Крайня межа

- До побачення. - попрощався він зі мною, я кивнула йому у відповідь.

Я провела Трохима до машини, навіть переконалася, що він пішов за ворота. Відкрила багажник дістала чемодан, віднесла, повернулася за сумками. Отак з енного разу я і втягнула речі в хату. З щемливою тугою мусила визнати, газу в хаті немає, є якась плита, яку треба дровами топити. І на моє щастя є електрична плитка. Я обвела своє нове житло очима. Супер, жити схоже буду в екстремальних умовах. Тяжко видихнула. Дістала невеличкого електрочайника, чортихнулася, згадала, що вода в криниці. Пішла шукати відро, знайшла, пішла шукати криницю, знайшла. З сумом подивилася на криницю, розібралася як відхилити ляду, що накривала криницю, обережно притримуючи відро за трос опустила його в криницю, відпустила, відро з шумом полетіло в криницю, корба шалено метеляла перед очей. Ошаліла від побаченого, зате дійшло, що певно треба якось гальмувати той процес опускання відра. Почала крутити тією величезною, схожою на колесо корбою. Тремтячими руками витягла відро. М-да, не готова я до такого фітнесу. Дотягла відро в свою кухню, дістала свою улюблену чашку набрала води, перспектива чашки кави надихнула. Дочекалася і заварила чашку кави. Сіла. Ну, що ж порядок треба навести. Я тут надовго. Я зможу. Я сильна, я справлюсь, повторила я свою мантру. В хаті було прохолодно дістала светра натягла на себе, закотила рукава і почала прибирати. Цим ділом я займалася до пізнього вечора. Результат стало чистіше і свіжіше, стерті пальці і зламані нігті. Один:один можна сказати. Але по переду у мене найбільше випробування. Як же люди раніше жили без водопроводу? Як вони милися? Чи в ставку і переважно в теплу погоду? А нех його. Я ще кілька хвилин постогнала про свою нещасну долю, випила ще чашку чаю з привезеними пряниками і вирішила поставити воду на електро плиту. В результаті милася у відрі, виконуючи при цьому неймовірні акробатичні трюки. Замерзла до цокоту зубів, натягнула на себе носки з вовни і светра, блискавкою залетіла в ліжко загорнулася в таку важку ватняну ковдру, як гусениця. Нагрітися мені не вдалося, мені холодно було до кісток. Заснути теж не виходило, по перше холодно, по друге я страшенно була втомлена, по трете це було нове місце, де щось ще шелестіло, підвивало і гавкало, ухкало і квакало. Ніч пройшла. Це все, що можна сказати про мій сон. Вранці я була розбита, втомлена і якась вкрай доконана. Після другої чашки кави, я все ж зібралася на роботу. Добрих 15 хвилин закривала замка, нещадно лаючись я навіть збадьорилася. Закрила замок, зламала ще одного нігтя. Подивилася байдуже, вилаялася брудно. Відчула, як починає просинатися ненависть до цього місця. Моя машина стояла на дворі така ж тут чужорідна, як і я. Згадала усі пестливі і улесливі слова поки заводила машину.

Вчорашній день повторювався, я на роботі, а Ярослава Павловича тут немає. А мені він потрібен просто до сліз. Без нього я не можу повноцінно почати працювати. Чортихнулася, правда подумки видавила з себе посмішку працівникам контори. Ага, саме так тут називалася ця будівля де були поєднанні сільська рада та великий бізнес на селі. Повернулася до своєї машини, дістала ноутбук, відкрила дверці машини і вирішила, що біс з вами з усіма у мене є план, буду працювати на колінах. Переглянула план по відкриттю сироварні, вирішила зайнятися підбором кадрів. Людей потрібно було знайти та відправити на стажування. Головного сировара я знайшла ще в місті і він готовий в принципі переїхати пожити в село, але потрібно, як мінімум 8 чоловік на постійну роботу. І саме цим питанням я і зайнялася. Склала декілька об’яв з вимогами до кандидатів, а от далі морок. Інтернет в селі не працював. Лаялася я далі смачно, затійливо та навіть колористо. Просто кам’яний вік якийсь. Підключила свій модем, зв'язок скажімо тут теж вилами по воді писаний, не весь видно долітає до цієї чарівної місцевості. Знайти районні сайти виявилося надскладною задачею. Їх просто не було. Був один, районної адміністрація. Прочитала, край цей виявився «сучасним селищем, коріння якого веде в сиву давнину». І його вік не тільки ті відомі півтисячі, але і знаходять давніші знахідки минулого. Води багато, а фактів мало. Засмутилася. Ні, правда і це в той час коли інтернет заполонив усе довкола і ти просто відчуваєшся без нього як без рук. Сюди прогрес не додибав. Сумненько. Посиділа, подумала, а як люди шукали роботу, коли інтернету не було? Намалювалася картинка, через засоби масової інформації. Отже дорога мені на місцеву пошту. Її я по дорозі бачила. А в районі навіть бачила Нову Пошту, цих я знала, відчула себе навіть не такою відірваною від світу. Сіла в машину, проїхала кілька метрів до пошти. Пошта виглядала, яки крихітна будівля під шифером з білої цегли. Обабіч від доріжки до пошти буйно квітнули весняні квіти. Було гарно та мило навіть. Правда трішки далі виднілася якась занедбана хата, та який не дуже доглянутий парк. Будівля не обманула в середині вона була ще меншою, ані ж здавалася ззовні. Зайшла, там зараз знаходилася поштарка, та якась огрядна панянка. На мене обидві покосилися з нічим не прихованою цікавістю.

- Доброго дня! - мило привіталася я.

- І вам доброго дня! - відповіла поштарка.

- Здрастуйте. - привіталася незнайома мені жінка.

- А підкажіть мені, я б хотіла подати об’яву стосовно роботи, як це мені можна зробити? - жінки переглянулися і запанувала тиша. - Так ви мені не зможете підказати ? - вирішила я перервати цю дивну тишу.

- А? Ну…- видавила з себе поштарка.

- Так може є якась районна газета в яку я можу подати об’яву?

- А, так є. - видихнула з полегшення поштарка у нас є районна газета, що називається «Нове життя».

- Яка багатообіцяюча назва. - посміхнулася я. - То як туди можна подати об’яву?

- Ну, зараз я пошукаю. Десь у мене ще була їхня газета. - І жінка занурилася в величезну сумку. А далі почався безкоштовний атракціон, під назвою знайди газету. Поштарка перерила все, потім ще раз все пегорнула я почала скучати. А огрядна жінка почала вже цікавитися, а хто я така. І що за об’яву хочу розмістити. Про плітки я подумала і тут же цій милій жіночці здала усю інформацію, кого і куди я шукаю. Жіночки слухали покинувши усі справи. Тепер я знаю, яки виглядає хвилина слави. Газети правда так і не знайшли, але поштарка пообіцяла мені її завтра замовити та залишити. На цьому я попрощалася і повернулася на пост спостереження під контору. Навіть сходила і позаглядала чи не з’явився часом Ярослав Павлович. Таки не склалося. Він десь загубився на просторах батьківщини. Знову сіла в машину. Відкрила ноутбук і углибилася в читання «У чому секрет справжнього сиру?». А сир виявляється так цікаво готувати. Все начебто і просто. Є молоко, є спеціальні ферменти та закваски. І технологія приготування. Та насправді кажуть, що приготування сиру то як мистецтво. І на смак сир виходить, як борщ у кожного різний. Від думок про сир, мене відволік чорний джип, який жваво підкотив до контори. З нього вискочив Ярослав Павлович і бадьоро поскакав до контори. Мало не проґавила. Підхопилася і побігла за ним. Дідько б його вхопив.

- Ярослав Павлович? - нагло догнала я його

- А? І ви тут. - без інтересу відказав він.

- Де ж мені ще бути, як без вас я нічого не можу розпочати робити. То ви мені можете приділити увагу?

- Та, трохи зайнятий…- він різко зупинився, та покосився на мене.

- Я вас розумію, тому постараюся багато вашого часу не займати. У мене всього 12 запитань. - після моїх слів його перекосило.

- Давайте перенесемо скажімо на завтра? - спробував під’їхати він на кривій козі.

- Ви оплачуєте мій час, тому звісно, як вважаєте за необхідне. - з милою посмішкою видавила я. - скривився, як лимон з’їв.

- Гаразд, але не більше години.

- В залежності, як швидко ми зможемо вирішити мої запитання. - та, я саме ангельське терпіння.

- Тоді за 20 хвилин заходьте в мій кабінет.

- Дякую. - і я знову мило посміхаюсь. Все правильно, не потрібно людей, раніше часу лякати.