Страница 17 из 58
— Гут, гут, — Машута поцілувала Чонкіна в щоку. Вона спочатку закрила двері, потім увімкнула електричний ліхтарик і по довгому коридору провела гостей в дальню кімнату, освітлену двома керосиновими лампами, що стояли в кутках на спеціальних підставках у вигляді людських фігурок з підносами. Кімната була простора, обклеєна зеленкуватими шпалерами з квадратними плямами од картин, що колись там висіли, а тепер були кимось зняті й відвезені невідь-куди. Зосталося тільки одне велике полотно із зображеним на ньому старовинним замком, ставом, парою лебедів на ставу, пухкою дівчиною на березі і косулею, яка висунула мордочку з кущів. Щось схоже Чонкіну доводилося бачити й раніше. У дальньому кутку літерою «г» стояли два однакових залізних ліжка з шишечками і високими подушками, а середину кімнати займав важкий квадратний стіл, покритий за відсутності скатерки простинею. Блондинка із завивкою, у в’язаній жовтій кофтині з короткими рукавами розставляла на столі посуд, з якого Чонкіну їсти ще в житті не доводилось: фарфорові тарілки, срібні виделки й ножі, кришталеві келихи.
— Здоров, Нінуха! — сказав Жаров блондинці.
— Добрий вечор! — відповіла вона з чужим акцентом, але зрозумілою Чонкіну мовою, чим здивувала його, адже він повірив Жарову, що німкені обидві по-нашому не розмовляють. Льоша також її обняв, поцілував, поплескав по сідничках. Вона не знітилася і його поплескала по тому ж місцю.
Чонкіну ж подала пухку руку і сказала:
— Яніна. Єстем полька. Розуміш?
Вона міцно потисла йому руку, зазирнула в очі, чим у Чонкіні одразу ж пробудила надії. Він згадав, як той самий старший сержант Кисіль читав йому записи зі свого альбому з трактуванням знаків, що їх подає жінка при зустрічі з мужчиною: «Тисне руку — любить, міцно тисне — міцно любить, міцно тисне і дивиться в очі — готова негайно подарувати свої пестощі».
Яніна виявилася діжею не діжею, а потриматися було за що. Великі перса випирали із кофтини, і сідниця була спокусливих розмірів. Взагалі, усе в неї було на місці, не рахуючи чотирьох верхніх передніх зубів, яких на місці не було. Вона це пам’ятала, намагалася не сміятися, а якщо не стримувалася, прикривала рота долонею.
Чонкін поставив на стіл чайник та інші принесені ним припаси. Жаров також випорожнив пазуху і вивалив на стіл буханку житнього хліба, банку сардин, шмат сала і чотири коробки американських сигарет із намальованим на них верблюдом.
— Матка боска! — ахнула Яніна і ухопилась за сигарети. Льоша чиркнув запальничкою.
— Цо ти такий блядий? — запитала вона, прикурюючи.
— Хто? — в свою чергу запитав Льоша і підморгнув Чонкіну. — Я не блядий. Це ти блядая.
— Ай! Ай! — похитала головою Яніна. — Мисліш, я не розумлю, цо по-вашему бляда то ест курва?
— Розумієш? — знітився Льоша. — Та це я так, для жарту. Ти кажеш, я блідий, а я, значить, кажу, ти блядая. Для жарту, січеш? А не для жарту я би не став. Ти шо! Та хіба став би! Та ніколи! Віриш мені?
— То нічого, — змахнула рукою Яніна. — Курва, курва і єст.
Доки Чонкін відкривав німецьким складаним ножиком консерви, Льоша рюмки зі столу прибрав як зайві, а келихи став наповнювати гідрашкою.
— Бачиш, — сказав він Чонкіну, — живуть вони тут одні. Господарі-багачі втекли, а нашим-то дівкам куди втікати? Ось і зостались. Так їх тут одного разу наші просто у дворі цілою ротою обох насильничати стали. А я якраз патрулем був з майором Казаковим. Ми тут по вулиці йдемо, почули якийсь шум, через огорожу глянули, а вони Машуту до дошки прив’язали, під дошку колоду підклали, один сержант ногою хитає, а другий, єфрейтор, наярює. А я як глянув, у мене унутрі всьо закипіло. Тому шо я все понімаю, ми всі за войну оголодали, на женське тіло жадні, но ти ж попроси по-человецьки, їй тоже треба того самого, вона тобі завсігда дасть, не відкаже, а відкаже, так дасть друга! Так ні, треба обязатєльно шоб через силу. А я як побачив, як автомат зірву, майор: ти шо, ти шо, ходім звідсіля, ми нічого не бачили. А я його прикладом одіпхнув, та як дам очірідь поверх голів, той сержант, которий доску хитав, схопився було за пістолєт, а я йому: застрелю, кажу, сука, так він — повіриш? — і пістолєта кинув, позорнік, і біг прижками, як козьол. Ні, я тобі шо скажу: я лічно, сам видиш, не проти того, шоб туда-сюда, но можна ж по-хорошому, так же ж? Га, Машута, ти як про все це думаєш?
— Гут, гут, — озвалася Машута.
Сіли до столу. Льоша з Машутою навпроти Чонкіна, а Яніна поряд по ліву руку. Чонкін боязко і з недовірою позирав на посуд і придивлявся, що робитимуть газдині. Може, це комусь видасться дивним, але він у житті жодного разу не їв виделкою і не був певен, що вона навіщось потрібна. Йому цілком вистачало й ложки, але і її іншим разом нормальної не було. Ложки всілякі — дерев’яні, олов’яні, алюмінієві — часто були без ручок, так що, користуючись ними, доводилося вмочати пальці в капусняк чи в кашу. І за келихами, які зараз наповнював Льоша, також Чонкін не бачив ніяких переваг перед алюмінієвою квартою. Вона міцно стоїть на столі, має ручку, не розіб’ється.
— Ну так шо ж, значить, вип’єм? — запропонував Льоша і підняв келих. Машута взяла свій келих, подивилася його на світло, понюхала, поморщилась.
— Вас іст ес?
— Не бійся, — заспокоїв Льоша, — не отравишся. Русіш лікеріш. Солодкий, смачний. — Він відсьорбнув, поцмокав губами, показуючи, як смачно, долив до країв і підняв келих для тоста.
— Ну, дівки, будем здорові, як корови! Есен, трінкен, кумсен, бумсен. Гут?
— Гут, — знову погодилась Машута. Вона сказала по-німецьки декілька слів Яніні, і обидві засміялись в передчутті обіцяного.
Скуштувавши принесеного напою, Машута скривилася і зиркнула на Яніну. Та відпила ковток і також відсунула.
— Чого це, дівки, не наравиця? — стурбувався Льоша.
Машута, не відповівши, пішла в сусіднє приміщення і повернулася з зеленою шорсткою пляшкою і штопором, простягла те і друге Льоші:
— Мах хауф!
Перед тим як відкоркувати, Жаров підніс пляшку до світла, став роздивлятися.
— Іван, — запитав він, — ти по-німецькому читаєш?
— Я? — здивувався Іван.
— Ну понятно, — сказав Льоша. — А я трохи кумекаю. У них багато букв таких самих, як у нас. Ось це, бачиш, «м», тоже, як наше, і «о»… Мосьол.
— Мозель, — сказала Машута.
— Ага, Мозель, — погодився Жаров. — Одна тисяча дев’ятсот двадцять другого року, і до цих пір не випили.
Доки він відкорковував пляшку, Яніна поміняла келихи. Льоша розлив вино, покуштував і став плюватися.
— Треба ж, така дрянь! Дівки, ви чого? Невжель це будете тринкать? У нас же солодке, а цим тіко клопів морити! — Чонкіну також вино не сподобалось, вирішили, що мужчини зостаються зі своїм лікером, а дівчата, раз у них такий смак, нехай п’ють бурду.
Випили іще, закусили. Виделку Чонкін тримав як держално совкової лопати, але, допомагаючи собі пальцем лівої руки, справлявся.
Жаров, коли йому вдарило в голову, вирішив прикрасити побачення бесідою на загальні теми.
— Ось, дівки, — розпочав він, наливаючи чергову порцію, — така вона наша жізнь. Має багато, так сказать, туди-сюди поворотов. Война пройшла звєрска, а задля чого і за шо? У нас замполіт каже, ми, каже, хлопці, не за родіну-Сталіна воювали, а за Росію, за свободу і за лучшую жізнь. Таку, шоб войни більш ніколи не було і шоб люди трудились, гроші заробляли і купували собі що-небудь з вєщєй. Ботінки там, польти, шапки і вопще. І шоб мужчини і женщини один на одному женилися і разом жили зі своїми дітьми, а в дальнєйшому времені — з онуками. Коли война, так це ж ти шо? Слиш, Вань, — повернувся він до Чонкіна, — у Машутки то чоловік же був, так він на фронті погибши. Машут, як його звали-то, твойого мужика?
— Ві бітте? — перепитала Машута.
— Твой ман, — сказав Жаров. — Мужик твій. Як його наме? Калус?
— Клаус, — поправила Машута.
— Ось видиш, Клаус, — повторив з повагою Жаров. — Нормальний був мужик, на пошті робив. На дівці, глянь, на якій красотці женився. І шо йому ця война, ти думаєш, нужна була? Він же не Гітлєр, а Клаус. Такий самий, як ми з тобою, тіко нємєц. Так його ж тоже погнали за родіну, за Гітлєра, цюрюк і хенде хох. Бачиш, і бабу вдовою зоставив. Ти думаєш, він хотів, щоб його баба зосталась удовою і потім з такими валянками, як ми, сношалась половим образом? Думаєш, вона пішла би з руським під одіялку? Ні, не пішла би. Потому шо ми з тобою, Ваня, неотесані і язик у нас простий, а у них всьо гутен морген, данке шьон, а п’ють сам бачиш чого, і даже не морщаться.