Страница 48 из 71
Разом з усіма Серафим попрямував уперед. Відчинилися двері. У вуха хлюпнула музика, в очі бризнуло сонце. Трохи примружившись, Серафим побачив сяючі на сонці інструменти, побачив кінооператора Марата Кукушкіна, який, задкуючи, крутив ручку свого апарата.
«Для кіножурналу “Новини дня”», — здогадався Серафим і розправив плечі. Він уявив собі, що фільм незабаром вийде на всесоюзний екран, і глядачі в усіх куточках країни побачать його, Серафима Бутилка, широким планом. І, можливо… Бутилко чув, хтось йому розповідав, що Сталін особисто передивляється все, що виходить на екран. Можливо, проглядаючи чергову стрічку і попихкуючи своєю знаменитою люлькою, він промовить:
— А хто це такий молодий, симпатичний, який несе… та ні, не цей, я кажу: симпатичний. Оцей, праворуч, — і вкаже мундштуком на екран.
І що тут розпочнеться! Серафим зримо уявив собі, як забігають помічники з загальних питань і по кіно, як задзеленчать усі телефони урядового зв’язку, особу молодого симпатичного негайно з’ясують, і ось він у м’якому вагоні прибуває до Москви. Номер — люкс з басейном і папугами. Прийом у Кремлі. Дружні рукостискання товариша Сталіна. Публікація масовим тиражем поеми «Дума про хліб», Сталінська премія, керівна посада в Спілці письменників і…
Він не встиг додумати, що і… він просто рахував: і ще щось йому належиться, коли нога його ступнула в порожнечу, він інстинктивно відштовхнув од себе домовину, щоб не придушило, і полетів з ґанку, недоладно змахнувши руками.
Самодуров, котрий ішов з другого боку, відчувши, як домовина валиться на нього, щосили відштовхнув її назад, а сам одразу відскочив убік. Так само вчинили й решта. Якось воно сталося, що під домовиною опинився Єрмолкін. Розгублено витріщивши очі, він стояв на останній сходинці ґанку, наче казковий богатир, прийнявши на себе весь тягар домовини. Домовина, похитуючись на його плечі, водночас поверталася, ніби стрілка компаса, нарешті геть перехнябилася і, збивши з ніг Єрмолкіна, почала падати на землю. Відштовхуючи її, Єрмолкін звалився дуже невдало, вдарився головою об камінь і, вже непритомніючи, почув чийсь запізнілий заклик:
— Лови! Лови!
Пролунав жахливий тріск, домовина краєм врізалася в бруківку. Віко, забите чотирма цвяхами, відскочивши, накрило до підборіддя Єрмолкіна, а з домовини зі стукотом посипалися кістки. Останнім упав, вдарившись об каміння і відскочивши набік, довгастий череп. Майор Фігурін якось неусвідомлено потягнувся до черепа, чи хотів ухопити його, чи прикрити від людей, але не встиг. Шолудивий пес, вискочивши з-під ніг, вп’явся в череп зубами і кинувся геть. Можливо, не варто було йому заважати, але чийсь спритний кований чобіт опустився собаці на спину. Жалібно вискнувши, пес випустив здобич і зник.
Кажуть, Марат Кукушкін не здогадався припинити зйомку і машинально крутив ручку свого апарата. Кажуть, майор Фігурін згодом одібрав зняту плівку і багато разів її передивлявся. Усе, здавалося, йшло гаразд, можна навіть сказати, чудово. Ось урочисто відчиняються двері. Ось з’являється торець домовини. Ось виникають обличчя Серафима і Самодурова, які несуть її. Плівка німа. Музики немає. Але відчувається, що вона звучить десь за кадром. Бутилко й Самодуров обережно й статечно переставляють ноги. Обличчя Бутилка виражає відповідну моментові скорботу, але в той же час видно, як крізь скорботу проступає самовдоволення, наче він, сучий син, заздалегідь знає, що станеться наступної секунди, і зловтішно радіє.
Непоправне завжди здається неймовірним. Ось Бутилко піднімає праву ногу… «Стоп! Стоп!» — вигукував на цьому місці Фігурін. Він замислено дивився на завмерлий кадр, наче сподівався, що коли в цьому місці плівку зупинити, а потім пустити знову, то все піде як слід. Нога Бутилка опуститься на першу сходинку, потім друга нога стане на другу сходинку… «Давай», — наказував Фігурін кіномеханіку, і знову виникала та сама картина: розгублене від несподіванки обличчя Бутилка, а наступної миті він летить з ґанку, недоладно розмахуючи руками.
Що було далі, навіть страшно розповідати. Люди, неймовірно збуджені, почали загрозливо підступати.
— Свят-свят-свят, — бурмотіла бабуся в чорній хустині, знову опинившись перед Нюрою.
— Коняка! — сварливим голосом вигукнула якась жінка. — Коняку ховають!
— Коняка! Коняка! — прошелестіло в натовпі.
Люди зашуміли. Пролунав міліцейський свисток. Почувся голос Борисова:
— Товариші, заспокойтесь! До чого тут коняка? Ось же покійник! — кричав він, намагаючись пред’явити народові Єрмолкіна.
У цей час Єрмолкін, як на гріх, розплющив очі.
— Живого ховають! — заверещала та сама жінка.
— Що? — намагалися зрозуміти ті, хто натискував ззаду.
— Коняку ховають!
— Живого коня ховають!
Шпиги розсипалися в натовпі і штовхалися, не маючи більш-менш зрозумілих інструкцій. Народ хвилювався. Соломопрохач, перебуваючи в юрмі і користуючись загальним збудженням, вирішив висунути свої економічні вимоги:
— Солому!
Йому відповіли:
— Заткнешся ти чи ні!
Майору Фігуріну здалося, що кричать: «Свободу Чонкіну!» Це згодом дало йому підставу для прохання посилити місцевий гарнізон.
Люди хвилювалися все дужче. Бажаючи спрямувати стихію в потрібне русло, Борисов зіскочив на вантажну машину і велично звів правицю. У цей час гнилий помідор (хтось, щедрий, не пошкодував) заліпив йому праве око. (Потім у донесенні Фігуріна відзначалося: «Мали місце окремі акти терору проти представників влади»). Борисов відчув удар, а коли розліпив око, побачив щось червоне.
— Убили! — тихо сказав Борисов і звалився непритомний головою до обеліска.
Напруга наростала. Влада, намагаючись оволодіти ситуацією, пустила на натовп один з військових автобусів, але він, здається, негайно й заглох.
Становище врятував один метикований шпиг. Вискочивши на приступку автобуса, він закричав:
— Братва! У раймазі карточки пшоном отоварюють! — Зістрибнувши з приступки, він першим побіг до раймагу.
Люди розгубилися, заойкали і кинулись за шпигом.
Пшона, звичайно, не виявилося. Люд пошумів і затих. А тим часом на площі Полеглих Борців з’явився новий могильний пагорбок і бляшаний обеліск, завалений штучними вінками. Якщо розсунути вінки, можна було прочитати:
капітан
ОПАНАС ПЕТРОВИЧ МИЛЯГА
(1903—1941)
героїчно загинув у бою
з білочонкінською бандою
Кажуть, через певний час, захопивши Долговський район, німці розрили могилу і знайдений череп передали місцевому краєзнавчому музею, де у відділі «Сучасний період» він лежав під склом. Тут же була пояснювальна табличка з текстом двома мовами:
Череп радянського комісара Миляги
Серед загального сум’яття одна втрата пройшла майже непоміченою.
…Єрмолкін був уже непритомний, коли віко домовини, відлетівши, впало йому на груди. Отямившись, він побачив, що лежить на холодній бруківці, побачив на рівні свого обличчя безліч чиїхось ніг, напружився, але не зміг пригадати, чому він тут і що відбувалося до цього.
Довкола панував шум і ґвалт, і якийсь верескливий жіночий голос вигукував:
— Коняку! Коняку ховають!
Щось стисло груди, він подивився і розгледів, що на ньому, закриваючи його майже до підборіддя, лежить віко домовини, обтягнуте червоною тканиною. Якийсь чоловік, вказуючи на Єрмолкіна пальцем, казав: «Ось він, покійник!» — а той же верескливий голос волав, що ховають живого коня.
Єрмолкін не мав нічого проти того, щоб бути похованим, але він завжди остерігався можливих помилок.
— Ви помиляєтесь, — поправив він, з достоїнством посміхнувшись, — я не кінь. Я — Єрмолкін Борис Євгенович.