Страница 44 из 71
Договорити йому не дали. Двері відчинилися, і на порозі став Свинцов. Чоботи Свинцова до колін були заляпані глиною, з брезентового плаща стікала вода, за спиною теліпався намоклий мішок.
— Ага, — сказав майор, — нарешті з’явився.
Він тицьнув рукою туди, де мала бути кишенька для годинника, рука ковзнула по голому тілу. Фігурін опустив очі донизу, потім поглянув на Капу, яка з виразом жаху на обличчі скулилася в кутку дивана, перевів погляд на тупе лице Свинцова і раптом, усвідомивши все, заволав не своїм голосом:
— Хто дозволив заходити без стуку? Геть звідсіля!
Він з розгону вдарив Свинцова головою в живіт. І величезний Свинцов, вибивши двері, вилетів у приймальню й там, змахнувши руками, гепнувся, причому голова його виявилася під Капиним столом.
Майор одразу ж причинив двері й закричав на Капу:
— Негайно одягніться! Чому ви не по формі? Тьху, що я мелю!
Він сам побіг за шафу й став поквапно опоряджатися.
Свинцов отямився від того, що Капа лила на нього воду з графина, а майор бив по щоках. Обоє були одягнені.
— Ну, ну, Свинцов, — казав майор майже ласкаво. — Визнаю, я трохи погарячкував. Ми з Капітоліною Григорівною працювали, було жарко, ну, трохи роздяглися, а ви без стуку… Вставайте ж, Свинцов, здається, усе гаразд.
Свинцов зі стогоном підвівся й тепер сидів з витягнутими ногами, зіпершись спиною об тумбу стола. Він безтямно й насторожено позирав на майора, на Капу, на мішок, що валявся збоку.
— Ну як? — запитав майор. — Уже ліпше? Я бачу, що вже ліпше. Ви роздобули те, за чим я вас посилав?
— Там, — вказуючи підборіддям, хрипко мовив Свинцов. — У мішку.
— Там? — майор недовірливо глянув на мішок. — Що ж там, справжній труп лежить? — Його пересмикнуло.
— Не труп, а ці… — сказав Свинцов.
— Останки? — підказав Фігурін.
— Остатки, — погодився Свинцов. — Кістки.
— Ну ж бо, ну ж бо, — майор нахилився над мішком, розв’язуючи шпагат. Витяг уламок кістки, закруглений на кінці, поглянув на нього, поглянув на Капу, дістав ще одну кістку, знову глипнув здивовано, взяв мішок за дно і все висипав на підлогу. Кістки з гуркотом висипалися й утворили невеличку гірку. Окремо випав і відкотився убік довгастий череп.
— О майн готт! — чомусь не по-нашому вигукнула Капа і заплющила очі.
Майор підняв череп і стояв, вертячи його в руках і обмацуючи довгими тонкими пальцями.
— Свинцов, — суворо запитав Фігурін, — що це таке?
— Голова, — сказав Свинцов, стенувши плечима. Здається, він уже отямлювався.
— Не голова, а череп, — виправив майор.
— Ну, череп, — легко погодився Свинцов. — Що в лоб, що по лобі.
— І ви вважаєте, що цей череп належить людині?
— Хто візьме, тому й належить, — ухильно відповів Свинцов.
— Сержант Свинцов! — підвищив голос Фігурін. — Ви що з себе дурника корчите? Ви хочете сказати, що це череп капітана Миляги?
Свідомість до Свинцова повернулася, але він продовжував морщитись, даючи зрозуміти, що отямився ще не остаточно.
— А ви його бачили колись? — поставив він зустрічне запитання.
— Кого його?
— Ну, капітана.
Майор, перезирнувшись із Капою, зізнався:
— Не бачив.
— Отож-то. А вона, Капітоліна, бачила. І може підтвердити: схожий. За решту не скажу, а усмішка викапана його.
Фігурін знову поглянув на Капу, вона непевно стенула плечима.
Майор замислився. Звичайно, Свинцова належало покарати. Але похорон призначено на завтра. Завтра похорон, і якщо карати Свинцова, де взяти відповідні останки? Хіба що покласти замість Миляги самого Свинцова.
На початку жовтня населення Красного помітно збільшилося — привезли, чи, як, можливо, правильніше висловлювалися місцеві жителі, пригнали евакуйованих з Ленінградської області. Це були жалюгідні й нещасні люди, переважно старі люди та діти, зігнані зі своїх місць. Вони півтора тижня протовклися в теплушках, двічі, як розповідали, потрапили під бомбардування і потім три дні сиділи під відкритим небом на привокзальній площі Долгова в очікуванні розподілу.
Коли розселяли приїжджих по хатах, Афродіта Гладишева, котрій припала маленька, суха, але дуже погордливого вигляду стара з шестилітнім онуком, розкричалася на всю околицю, що вона нікого до себе не пустить, що покійний Кузьма Матвійович не для того цей дім зводив і вкладав у нього душу, щоб тримати в ньому всіх підряд та вошей розводити.
Може, Афродіту ніхто особливо не став би й слухати, пожильців могли вселити й насильно, але стара, зазирнувши до хати, вилетіла звідти з виряченими очима й сказала, що в такі антисанітарні умови ніколи не піде, тим паче що вона не сама, а з дитиною, сином, між іншим, політпрацівника і фронтовика. І ще, дивлячись на Афродіту, вона додала, що краще жити в хліві зі свиньми, ніж у такому домі. Приголомшливе враження на стару справив, звичайно, дух, котрий все ще панував у хаті, хоча горщиків, які його спричинили, давно не було.
Афродіта з властивою їй непослідовністю збісилася ще більше й почала доводити, що ніякого такого духу в хаті немає, а навпаки, повітря в неї чисте, наче в сосновому бору. Сперечалася вона так завзято, ніби намагалася заманити стару назад, але та й слухати не хотіла й запитала голову, чи не може він підібрати їй щось інше. Голова звернувся до Нюри, вона поглянула на цю пихату стару, на внука її, такого гарненького білявого хлопчика, і, не роздумуючи, сказала:
— Хай живуть.
Стара й до Нюри увійшла непевно, придивляючись та принюхуючись, і поцікавилася, чи немає блощиць.
— Є трішки, — соромливо усміхаючись, мовила Нюра. — Як же без блощиць?
— Що ж, у вас тут у всіх блощиці?
— Аякже, — сказала Нюра. — Де люди, там і блощиці.
Стара змирилася і почала розбиратись. Багаж її складався з двох великих жовтих валіз з латунними замками і чотирьох вузлів з усіляким скарбом, включаючи емальований горщик для дитини.
Чи то в рахунок компенсації за блощиць, чи просто так стара, не питаючись, зайняла світлицю і заявила, що спатиме з онуком удвох на ліжку, на якому Нюра колись спала з Чонкіним. Нюра здивувалася, але заперечувати не стала, сказавши тільки, що візьме собі одну подушку.
— А де ж ви спатимете? — запитала стара.
— Знайду де, — посміхнулася Нюра.
Стара, оцінивши Нюрину скромність, пом’якшала, почала розповідати, як вони важко їхали, ночами без гудків та світла, поїзд часто зупинявся, але ніхто ніколи не знав на скільки — на добу чи на хвилини, люди, боячись відстати, потребу справляли на ходу у відчинені двері.
Вона розповідала, що зовуть її Олімпіада Петрівна, а хлопчика — Вадик, він син її дочки, медсестри, а батько Вадика політрук Ярцев (за випадковим збігом, котрий буває лише в романах та в житті, це був той самий Ярцев, під керівництвом якого ще недавно Чонкін вивчав ази політграмоти).
— А вас як звати? — поцікавилася стара.
— А мене — Нюрка, — почула вона відповідь.
— Що означає Нюрка? — невдоволено перепитала стара. — Нюрками кіз кличуть або кішок. Ви мені скажіть ваше ім’я та по батькові.
Після цього вона одразу почала звати Нюру на ім’я та по батькові — Ганною Олексіївною.
Олімпіада Петрівна попервах зверталася до Нюри з проханням позичити солі, цибулі чи щось із посуду, але незабаром відчула себе повноправною господинею.
— Ганно Олексіївно, — сказала вона якось, зворушено дивлячись на кабана Борка, що лежав під столом, — а чому б вам його не продати? Я б вам за нього сатиновий відріз дала. Не продасте?
— Ні, — сказала Нюра.
— І не заріжете?
— Ні.
— Шкода, — Олімпіада Петрівна дивилася на кабана зі співчуттям, як дивляться на людину, котра даремно розтратила молоді роки й не досягла того, на що була призначена долею.
Після цього вона повела з Борком планомірну боротьбу й обурювалась, як це можна тримати тварину в хаті, де є дитина.
Вадик до Борка ставився інакше, він завжди намагався почухати кабана за вухом, чого стара, звичайно, не дозволяла.