Страница 46 из 71
— Коли щось проясниться, ми вас викличемо.
На запитання Нюри, чи не може вона побачити нового начальника, цивільний знову розвів руками:
— На жаль, він зараз дуже зайнятий.
Залишивши Установу, Нюра попрямувала в бік хитрого ринку, де сподівалася придбати пару хай поношених, але цілих калошів або хоча б чуні, котрі називалися ЧТЗ[5]. Нинішнім поколінням треба пояснити, що в такому далекому вже від нас минулому чунями називали саморобні калоші, іноді на товстій гумовій підошві, вирізаній з автомобільного ската, тому вони мали наче тракторний слід.
Вийшовши з Установи, Нюра помітила одного чоловіка, який стояв перед газетним стендом і, дивлячись у нього, як в дзеркало, зачісувався. Нюра не знала, що, зачісуючись, він подає знак ще якимось людям: «Увага!» Не уявляючи собі, що когось може цікавити її пересування, Нюра пішла в бік ринку, а за нею, то відстаючи від неї, то переганяючи, але не переходячи на інший бік вулиці, посунули шестеро здорованів і дві жінки. Проходячи повз Будинок культури залізничників, Нюра побачила тут незвичне пожвавлення. Місцевість довкола будинку була оточена міліцією та цивільними з написами БСМ[6] на нарукавних пов’язках. Біля самого Будинку культури юрмився народ і стояли в ряд машини — одна вантажна з відкинутим заднім бортом і два військових автобуси — фари їхні були закриті світломаскувальними кришками з вузькими щілинами. Бокові борти вантажівки були прикрашені червоною тканиною з чорними смугами на краях, а в кузові ближче до кабіни стояв бляшаний обеліск, зроблений у вигляді звуженої доверху чотиригранної піраміди з червоною зіркою вгорі.
Люди, що зібралися перед головним входом, нерівномірним потоком вливалися у відчинені двері, а інші вихлюпувалися звідти, одягаючи при виході шапки. Деякі з тих, що виходили, йшли далі, інші залишалися чекати виносу, палили і впівголоса перемовлялися.
Трохи збоку від усіх інших стояла група керівників району в довгих пальтах і в дорогих шапках, а серед них кінооператор Марат Кукушкін, який з’явився зі своїм апаратом, щоб увіковічнити історичну церемонію для нащадків, і дитячий письменник Олексій Мухін, котрий вирізнявся своїм високим зростом і недбало розстебнутим пальтом, відомий тим, що, коли йому запропонували місце у фронтовій газеті, він рішуче запротестував і написав Сталінові листа, що його можлива загибель була б непоправною втратою «для нашої читацької дітвори». Подейкували, що Сталін на берегах листа Мухіна написав, що в науку читацькій дітворі такого боягуза варто розстріляти. Того ж дня трапилася така пригода. Мухін виступав перед великою аудиторією в Палаці піонерів. Він стояв на трибуні, читав якусь свою героїчну поему і відпивав зі скляночки воду, аж раптом його різко смикнули за ноги. Діти вирішили, що дядько письменник показав їм фокус. Щойно був на трибуні і раптом зник. Вони спочатку розгубилися, потім зааплодували. А Мухіна тим часом два здоровані витягли за лаштунки. Звідсіля його доправили кудись, де беручка трійка одразу ж присудила його до розстрілу за ухиляння від захисту Вітчизни. Ніч Мухін провів у камері смертників. Уранці його вивели в брукований дворик, і взвод особливого призначення звів карабіни. Командир взводу вже підняв руку, коли на подвір’я вкотився розкішний лімузин. З нього вийшов вгодований поважний військовий і передав Мухіну урядовий пакет, запечатаний сургучем. Коли Мухін неслухняними руками зумів нарешті відкрити цей пакет, він виявив у ньому маленький аркушик паперу, на якому було написано: «Я пожартував. Й. Сталін». Усе скінчилося щасливо. Письменник Мухін і на фронт не потрапив, і живим лишився, і, кажуть, історичну записку досі зберігає вдома в рамочці під склом.
Зараз Мухін з’явився сюди, щоб представляти на похороні творчу інтелігенцію, і знічев’я розважав місцевих сатрапів фривольними анекдотами про чоловіка, який невчасно повернувся з відрядження. Слухачі стримано посміхалися, намагаючись водночас зберегти на своїх обличчях вираз державної заклопотаності.
До групи керівників м’якою ходою підійшов майор Фігурін. Він посміхнувся Мухіну, торкнув за рукав Борисова і запитав, чому немає Ревкіна.
— Не побажав вшанувати, — стенувши плечима, відповів Борисов.
З розчинених дверей лилася траурна мелодія.
Нюра протислася всередину, і за нею увійшли двоє непримітних чоловіків та дві жінки, решта четверо розосередились, займаючи ключові позиції на можливих шляхах відступу.
Із залу повиносили лави, юрмився люд, чим ближче до сцени, тим густіше. Було тісно, задушливо, пахло зів’ялою глицею, схований у ямі оркестр тихо грав Шопена.
Протиснувшись трохи наперед і по діагоналі, Нюра побачила на сцені обтягнуту червоною тканиною домовину, в узголов’ї якої на табуретці сиділа невтішна вдова, вся в чорному, а поряд з нею гінкий хлопчик у коротких штанцях, у білій сорочці з червоним галстуком. Раз по раз вдова витирала сльози хустинкою і незмигно дивилася на віко домовини, ніби бачила риси любого обличчя, які проступали крізь неї.
Рослий військовий з червоною пов’язкою на рукаві через рівні проміжки часу виводив із-за лаштунків чергову зміну почесної варти. Люди ці йшли ланцюжком, високо піднімаючи ноги, і завмирали кожен на своєму місці, ніби остовпівши.
А над усім — над домовиною, над удовою, сиротою і почесною вартою — піднісся величезний портрет, з якого покійний привітно посміхався кожному, хто прийшов його провести.
— Батечку! — не вірячи власним очам, охнула Нюра. — Як живий!
— Ваша таки правда, — пошепки погодився з нею дідок у довгому плащі. — Я небіжчика добре знав і можу підтвердити: достеменно як живий.
Це була помилка. Насправді ж художнику не вдалося досягти схожості з капітаном Милягою, але така вже незбагненна сила мистецтва, що часом, дивлячись на спотворений відбиток дійсності, ми певні, що все було саме так.
Чим далі Нюра просувалася вперед, тим густішим ставав натовп. Урешті-решт Нюра застряла. Ліворуч від неї стояла бабуся в чорній хустині, а праворуч — той самий чоловік, який клопотався щодо соломи.
Бабуся, дивлячись на сцену, хрестилася, плакала і приказувала напівпошепки:
— Це ж треба, така молода і залишилася сама з дитям!
Соломопрохач стояв мовчки. Він прийшов сюди, сподіваючись на те, що в невимушеній обстановці похорону можна буде якось неофіційно підкотитися зі своїм проханням до начальства й отримати відповідну офіційну резолюцію, однак, судячи з виразу його обличчя, надії, певне, виявилися марними.
— А хлопчик, хлопчик, — схлипувала бабуся, — сирота! Як же ж він буде без татка?
Раптом музика замовкла, на сцену один за одним з шапками в руках вийшли кілька чоловік і шеренгою вишикувалися перед домовиною. Вони стояли, наче вичікуючи, аби відповідна моментові печаль глибше проникла в душі присутніх.
— Зараз відспівуватимуть, — пояснила Нюрі бабуся в хустинці й перехрестилася.
Секретар Борисов зробив крок уперед і звів руку з шапкою, наче закликаючи присутніх до тиші, хоча всі й без того мовчали.
— Товариші, — сказав Борисов, — траурний мітинг оголошую відкритим.
Потім він сам і виступив. Переповів коротку біографію покійного, котрий, начебто народившись у простій робітничій сім’ї, змалку спізнав голод, холод і нестатки, характерні для умов того часу, рано став замислюватися над сутністю соціальних суперечностей і рано вступив у боротьбу за свободу і щастя супроти темних сил реакції.
— Ворожа куля, — вів далі Борисов, — обірвала це прекрасне життя в самому розквіті. Перестало битися гаряче серце бійця і партійця. Але ми присягаємось, що на смерть капітана Миляги відповімо ще більшим згуртуванням довкола нашої партії, довкола її великого вождя товариша Сталіна.
5
ЧТЗ — Челябінський тракторний завод.
6
БСМ — бригада сприяння міліції.