Страница 23 из 58
Охорона все це чула, але не могла не те що обговорити хоча б пошепки це явище, але навіть перезирнутися між собою ніхто не смів. А хропів так генералісимус й іржав тому, що йому часто снився майже один і той же сон: ідилія з переходом у кошмар. Наче він, маленьке руде лоша, відбившись від табуна, пасеться на якомусь гірському пасовищі і спочатку усе гаразд. Світить ласкаве сонце, літають метелики і коники, трава під ногами соковита, смачна, з приємною кислинкою. Усе добре, але раптом, звідкіля не візьмись, з’являються вовки. Він пробує тікати, але він, виявляється, стриножений, він намагається розірвати пута, але не може, а вовки наближаються, і ось він бачить, це вже не вовки, а Берія, Хрущов, Малєнков, Молотов, Каганович, іноді і Ворошилов з Будьонним розкривають свої вовчі пащі і тягнуться до нього зі всіх боків. Він згадує, що в нього є охорона, кричить (ось тоді-то охорона і чула дивне іржання), але, здається, марно, ніхто на поміч йому не квапиться. У таких випадках він зривався, озирався, не відразу розумів, де знаходиться, обмацував стіни, перевіряв на міцність засуви, знову лягав і знову зривався, нажаханий. Страх, недовірливість, підозрілість були його основними почуттями останнім часом. Недовіра до всіх людей та їх слів вимотувала генералісимуса і руйнувала. У свої шістдесят п’ять років він виглядав на вісімдесят, обличчя у нього було зморщене, руки темні, дряблі, з нерозвинутими м’язами, груди запалі, порослі сивою шерстю, очі дивились завжди насторожено. А втім, коли він працював у саду, настрій у нього поліпшувався.
— Ось бачиш, Лаврентію, чим я займаюся, — сказав Сталін і поцмокав потрісканими губами. — Відсікаю зайве. Для того щоб цей кущ був завжди пишним, красивим і здоровим, треба рішуче використовувати ножиці і відсікати зайве. Ти розумієш, що я маю на увазі?
— Ще й як розумію, дорогий Кобо! Ще й як розумію! Я тільки цим і займаюсь, що відсікаю зайве. Іноді це може бути зайва голова, — уточнив він і голосно засміявся, притримуючи пенсне, щоб не стрибало.
— Ой, що ти кажеш, Лаврентію! — поморщився садовод. — Який ти невиправний головоріз! Чому ти обов’язково уявляєш щось неприємне, коли я веду мову про прекрасне? Ти поглянь на цю троянду. Хіба тобі не здається, Лаврентію, що троянда — диво природи? Га, Лаврентію, тобі так не здається?
— Здається, здається, дорогий Кобо, — гаряче запевнив Лаврентій. — Саме так здається. Мені здається, що троянда — це дуже навіть велике диво природи.
— Тобі так здається чи це так воно і є? — і Йосип Віссаріонович поглянув на Лаврентія Павловича зі своєю всім відомою лукавою посмішкою, від якої багатьом ставало не по собі, а в декого навіть траплялись інфаркти з інсультами.
— Мені так здається, і це так і є, — відповів Лаврентій Павлович. — Троянда є чудове і в усіх розуміннях досконале диво природи. Але ти, я так вважаю, навіть більше диво природи, ніж усі троянди у світі.
Сталін поморщився:
— Не треба, Лаврентію, бути підлизою. Ти знаєш, що я лестощів не люблю. Але я радий, що відносно троянд ти зі мною погодився. Я не люблю підлиз, але ще більше не люблю тих, хто зі мною не погоджується. А досконалість цієї квітки, Лаврентію, полягає в тому, що вона не тільки безтямно гарна, але й колюча. Достоєвський казав, що краса врятує світ, і я з ним згоден. Однак краса врятує світ і сама порятується, тільки якщо буде колючою. Ти розумієш це, Лаврентію?
— Так точно, — погодився Лаврентій Павлович і закивав головою. — Я це розумію, дуже добре розумію.
— Нічого ти не розумієш! — змахнув ножицями Сталін. — Ти взагалі мало що розумієш і тому ніколи не зможеш бути великим політиком. Ти можеш бути тільки кимось при комусь, але сам керувати державою, особливо великою державою, особливо такою державою, як наша держава, ти ніколи не зміг би.
— А мені це не потрібно, Кобо, — переконано сказав Лаврентій Павлович. — Мені це цілковито не потрібно. Великою державою повинна управляти велика людина. А я людина не велика. Але я така людина, яка, будучи віддана великій людині, може допомагати великій людині успішно управляти великою державою.
— Ну, гаразд, гаразд, — удовольнився Йосип Віссаріонович. — За що я тебе поважаю, Лаврентію, так це за скромність. У тебе є щось мені доповісти чи ти просто так приїхав подивитися на мої троянди? Якщо подивитися на троянди, то ти їх уже побачив, понюхав і можеш їхати, а якщо є справа, то доповідай.
Лаврентій Павлович доповів. Про різні поточні справи, як дрібні, так і крупні. Серед крупних були донесення розвідки про те, що американці випробували в пустелі Невада якусь дуже велику бомбу. Про можливе застосування її у війні з Японією. Лаврентій Павлович показав Йосипу Віссаріоновичу шифровки, отримані від розвідників, і записку академіка Курчатова, в якій отримані відомості оцінювалися як достовірні, а наміри Сполучених Штатів як дуже серйозні. Курчатов нагадував Сталіну, що атомна бомба, як уже не раз доповідалось, дуже перспективна зброя, вона буде мати ні з чим не зрівнянну руйнівну силу, і в майбутній війні переможе той, у кого буде така зброя. Йосип Віссаріонович важко зітхнув. Він про цю бомбу вже чув, і навіть не один раз, але до чуток про неї ставився з недовірою, тепер він у неї дуже повірив і засмутився. У найближчі дні він збирався відправитися на конференцію глав урядів держав-переможниць і мав намір вимагати дещо від Гаррі Трумена й Уїнстона Черчилля, але якщо в американців дійсно є така страшна бомба і вона покаже себе саме так, як планується, ультимативність тону доведеться дещо применшити.
— Противна ти людина, Лаврентію! — з почуттям сказав Йосип Віссаріонович. — Що ти мені завжди розповідаєш якісь речі, від яких на душі стає важко? Невже в твоєму роздутому портфелі немає нічого, крім різної бридоти?
— А ось якраз і є! — бадьоро сказав Лаврентій Павлович. — Є, дорогий мій товаришу Кобо, дуже навіть є. — Він засунув руку в портфель, витяг синю тоненьку течку. — Пам’ятаєш, у початковий період війни у нас пройшла справа князя Голіцина? Його тоді заарештували і присудили до розстрілу.
— Ну? — вичікувально запитав Сталін.
— Так ось, виявилося, що вирок не було виконано і князю вдалося уникнути справедливого покарання. Однак мої люди про нього не забували, шукали його всю війну і ось виявили, уяви собі, Кобо, в постелі німецької повії.
Йосип Віссаріонович зрізав одну троянду, повернувся і протягнув її Лаврентію Паловичу:
— Ось, візьми. Це тобі. За відмінну службу.
Лаврентій Павлович зрозумів, що це насмішка, але все-таки сказав:
— Спасибі, Кобо, що ти так високо цінуєш мої скромні зусилля.
— Як же не цінувати, — сказав Йосип Віссаріонович. — Одну й ту ж людину чекісти ловлять по кілька разів і щоразу варганять із цього справу, і щоразу отримують за це посади, звання й ордени. Причому я цілковито упевнений, що справа, звичайно, дуже добре висмоктана із пальця, наспіх збита іржавими цвяхами і квапливо зшита білими нитками. Але тепер я тобі цього Голіцина не віддам. Він мені тепер потрібен для іншого діла.
— Для якого, якщо не секрет? — запитав Лаврентій Павлович.
— Від тебе не буду приховувати, — сказав Йосип Віссаріонович. — Мені доповідну передали з приводу російської еміграції. Серед емігрантів, і особливо в середовищі колишніх гордих фамілій, у зв’язку з нашою перемогою виникли дуже серйозні такі, я б сказав, патріотичні настрої. За час війни патріотичний дух емігрантів дуже піднявся, але в нас є деякі люди, деякі, я б навіть сказав, можливо, вороги народу, які згодні служити великій державі навіть на других ролях, лише б якомога більше їй нашкодити. І ці ось самі, можливо, розумієш, вороги народу, можливо, заслужили, щоб з ними поводились ось так.
Йосип Віссаріонович зробив різкий рух рукою. Ножиці зблиснули на сонці. Лаврентій Павлович відчув, що його ніс затиснутий між двома лезами. Але акуратно затиснутий і поки що не порізаний.
— Ти знаєш, — сумно сказав Йосип Віссаріонович, не забираючи ножиць, — я б дуже хотів, якби, звичайно, це було можливо, щоб цей ось самий князь був у мене завтра ось на цьому, приміром, місці і в цей самий час. Як ти думаєш, можна це чи ж ніяк неможливо?