Страница 16 из 58
Це був лише вступ до роману, а сам роман розпочинався з несподіваної події:
Побачивши в руках Чонкіна п’ятилітровий алюмінієвий чайник, Кисіль не став гадати, навіщо цей чайник, і не подумав, що Чонкін прибув до нього по чай. Він навіть і питати не став, чого й для чого, а потягнувся донизу, витяг з-під столу короткий гумовий шланг, махнув рукою:
— Там, з другої діжки насмоктуй.
— Ладно, насмокчу, — сказав Чонкін, — але у мене до тебе, слиш, дєло є дуже преважнецьке.
— Ну, кажи, — дозволив Кисіль.
— У мене, слиш, до войни баба була.
— До війни тільки? А у війну не було?
— Дак не в том, — відмахнувся Чонкін. — А в том, шо з офіцером живе. Я, слиш, тута, а вона тама з льотчиком, і нада їй, слиш, пісьмо нашкрябати, ну, шо нехорошо, шо як це мужик у тебе вроді як є, а ти так вот, га?
— Ну так у чому ж річ? І напиши. Напиши, — рішуче повторив Кисіль. — Напиши: ах ти, сука позорная, я тут кров за Родіну і за Сталіна проливаю, а ти, блядюга, утративши остатки стида, з льотчиками в пуху кувиркаєся, мертві петлі дєлаєш, у штопор увійшла, безустидниця, і вийти ніяк не можеш!
— Во! — зрадів Чонкін. — Так і треба, як ти кажеш, тільки трохи м’якше. Вона в пуху-то не кувиркається, тому шо знакомство веде заочне.
— Ну, тоді друге діло, тоді напиши пом’якше.
— Так у тому-то і воно, шо я… ну, не мастак я. Я-то вопше букви почті шо всі знаю, а так шоб пісьмо написать складно, це нє. Ти мені напиши, а я тобі ось шо дам.
Він простяг Киселю запальничку, яку на товчку у німця за шматок мила виміняв.
Кисіль повертів запальничку в руках, здивувався. Вона була у вигляді оголеної жіночої фігурки. Руки разом стис, ніжки розсунулись, між ними вогник спалахнув.
— Ладно, — Кисіль поклав фігурку до кишені. — Сідай, будемо писать пісьмо турецькому салтану. Як її зовуть? Значить, пишемо: здраствуйте, Нюра! Так?
— Так, — погодився Чонкін.
— Ладно. Далі: я вам пишу, чєво же болє? Ну, наче б, ну шо ж мені іще остаєця? Шо я їщо могу сказать? І ти в самом дєлє нічо сказать не можеш. Ну а далі, давай, сперва до совісті її обратимося. Нюра, як же то так, шо ти поміняла мене на якого-то офіцера, пусть даже заочно? Которого ти і в глаза, возможно, не виділа і не побачиш. Я, конєшно, понімаю, шо у нього золоті пагони і грошви побільше, чим у мене, і пайок получше, но це ж офіцер, чоловік ненадьожний, йому лиш би своє удовольствіє справить, а того, шоби создать крепку совєцьку сім’ю на всьо продолженіє жізні, це у його єсть токо в штанах, а не у голові…
На весь лист часу було потрачено не більше години. Після чого Чонкін наповнив чайника, а старший сержант Кисіль повернувся до роману невідомого автора про дружбу авіаційного механіка Євгенія Онєгіна з мотористом Володимиром Ленським. Вони працювали разом, кріпко подружились…
У льотній їдальні, куди Чонкін зазвичай підвозив дрова і продукти, він випросив у шеф-кухаря Ситнікова дві банки американської тушкованої свинини, пачку сухих галет і плитку шоколаду. Усе це було віднесене на конюшню і сховане під сіном у закутку, де зберігались лопати, граблі, вила та інструменти для чищення коней.
У казармі Чонкін домовився зі своїм другом, рядовим Васьком Мулякіним, що на вечірній повірці, коли перекличка дійде до букви «Ч», той відгукнеться за нього. А потім, коли що, покладе на його ліжко під ковдру «куклу» — чучело, згорнуте із шинелі.
На вечерю, ясна річ, ходили шеренгою, з піснею «Скакал казак через долину». Іноді пробували співати «Несокрушимую и легендарную», але з «казаком через долину» крокувалось веселіш. Після вечері Чонкін сказав старшині Глотову, що треба почистити коней, і пішов на конюшню. Коней він і справді наспіх пошкріб, розчесав їм гриви і навіть дав по шматочку цукру. Одну з кобил звали Ромашка, а другу Семенівна, імена їх Чонкін дізнався від конюха Грищенка, який сам їх, мабуть, і придумав. З Чонкіним коні поводилися слухняно, але до імен спершу якось прилаштовували вухо, думали і тільки потім ішли на поклик. Вони ж були німецькі, трофейні і в дотрофейному бутті звались якось інакше.
Поплескавши на прощання коней по шиї, Чонкін пішов до свого тайника. Тушонку, галети і шоколад засунув за пазуху, а чайник узяв у руку. Завернув за конюшню, а там уже кущами пробрався до дірки в огорожі і опинився за межами частини.
Смеркалось.
Містечко Біркендорф у війну відносно уціліло.
Жителі поводились тихо, по вечорах і зовсім наче вимирали, і по дорозі до вокзалу Чонкін нікого не зустрів, крім худого, чорного як чорт запалювальника вуличних газових ліхтарів. Ліхтарник на високому велосипеді і з факелом на довгій палці пересувався від стовпа до стовпа по тротуару і спочатку внизу відкручував краник, а потім торкався факелом верхівки стовпа. Запалений світильник давав примарне, синювате, неяскраве, непотрібне полум’я, що вирізняло тільки само себе.
Залізничний міст, про який говорив Жаров, знаходився одразу ж за невеликою капличкою на перетині вулиць Тюльпенштрассе і Розенгассе. Початок переходу було освітлено одразу двома ліхтарями, стовбичити під якими надто вже не хотілося, оскільки патруль міг з’явитися будь-якої миті. Хоча з’явитися зненацька йому було майже неможливо, оскільки військові чоботи, та ще й з підковками, гупаючи по бруківці, чулися здалека. Стояти, однак, даремно Чонкіну тут не довелося: ледве він наблизився до переходу, як із-за масивної афішної тумби з наклеєними на ній наказами коменданта висунулась довготелеса фігура військового з великим животом. Це був Жаров.
— Приніс? — запитав пошепки Жаров.
— Приніс, — прошепотів Чонкін.
Жаров також прийшов не з порожніми руками, у нього щось із пазухи випирало.
Довго петляли по потопаючих у сутінках вузьких брукованих вуличках, і Чонкін дивувався, як добре Жаров знає місто. Пересікли якийсь зовсім уже темний парк, пролізли крізь розігнуте пруття залізної огорожі і опинились біля будиночка, що притулився до великого особняка з чотирма колонами, високим ґанком і парою облізлих кам’яних левів, що мирно лежали по боках.
Льоша постукав у закриту віконницю і підійшов до дверей. За дверима спочатку було тихо, потім почувся шурхіт і тихий жіночий голос запитав: «Вер іст да?»
— Машута, це я, Льоха, — припавши до замкової щілини, неголосно сказав Жаров.
Двері відчинилися, і жіноча фігура в білому платті з короткими рукавами, слабко освітлена збоку, з’явилася на порозі.
— Льокха! — радісно сказала вона і повисла у Жарова на шиї.
— Знайомся, Машута, — сказав Льоша фігурі, коли та від нього одчепилась. — Мій друг Ваня Чонкін, льотчик. Поранений у повітряному бою. Йому, гляди, снарядом башку наскрізь проломило, а він хоть би хни. Росточку, правду сказати, невеличкого, зате сама знаєш, хренове дерево завсіди в сук росте.