Страница 49 из 71
Можливо, так він сказав, можливо, так подумав, можливо, і не сказав, і не подумав, а просто йому здалося, що він так сказав чи так подумав.
Голова його від слабкості повернулася набік, він побачив дуже близько щось біле, щось довгасте, здається, це був череп, кінський череп, він щирив зуби і намагався вкусити Єрмолкіна за ніс.
Йому не жаль було свого носа, йому тепер взагалі нічого не було шкода, він тільки хотів зрозуміти, чому цей череп лежить поряд з ним. Але, враз згадавши, що когось ховають, що ховають скоріш за все його самого, він ще раз подивився на білий довгастий предмет і зрозумів, що це його власний череп. «Значить, правда, я — кінь», — подумав Єрмолкін. Це було дивно. Дивно і смішно. Він працював відповідальним редактором газети, він обіймав важливий пост, і ніхто не помітив, що насправді він був звичайною конякою, всього лише конякою, тягловою одиницею кінського поголів’я.
Шолудивий собака, з’явившись перед очима, ощирився і кинувся з гарчанням на його череп, який лежав осібно, і вп’явся в череп зубами. Єрмолкін зрозумів, що зараз йому буде дуже боляче, він заплющив очі, і свідомість його знову потьмарилася.
Згодом, отямившись, він побачив дідугана в облізлому танкістському шоломі. Старий схилився над ним.
— Молодий чоловіче, — сказав старий. — Я б на вашому місці тут не лежав. Ви можете простудитися, потрапити під машину або під коня.
Йому і раніше доводилося зустрічати цього відважного літнього танкіста, але він не міг згадати, де й коли. Здається, це було давно. А нещодавно тут бігали якісь люди, галасували, метушилися, ховали когось, чи його, чи якогось коня, так, справді, коня, але конем був саме він. Танкіст теж сказав щось про коня.
«Але, — подумав він мляво, — якщо я кінь і якщо мене поховали, то чому в мене болить голова, болять груди, чому я хочу пити і чому бачу перед собою цього танкіста?»
Він здогадався, що ті, хто ховав, просто помилилися й поховали редактора замість коня, а кінь, чи, точніше, мерин (хтось, пригадав він, називав його мерином), випадково залишився живий. І хоча в нього все болить, він відчув радість, бо збагнув, що помилки бувають приємні, він думав, що краще бути живим мерином, ніж мертвим відповідальним редактором.
Чого, однак, хоче цей танкіст? Що він сказав про коня? Мабуть, його прислали, аби виправити помилку…
Єрмолкін вирішив прикинутися людиною. Радянською людиною і другом радянських танкістів.
— «Но если вдруг, — проспівав він, посміхаючись танкістові, — нагрянет враг матерый, он будет бит повсюду и везде…»
У полі зору поряд з танкістом з’явилася стара.
— Мойша, — сказала вона, — облиш ти його. Ти ж бачиш, він таки добряче п’яний.
«Чудово, — подумав Єрмолкін. — Хай думають, що я п’яний. Коні п’яними не бувають». Він підвівся на лікті і ледь чутно, але з почуттям співав далі:
— Я бачу, що він п’яний, — сказав танкіст, — але я боюсь, що він застудиться і заробить запалення легенів.
— Мойша, — сердито заперечила стара, — ти ж добре знаєш, ці люди, коли нап’ються, лежать і в калюжах, і в канавах, і де завгодно, вони звикли, і в них ніколи не буває запалення легенів.
Головне було досягнуто: ці люди вважали його людиною. Тепер важливо, аби вони швидше пішли геть. Єрмолкін опустив повіки і вдав, що заснув. Коли він розплющив очі, поруч з ним нікого не було. Він насилу підвівся, в усьому тілі відчувалася жахлива слабкість, ноги тремтіли і роз’їжджалися, як у малого лошати. І йому подумалося, що, можливо, він і справді не мерин, а всього тільки лошатко, мабуть, йому три з половиною роки, його можуть образити, можуть зарізати, йому треба знайти свою маму, вона його прикриє, вона його захистить.
Він кудись пішов, йти було важко, боліли груди, боліла голова, дуже хотілося пити.
Біля якогось тину він побачив коняку, білу, гарну, з добрими людськими очима. Прив’язана до стовпа, вона стояла спокійно, але, побачивши Єрмолкіна, повернула до нього морду і, роздуваючи ніздрі, заіржала.
«Це моя мама!» — здогадався Єрмолкін.
— Мамо! — сказав він і, ставши на коліна, припав до її вимені. — Мамо! — повторив він і, втягнувши в себе один з її шкарубких сосків, зацмокав витягнутими в рурку губами.
Відчувши щось знайоме біля вимені, коняка повернула голову, напевне, очікуючи побачити своє лошатко, але вгледіла двоногу істоту, якусь дивну, брудну й хвору. Коняка підняла задню ногу, бридливо змахнула нею, і копито вдарило Єрмолкіна просто в тім’я.
— Мамо! — неслухняним язиком пробелькотів Єрмолкін, ліг на землю і вже остаточно помер.
Того ранку Другий Мислитель занедужав. (У критичні моменти історії, в періоди загострення внутрішньовидової боротьби, перед відповідальними зборами, на яких треба було когось ганьбити, скидати й топтати, йому завжди відмовляло здоров’я.) Він лежав у своїй кімнаті, де жив сам-один (він був холостяком), і страшенно пітнів під ватяною ковдрою, коли в двері постукали умовно — тричі. Мислитель підвівся, вступив у калоші, накинув на плечі ковдру і пішов відчиняти.
— Що з вами? — запитав, з’явившись на порозі, Перший Мислитель. — Ви хворі?
Другий Мислитель повів себе вельми дивно.
— Це, власне кажучи, я повинен запитати вас, що з вами. — Відступаючи, він притримував ковдру, з-під якої виднілися драні блакитні кальсони.
— Ага, — хитро посміхнувся і підморгнув Перший Мислитель, — ви, очевидно, маєте на увазі мою голову?
— Так, саме вашу голову я маю на увазі.
Діставшись до свого ліжка, Другий Мислитель ліг, підтягнув ковдру до підборіддя і заплющив очі. Розплющивши їх знову, він побачив вдоволене обличчя свого приятеля.
— А що, на вашу думку, трапилося з моєю головою?
— Мені здається, що вона стала довгастою, як огірок, але це, звичайно, маячня.
— Не більша маячня, ніж усе решта, — заперечив Перший Мислитель. — Можливо, і це здається вам маячнею? — він простягнув хворому свіжий номер газети «Більшовицькі темпи».
Хворий жадібно схопив газету і забігав очима по рядках, сподіваючись щось прочитати між ними. З повідомлення «Від Радянського Інформбюро» дізнався, що наші війська, виконуючи стратегічний маневр, залишили Миколаїв і ведуть місцеві бої в районі Великих Лук. Прочитав байку Серафима Бутилка «Скажений Барбос» («Німецький пес Барбос Безхвостий задумав мати «дранг нах остен», і от за планом «Барбаросса» до себе скликав він барбосів…»). Не знайшовши нічого цікавого в міських новинах, хворий Мислитель дійшов до четвертої сторінки і побачив в траурній рамці «…з глибоким сумом повідомляють про трагічну загибель відповідального…».
— Що? — вигукнув хворий. — Відповідальний редактор? Невже застрелився?
— Ні, — заспокоїв його гість. — Просто потрапив під коня.
— А-а, — знудьговано мовив Другий Мислитель, але враз стрепенувся: — Послухайте, що значить «просто потрапив»? Ви впевнені, що він просто потрапив? А може… — він озирнувся на двері і стишив голос до шепоту, — може, його потрапили?
— Ви гадаєте? — здивувався Перший Мислитель. — Дуже цікаве міркування. Дивно, що мені самому таке не спало на думку. Але тут є дещо цікавіше.
— Де? — нетерпляче запитав хворий. — Я не бачу.
— Ось, — сказав гість і тицьнув пальцем у заголовок великої підвальної статті «Вплив соціальних умов на антропологічний тип».
Другий Мислитель за звичкою глянув у кінець статті і прочитав підпис: К.Ушастий, кандидат біологічних наук.
Стаття була вчена. У ній проводилася така думка, що оскільки Жовтнева революція докорінно змінила не тільки соціальні умови життя в нашій країні, а й внутрішній світ людини — її ставлення до праці, до суспільства, то це неодмінно має призвести й до змін зовнішнього вигляду, а саме: з часом радянська людина буде так само відрізнятися од решти людей, як хомо сапієнс відрізняється од неандертальця. Звичайно, ці зміни відбудуться не одразу, та коли, як вчить нас марксистська діалектика, поступові кількісні зміни переходять у стрибкоподібні якісні, то немає нічого дивного в тому, що в окремих людей, які вирізняються послідовністю своїх ідейних переконань і ясністю світогляду, вже зараз стають помітними антропологічні зміни, котрі насамперед, природно, відбиваються на будові черепа. Численні й авторитетні дослідження, стверджував автор статті, неспростовно доказують, що такі зміни відбуваються в напрямку видовження черепа внаслідок віддалення жувальних органів од мислительних центрів. «Такі зміни, — розвивав свою думку Ушастий, — спостерігалися і буржуазними вченими. Найпередовіші з них відзначали, що довгоголові (доліхоцефали) володіють, як правило, сильнішим інтелектом, ніж круглоголові (брахіцефали[8]), але обмеженість світогляду не дозволила цим ученим (мабуть, вони були недостатньо довгоголовими) піднятися до справжнього розуміння подібних явищ. Ці вчені на перший план висувають расові розбіжності, тоді як наша наука, спираючись на єдино правильне вчення Маркса — Енгельса — Леніна — Сталіна, расовому підходу до явищ протиставляє підхід класовий».
8
У виносці автор просив не плутати останніх з Буцефалом, конем Олександра Македонського.