Страница 50 из 71
Другий Мислитель відклав газету.
— Що це таке? — запитав він слабким голосом.
— Це нове наукове відкриття, — сказав Перший.
— Це дикість! — вигукнув Другий Мислитель.
— Не більша дикість, ніж усе решта. Поміркуйте самі. Зрадника й боягуза оголошують героєм. Замість нього ховають коня. Всі кажуть, що вдова на похороні була підставна і син також.
— У такому разі, — посміхнувся Другий Мислитель, — їм годилося привести кобилу й лошатко.
— Зараз не час для жартів, — суворо сказав Перший Мислитель. — Ви не розумієте. Це все не так просто. Як ви гадаєте, навіщо вони затіяли всю цю історію з черепом?
— А, — Другий Мислитель махнув рукою, відкидаючись на подушку. — Просто поклали, що трапилося під руку. Вони ж не знали, що цей п’яний дурень спіткнеться й випустить домовину.
— Ви, як завжди, помиляєтесь! — радісно закричав Перший Мислитель. — Вони ніколи просто так не спотикаються. Вони зробили це навмисне.
— Але навіщо?
— У тому-то й річ. Навіщо? А ви самі подумайте.
Другий Мислитель напружено замислився, але враз обличчя його проясніло.
— Розумію, — сказав він радісно. — Як Калігула оголосив свого коня консулом, так і вони…
— Дурниці, — перебив Перший Мислитель. — Якщо вже наводити історичні аналогії, то тут швидше підійде історія з троянським конем. Тут зовсім інше.
— Але що ж? — нетерпляче вигукнув Другий.
— Я гадаю, — сказав Перший, — ми скоро станемо свідками перевороту.
— Політичного? — пошепки запитав Другий Мислитель і озирнувся на двері.
— Або військового, — відповів Перший також пошепки. — Я гадаю, це змова проти вусатого, і готує її якийсь…
— Довгобразий! — у захваті від своєї здогадливості закричав Другий Мислитель.
— Тссс! — засичав Перший і теж озирнувся на двері. — Саме так, — прошепотів він, — саме довгобразий.
— Але хто ж він? — втрачаючи терпець, запитав Другий.
— А оце і є найбільша загадка, — сумно сказав Перший. — Доки ви тут лежите, я вже побував у бібліотеці. Я підняв старі підшивки газет, я продивився портрети всіх членів їхнього… як це називається… політбюро. Я нічого не можу збагнути. Вони всі круглоголові.
— А отой… — Другий Мислитель сів на ліжку і підібгав під себе ноги, — як його… Калінін?
— Калінін? — перепитав Перший. — Ні, це не те. Крім того, ви, як завжди, все плутаєте. У нього борода довга, а не голова. Я гадаю, що це буде хтось зовсім невідомий. Ви чули щось про князя Голіцина?
— Голіциних багато, — відповів Другий Мислитель ухильно.
— Не клейте дурня! — сердито заперечив Перший Мислитель. — Ви знаєте добре, що я кажу про того Голіцина, який сидить у тутешній тюрмі. Зверніть увагу, скільки загадкового в усій цій історії. З’являється якийсь Чонкін, котрий нібито зовсім один, а проти нього кидають цілу військову частину. Його ледве заарештовують, і тут виявляється, що він зовсім не Чонкін, а князь Голіцин, потім розпочинається історія з довгим черепом і тепер оця стаття. Ні, це неспроста.
— І що ж ви гадаєте?
— Я вважаю, що вам передовсім треба надіти оце… — З цими словами Перший Мислитель витяг з-за пазухи другу перуку і кинув на ліжко до ніг свого друга. Це була чудова перука, свого роду шедевр, з ватяною підкладкою.
— Оце? — запитав Другий Мислитель, ногою відштовхуючи подарунок. — Оце? — він підскочив, наче вжалений. — Ніколи! — вигукнув він, розмахуючи кулаками. — Запам’ятайте, ніколи я не одягну на себе цю бридоту.
— Те ж сказав спочатку і я, — гірко посміхнувся Перший Мислитель. — А відтак подумав: краще все-таки носити довгу голову, ніж зовсім ніяку. І потім, знаєте, це ж у них просто може бути чергова кампанія. Вони перехапають усіх круглоголових, потім опам’ятаються, побачать, що без круглоголових їм теж не можна, і тут ми з вами зробимо маленький фокус, — і він жестом фокусника зірвав із себе перуку.
Геть невідомо, скільки часу й слів ще витратив Перший Мислитель на те, аби переконати Другого в слушності своїх міркувань, проте вже увечері обидва прогулювалися (Другий Мислитель нагло видужав) вулицею Поперечно-Поштамтською (здається, вона на той час — але, як з’ясувалося, ненадовго — була перейменована в Милягинську) без головних уборів і деяким сторопілим знайомим кивали своїми довгастими головами.
Кажуть, що Перший Мислитель цілком мав рацію, і в місті кілька днів тривало полювання на круглоголових.
І в декого голови ніби одразу видовжилися, і ті, з ким це сталося, бувало, в запалі полеміки зауважували своїм опонентам:
— А щось мені здається, у вас голівка занадто кругла.
Правда це чи справжнісінька брехня, стверджувати не беруся (власне, сам я цьому, звичайно, не вірю), але те, що з Андрієм Єремійовичем Ревкіним на цьому ґрунті трапилася величезна неприємність, це вже, здається, точно.
З Ревкіним сталося ось що. Він цю вчену статтю кандидата Ушастого сприйняв як випад проти себе особисто. Він навіть перед дзеркалом крутився потай від Аглаї, вершками міряв власний череп від потилиці до підборіддя і від вуха до вуха, і виміри ці виявилися для нього невтішними. А видовжити свою голову з допомогою спецперуки він, звісно, не міг, бо народ його знав таким, яким він є, і втрачати свій авторитет він не бажав. Однак він зрозумів, що влада його втікає з рук, як пісок, і тому зважився на відчайдушний крок. Він упевнено заявив, що подібного безглуздя не терпітиме, і послав в обком статтю Ушастого та свою доповідну записку, в якій називав статтю псевдонауковою і шарлатанською, стверджував, що вона інспірована, звичайно, новим начальником Тих, Кому Слід, який з самого початку веде себе зухвало, ігнорує партійні органи і тим самим протиставляє свою Установу партії. Спростовуючи головні положення статті, Ревкін наважився на вельми ризиковане, якщо не сказати безумне, заперечення, написавши, що коли б марксистський світогляд дійсно впливав на будову черепа, то найвидовженіший череп був би у товариша Сталіна, бо саме він володіє найпослідовнішим марксистським світоглядом. «А між тим, — стверджував Ревкін, — досить поглянути на будь-яку фотографію товариша Сталіна, щоб переконатися в абсурдності доказів К.Ушастого». Ревкін пропонував притягти Фігуріна до суворої партійної відповідальності. Записку цю він надіслав в обком, але копію її ще вище, в ЦК. Не чекаючи відповіді, він вирішив проявити свою владу на місці. Він написав коротку записку: «т. Фігурін, вам необхідно негайно зайти до РК для з’ясування деяких обставин». Записку відправив з шофером Мотею і став чекати відповіді. Він помітно нервував і ні на чому не міг зосередити свою увагу. Мотя повернулася через сорок хвилин.
— Чому так довго? — накинувся на неї Ревкін. Відповісти вона не встигла. Вслід за нею увійшли два високих на зріст молодики в цивільному, і один з них, посміхнувшись, запитав:
— Де у вас зброя, хазяїне?
І найдивовижніше, Ревкін не зажадав від нього ніяких документів, а одразу кивнув на шухляду стола, де лежав револьвер.
У супроводі молодиків Ревкін вийшов у приймальню.
— Ганно Мартинівно, — сказав він навіщось секретарці, — я змушений ненадовго відлучитися. Якщо подзвонять з бондарного заводу, скажіть, аби збори проводили без мене.
— Гаразд, — відповіла Ганна Мартинівна, тривожно дивлячись на Ревкіна. — А ви… скоро повернетесь?
Даючи їй зрозуміти, що подальше залежить не від нього (хоча вона й так усе зрозуміла), Ревкін поглянув на одного із супроводжуючих і ввічливо запитав:
— Як ви гадаєте, ми скоро повернемось?
Але той посміхнувся і мовив:
— Ходімо, хазяїне.
Майор Фігурін зустрів свого гостя привітно.
— Дуже радий, дуже радий, — бурмотів він, потискуючи Ревкіну руку, — давно мріяв познайомитись, але не встиг стати до роботи, як одразу все навалилося, і цей Чонкін, і цей Миляга… так закрутився, що навіть не зміг вибрати часу відрекомендуватись вам. А тут якраз ваша записка. Ось я й подумав, що, напевне, буде зручніше, коли зустрінемося у мене, а не у вас.