за яку її керівники отримали нагороди, яка згодом багато разів згадувалася в різних наказах, інструкціях і тактичних настановах. Через три роки вона була блискуче повторена маршалом Жуковим на Кюстринському плацдармі і назавжди залишилася в історії.

Люди щойно почали отямлюватися, як у село в’їхала вантажна машина з розтрубами на кшталт грамофонних, але набагато більших розмірів, що стирчали на всі боки.

— Увага! — оглушливо волав, аж гавкав чийсь голос. — Усім мешканцям села наказую: взявши з собою все найнеобхідніше, не більше двадцяти кілограмів на людину, зібратися перед конторою для посадки на автомобілі. На збирання дається сорок хвилин. Хто запізниться, буде доставлений примусово. До тих, хто ухилиться, вживатимуться всі заходи впливу, аж до зброї. Увага!..

Повільним ходом машина проїхала з краю до краю села і назад, багато разів прогавкавши наказ.

Потім частина машин, що освітлювали операцію, перегрупувалася, невелика колона увійшла в село і вишикувалась навпроти контори, решта машин продовжували світити. Разом з колоною в’їхала новенька «емка» і, вилискуючи лаком, стала трохи збоку. Задні дверцята відчинилися, з них повільно виліз невисокий на зріст чоловік у білих бурках, прошитих шкіряними смужками, в шинелі з хутряним коміром, у високій папасі, в окулярах, у білих рукавичках. Він ступнув на підніжку, опустив одну ногу на землю і так лишився стояти — одна нога на землі, друга на підніжці, а права рука завмерла на напіввідчинених дверцятах. Так цей чоловік і стояв, не рухаючись ні туди ні сюди, наче в зупиненому кінокадрі.

Він тримався осторонь і збоку спостерігав за тим, що відбувалося перед його очима, наче не маючи до цього прямого відношення. Але саме він і був головним організатором та керівником цієї дивовижної за своїм задумом і масштабом операції. Він стояв сам, ніхто із групи дрібніших командирів, які перебували неподалік, не зважувався до нього наблизитись, але досить йому було ворухнути бодай пальцем, як будь-хто з них чи всі гуртом кинулися б щодуху виконувати будь-який його наказ.