Страница 45 из 71
Про особисте життя Нюри Олімпіада Петрівна нічого не запитувала до того часу, поки не побачила фотографії Чонкіна, приколотої шпилькою до стіни над лавою, де тепер спала Нюра.
— Це ваш чоловік? — запитала стара.
— Чоловік, — сказала Нюра не дуже впевнено.
— На фронті?
— Ні, — відповіла Нюра, — в тюрмі.
Вона сказала це просто, наче сидіти в тюрмі — заняття не менш достойне, ніж будь-яке інше. Але стара такої точки зору не поділяла.
— У тюрмі? — перепитала вона. — І за що ж?
— Та ні за що, — так само просто сказала Нюра. Стара, нічого не відповівши, пішла до себе в кімнату, але незабаром повернулася.
— Ганно Олексіївно, але ж у нас ні за що не саджають.
— Невже? — здивувалася Нюра. — А в нас саджають.
Серед ночі Нюру збудив зляканий шепіт:
— Ганно Олексіївно! Ганно Олексіївно!
— Га? Що? — Нюра мотала головою, ніяк не могла прокинутись.
— Ви чуєте? — Над нею стояв привид — Олімпіада Петрівна в довгій, до п’ят, нічній сорочці.
— Що? — запитала Нюра.
— Тс-с-с. Чуєте? Там хтось ходить.
— Де?
— Та надворі ж.
Напіврозплющивши очі, Нюра лежала і слухала. На стіні шипіли й клацали ходики: шшш-цок-шшш-цок-шшш-цок.
— Чуєте?
— Це годинник, — сказала Нюра.
— Та до чого тут годинник? — сердилася стара. — Я вам кажу: там, надворі.
Нюра підвелася на лікті й поглянула у вікно. За вікном ішов дощ, свистів вітер, гілка оголеного клена стукала в шибку.
— Це дощ, — сказала Нюра. — Коли дощ, то завжди здається, що хтось ходить.
— Ганно Олексіївно, — образилася стара, — я ж поки що з глузду не з’їхала. Я вам кажу: там хтось ходить.
Нюра прислухалась.
— Та годі вам, — мовила вона, заспокоюючи стару, — кому це треба по такому дощу ходити.
Усе ж вона підвелася і, натикаючись на різні предмети, боса, пішла в сіни, пробралася до вхідних дверей, хотіла тільки ледь прочинити, але вітер вирвав їх, відчинив навстіж, вдарив ними об стіну. Нюра вискочила на мокрий ґанок, посковзнулася, впала на одне коліно. Вітер задер поділ сорочки, обсипав дощем. Долаючи опір стихії, Нюра зачинила двері, замкнула дерев’яним засувом, повертаючись назад, зазирнула у хлів. Тут усе було тихо, мирно. У темряві сонно кудкудакали кури, порохкував кабан Борко і шумно зітхала Красавка.
Нюра зайшла до хати. Олімпіада Петрівна досі стояла у своїх дверях.
— Ну, що? — пошепки запитала вона.
— Немає нікого, — сказала Нюра.
Вона розправила збиту постіль, лягла і повернулася до стіни.
Стара, буркнувши щось, пішла до себе.
Підклавши під голову руку, Нюра лежала на боці, судомно позіхала, але сон не йшов. Перекинулась на спину, склала руки на животі. Останніми днями часом їй здавалося, вона чує там, усередині себе, якісь дивні порухи, якісь нечіткі ознаки нового житгя.
Колись у книжці в сусіда Гладишева бачила вона зображення зародка, страшнуватої з виду скорченої істоти з непомірно великою головою. Тепер вона чітко уявляла це загадкове створіння, що згорнулося клубочком, вона відчувала до нього ніжність, вона жаліла його. І хоча ще нічого, зовсім нічого не було помітно, вона охороняла це створіння від можливих небезпек, вона ходила, розправивши плечі, а в разі чого — інстинктивно затуляла живіт руками, складаючи їх навхрест.
Вона лежала, вслухаючись у себе, дивилася в темну стелю, аж раптом слабкий промінь світла ковзнув по ній і щез, і почулося, наче пробіг хтось та виразно лайнувся під самим вікном. Вона здригнулася і замислилась, було це насправді чи приснилося. Так само голосно шаруділи й цокали ходики, і звуки, породжені ними, зливалися з шумом дощу та вітру. Раптом десь з-поза хати загурчав автомобільний двигун. Гурчання ставало все голоснішим і голоснішим, потім поступово почало стихати, очевидно, віддаляючись.
«Нехай, — думала Нюра, поринаючи в забуття. — Не наське діло, хто там що».
Уранці, вийшовши з хати, вона не побачила літака. Жердини огорожі були розкидані, на городі виднілися сліди багатьох чобіт, дві глибокі колії тяглися до дороги і тут губилися серед інших слідів. Саме тільки крило, відбите колись сорокап’ятиміліметровим снарядом, наполовину затоптане в багнюку, лежало на краю городу — видно, забули, поспішаючи.
Одразу ж жінки, душ п’ятеро-шестеро, і між них Плечовий, збіглися обговорити пригоду. Так і сяк міркували, кому це знадобилося. Згадали про цигана, який начебто приходив прицінюватись, крутився довкола літака, мацав уцілілі крила, залазив у кабіну, але врешті-решт вирішив, що, коли навіть цей мотлох і полагодити, він не зможе взяти на борт більше двох чоловік, а він хотів підняти в повітря цілий табір. Тож з цигана підозру зняли. Але хто?
До місця події нагодився рахівник Волков (після зникнення Гладишева він вважався одним з найрозумніших у селі) і висловив думку, що крадіжка — не інакше як справа рук німецької розвідки.
— Та на який ляд він їм здався? — не повірив Плечовий. — Він же увесь поламаний, на йому й літати не можна.
— А їм не літати, — сказав Волков, — вони його розберуть на деталі і в ЧКБ.
— У що? — перепитав Плечовий.
— У чентральне конструкторське бюро, — роз’яснив Волков. — Чиркулем обміряють, креслення знімуть і тищі таких само збудують.
— Та нащо їм це треба? — здивувався Плечовий. — У них і свої не гірші.
— Зрівняв! — похитав головою рахівник. — Свої-бо дорогі, їх багато не набудуєш. А ці — взяв фанеру та клейонку, ріж за розміром та клей. А опісля виберуть потрібну ціль і налетять хмарою, мов сарана. І проти їх хоч батарею зеніток став, ну, одного вцілять, ну, другого, а всіх не зіб’єш.
— Батарея, воно, конєшно, — згодився Плечовий. — А коли, приміром, дрібним шротом…
Треба було, однак, якось реагувати на це зухвале викрадення, і рахівник Волков за відсутності голови дзвонив до районної міліції, просив надіслати наряд з собакою. Звідтіля прибули два міліціонери з вівчаркою Таймиром. Таймиру дали понюхати залишене крило, потім пустили на довгому повідку, він побігав, двічі задер ногу біля тину, потім сів посеред городу і, підвівши вгору розумну морду, тоскно завив, наче дав зрозуміти, що навіть його мистецтво в цьому випадку безсиле.
Увечері, коли Нюра стелила собі на лавці, до неї увійшла Олімпіада Петрівна і, озираючись на двері, сказала, що крадіжка літака діло, звичайно, не просте і Нюра сама повинна заявити про це, Куди Слід. Нюра подумала й згодилася не так через того літака, як у надії пробитись до нового начальника.
Того вечора, здається, вдарив перший морозець. Калюжі затягло склом. Час від часу зривався дрібний сніг, але його розносило різким поривчастим вітром.
У період Нюриної відсутності в Долгові багато що змінилося. Перш за все змінився соціальний склад міста за рахунок евакуації сюди деяких важливих установ і між ними кількох науково-дослідних інститутів, двох театрів, частини московської письменницької організації та кіностудії документальних фільмів. Різко пішов угору рівень культурного обслуговування населення. Тобто відбулося приблизно таке ж історичне зрушення, коли недорозвинуті народи бувають підкорені цивілізованішими націями.
У зв’язку з підвищенням рівня цивілізації і напливом великої кількості людей, хоча й відданих системі, але дуже завошивілих, у місті було збудовано новий санпропускник і значно розширені штати Тих, Кому Слід. У відання Установи передали будівлю контори Заготживсировини, що прилягала до неї. Тепер обидва ці будинки були обнесені спільним парканом з зеленими ворітьми й будочкою біля них, що слугувала водночас і прохідною, і приймальнею, де цілодобово сидів черговий, котрий приймав усні й письмові заяви громадян.
Тобто, якщо вдаватися в деталі, то чергували, очевидно, кілька чоловік (не може ж один беззмінно), але люди, котрі бували Там, стверджували, що чергові скидалися один на одного, мов близнюки; можливо, вони відрізнялися один від одного групою крові чи відбитками пальців, можливо, коли довго жити з ними поряд, то врешті-решт виявилися б й інші відмінності. Але ніхто з опитаних автором свідків з ними не жив, ніхто цих відмінностей і не помітив. Так ось, чоловік, якого описують свідки, носив цивільний сірий костюм, був середніх літ, невисокий, кремезний, з привітним недовірливим поглядом. Він запропонував Нюрі табуретку і записав з її слів розповідь про вчинену крадіжку. Коли ж Нюра запитала, чи не можна їй побачитися з Чонкіним, або передати передачу, або, на крайній випадок, хоча б записку, цивільний посміхнувся, розвів руками й сказав, що ні перше, ні друге, ні третє зараз абсолютно неможливе, тому що в справі Чонкіна виявлено нові обставини, котрі вивчаються. Які обставини, цивільний сказати не міг, але пообіцяв: