Страница 22 из 58
Так ось, при появі в їдальні наче б товариша Сталіна Лаврентій Павлович також інстинктивно зірвався на ноги, але, втім, тут же опам’ятався і знову, сполучивши свої в’ялі сідниці зі стільцем, зробив гостеві запрошувальний жест рукою, проказавши при цьому:
— Здраствуй, Гога, гамарджоба, дорогий генацвале, проходь і сідай навпроти мене. Капуля, поклади йому пару котлеток. Пригощайся, дорогий кунак, смакуй. Це гарне м’яско. З молодого, розумієш, ссавця. Вина йому, Капуля, налий, ні, не вина, а зроби йому «Криваву Мері». Це хороший напій, «Кривава Мері» особисто у мене викликає, розумієш, збудження.
Вони випили суміш горілки з томатним соком і закусили ніжними котлетками, що буквально танули в роті. І під час їжі відбулась у них розмова на ламаній грузинській мові, щоб Капа (своя людина, а все ж таки) не зрозуміла, про що річ. Але Капа, звісно, і грузинську мову, і вірменську, а азербайджанську й поготів, знала як свою рідну. Усе, що говорилось, вона, не маючи під рукою кишенькового диктофона (ще не винайшли), запам’ятала дослівно і того ж вечора винесла разом зі сміттям шифровку своєму шефу Алену Даллесу про пропозицію, зроблену Лаврентієм Павловичем Михайлові Георгійовичу.
Пропозиція полягала ось у чому. Товариш Сталін, досягши певного віку, став стомлюватися від покладених на нього численних обов’язків, і йому вже важко бути присутнім скрізь, де його присутність необхідна іноді в один і той самий час. У політбюро ЦК ВКП(б), у Раді міністрів, у Генеральному штабі, у Раді миру, у Комітеті зі Сталінських премій, на всіляких засіданнях, нарадах, планерках і летучках. Так ось, прохання до народного артиста Меловані чи, точніше, цілком секретне партійне доручення: скориставшись виключною подібністю, підміняти іноді товариша Сталіна і виконувати за нього деякі другорядні обов’язки, як, наприклад, сидіти в президіях, стояти на трибуні Мавзолею і бути присутнім при врученні послами вірчих грамот.
Як і очікувалось, Меловані від пропозиції спершу занімів і заойкав:
— Ой! Ой! Лаврентію Павловичу! Та як же я? Я ж, Лаврентію Павловичу, тільки артист. Я можу лицедіяти тільки в театрі чи в кіно. А реально підміняти генія людства на державних заходах як же, як же, Лаврентію Павловичу, я ж, Лаврентію Павловичу, проста людина.
— А товариш Сталін також простий. І Ленін був простий. А ти мало того що артист, ти ще й комуніст і повинен зрозуміти, що пропозиція партії — це наказ. Ти це зрозумів, генацвале?
І генацвале, звичайно, одразу ж зрозумів, але і зі свого боку не упустив моменту висунути прохання. Оскільки йому тепер треба іще краще вжитися в образ товариша Сталіна, він хотів би, щоб йому створили приблизно такі ж побутові умови, як у товариша Сталіна.
При цих словах Лаврентій Павлович злегка поморщився і пробурмотів: «Ах, який ти меркантильний!» Однак пообіцяв, що прохання буде розглянуто.
— Але гляди мені, — попередив Лаврентій Павлович. — Якщо хтось нашу тайну розкриє, я тебе живим у землю зарию.
Відпустивши народного артиста, Лаврентій Павлович зібрався після сніданку трохи погойдатися в плетеному кріслі і прочитати ще пару протоколів, а можливо, навіть і подрімати, але тут з’явився посильний з деякими паперами, зазирнувши в які Лаврентій Павлович спочатку здивовано присвиснув, потім сказав по-грузинськи вай-вай, а потім плеснув у долоні. Варто попутно зауважити, що в начальників була така звичка — плескати у долоні. Плеснув у долоні, і одразу чарівним чином перед очима негайно виникає хтось, готовий чого зволите. Тільки-но Лаврентій Павлович плеснув у долоні, як перед ним знову виникла його незамінна домоуправша, несучи в одній руці на дерев’яних плечиках білий чесучевий костюм і кремову сорочку. Швидко одягнувшись, Лаврентій Павлович із товстим портфелем викотився на залитий сонцем ґанок і, затисши портфель між коліньми, знову плеснув у долоні. Тут же до ґанку, шарудячи шинами, підкотив довгий, чорний, блискучий від лаку, як нова калоша, лімузин «ЗІС-101» з червоним прапорцем на капоті. Офіцер охорони ще на ходу вивісився з передніх дверцят і відкрив задні, вихопив портфель із рук Лаврентія Павловича і всунув його до кабіни услід за Лаврентієм Павловичем. Лаврентій Павлович прошмигнув досередини, втягнув за собою портфель, потонув у м’якому сидінні і тихо сказав:
— У Кунцево!
І через півгодини опинився біля металевих зелених воріт з ажурним плетивом згори. Ворота відчинилися, пропустили машину, зачинилися знову, і машина виявилася заблокованою між двома ворітьми — першими і другими — стояла, як баржа в шлюзовій камері. Одразу ж із бокового приміщення з’явилися два офіцери і попросили пасажира вийти з машини, показати документи і пред’явити для огляду портфель. Доки один із них на капоті перебирав уміст портфеля, другий попросив Лаврентія Павловича повернутися обличчям до машини, покласти руки на її верх й якомога ширше розставити ноги, що маршал Берія виконав, не виражаючи найменшого невдоволення, бо це була звична, рутинна процедура. Маршала, як, можливо, ще пам’ятає читач, і раніше так перевіряли, і зараз такій же процедурі піддали. Він був ретельно, але делікатно, без грубощів обмацаний з голови до ніг, особливо під пахвами і в паху, після чого йому було дозволено пройти на територію дачі пішки.
Лаврентій підхопив портфеля й рушив доріжкою, посипаною рожевим гравієм. Учинений огляд, незважаючи на його рутинність, був для нього неприємним, але настрою не зіпсував, а настрій у маршала був вельми хороший, від чого він ішов, наче пританцьовуючи, посмикуючи шиєю і насвистуючи мелодію грузинської пісеньки, яку любив сам, тому що її любив його старший товариш, до якого він зараз прямував. Рожева доріжка спочатку звивалась між високими соснами, потім вибігала на відкриту ділянку перед скромного вигляду дачею, де по обидва боки на окремих клумбах росли півонія, жоржини, гладіолуси і великі білі троянди. Дача була і справді на вигляд скромна, одноповерхова, без зайвих прикрас знадвору і непотрібних розкошів усередині. Нині якийсь новий руський в такій дачі двірника свого посоромився б поселити, а тоді деякі, навіть сильні світу цього, владою упивались, але в своїх потребах були вкрай невибагливі. Господар дачі в потертих полотняних брюках, які пузирились на колінах, в запраній сірій сорочці з короткими рукавами і в сандалях голобіски стояв біля трояндового куща. Ліва рука в нього була в брезентовій рукавиці, а в правій він тримав великі садові ножиці. Цим любителем-садоводом був, звичайно, Йосип Віссаріонович Сталін.
Останнім часом Йосип Віссаріонович сильно подався. Було йому ще тільки шістдесят п’ять років, вік чималий, але при хорошому харчуванні і догляді не такий уже й крайній. Інші люди в цьому віці ведуть ще дуже активний спосіб життя: вранці роблять фіззарядку, повноцінно трудяться, навіть сплять зі своїми дружинами, а розторопніші — і не зі своїми. Сталіну ж, незважаючи на доброякісне харчування, гарні житлові умови і прекрасний догляд, подібні радощі були вже недоступні: дружину свою він давно застрелив, Розу Каганович прогнав, а інші жінки йому задоволення не приносили. Насолоду особливу і навіть сексуального порядку він отримував, коли знищував ворогів, принижував соратників і примушував їх ціпеніти зі страху, скиглити від болю і на колінах просити пощади. Однак усього цього навіть при хороших умовах життя і правильному травленні їжі було недостатньо, щоб компенсувати ущерб організму, нанесений великими переживаннями в роки війни, і зваленим на плечі тягарем влади, і манією переслідування, яка розвивалася чим далі, тим більше. Велика влада, якої чимало людей нерозумно прагнуть, вимагає постійної, іноді нестерпної і виснажливої напруги. А влада безконтрольна і використовувана беззаконно за злою примхою володаря пробуджує в ньому почуття нескінченного страху перед можливою розплатою. Сталін, як відомо, був жахливо жорстоким, і тому його всі боялися, але він боявся іще сильніше, тому що боявся усіх. Боявся своїх соратників, кухарів, лікарів і тому тримав велику охорону. Але чим більшою була охорона, тим більше він її боявся. Він ніколи не спав в одній і тій самій кімнаті дві ночі поспіль. Але незмінним зоставалося одне: усі кімнати, в яких він спав, були без вікон. Ніхто не мав знати, в якій саме кімнаті він спить, але охорона і її начальник генерал Микола Сидорович Власик знали усе і помовчували. Знали тому, що з кімнати, де спала особа, котру охороняли, часто було чути якесь дивне, нелюдське, кінське, здавалося б, хропіння, а іноді лунало точно вже кінське іржання.