Страница 2 из 33
– Не турбуйтеся, — сказав Цибуліно, — мені не хочеться пити... То оце така у вас хата?
– Еге ж, — відповів дідок, якого всі звали кум Гарбуз. — Хатина, правда, малувата, та коли нема вітру, тут буває досить затишно.
Слід сказати, що кум Гарбуз тільки вчора закінчив будувати свій дім. Іще з дитинства мріяв він про свою хатину і купував щороку по одній цеглині.
Та, на свою біду, кум Гарбуз не знав арифметики і мусив щоразу прохати шевця, майстра Виноградинку, порахувати його цеглини.
– Ану, подивимося, — сказав майстер Виноградинка, чухаючи шилом потилицю. — Сім разів по шість — сорок два... відняти дев'ять... Одне слово, маєш усього сімнадцять цеглин.
– Вистачить їх на дім?
– Я б сказав, що ні.
– То що ж робити?
– Це вже не мій клопіт. Не вистачить на дім, то зроби собі ослінчика.
– А навіщо мені ослінчик? Ослінчиків досить і в парку, а коли на них немає вільного місця, то я можу й постояти.
Майстер Виноградинка знов почухав шилом спершу за правим вухом, потім за лівим та й пішов собі до своєї майстерні.
Тоді кум Гарбуз вирішив працювати іще більше, а їсти ще менше, і з того часу купував щороку по три цеглини, а то й по цілих п'ять!
З року в рік він худнув, звівся на тріску, зате купа цеглин усе збільшувалась.
А люди дивилися на це і казали: «Ви тільки погляньте на кума Гарбуза! Здається, він добуває цеглу зі свого живота. Щоразу, як купа збільшується на одну цеглину, сам він худне на цілий кілограм».
Коли ж кум Гарбуз став старий і вже не міг більше працювати, він знов покликав майстра Виноградинку і сказав йому:
– Ану, тепер порахуйте цеглини.
Майстер Виноградинка взяв з собой шило, щоб чухатися, поглянув на купу цегли і промовив:
– Сім разів по шість буде сорок два... відняти дев’ять... Одне слово, у тебе, куме, тепер всього сто вісімнадцять цеглин.
– То цього вистачить на будиночок?
— Я б сказав, що ні.
– Що ж мені робити?
– Це вже не мій клопіт!.. Збудуй курника.
– Але ж у мене курей немає!
– То поселиш туди кота. Кіт корисна тварина, він мишей ловить.
– Так-то воно так, але ж у мене кота немає, та й мишам ніде завестися.
– Не знаю, що тобі порадити, — засопів майстер Виноградинка і сердито почухав потилицю шилом. — Як не крути, а сто вісімнадцять — це тільки сто вісімнадцять...
– Та вам видніше, ви ж учили арифметику...
Зітхнув кум Гарбуз один раз, потім ще раз, та, бачачи, що від його зітхань цегли не стане більше, вирішив не гаючись взятися за будову.
«Збудую собі малесеньку-премалесеньку хатку, — думав він за роботою. — Адже мені не треба палацу, бо й сам я невеличкий. А не вистачить цегли — доточу кількома аркушами паперу».
Працював кум Гарбуз поволі, боячись надто швидко витратити всі цеглини. Він клав їх одну на одну так обережно, ніби вони були скляні. Адже йому одному було відомо, як дорого коштувала кожна цеглина.
– Ось та сама цеглина, яку я купив десять років тому на мій день народження, — примовляв він до цеглини і пестив її рукою, немов кошеня. — Я придбав її на гроші, які зібрав, щоб купити курку. Ну, не біда, ось збудую дім, то й поласую смаженою куркою.
І так зітхав він над кожною цеглиною, та коли вся цегла кінчилася, йому лишилося ще багато зітхати, бо хатина вийшла така мала, як голубник.
– Якби я був голубом, мені було б тут дуже зручно, — міркував собі бідолаха Гарбуз.
І справді, коли він спробував увійти в хатину, то дістав коліном стелі і мало не розвалив усю будівлю.
– Ех, старий я став і незграбний. Треба обережніше повертатися...
Він став перед дверима навколішки і, крекчучи та зітхаючи, рачки вліз до хатинки. Та тут нова біда: станеш на ноги — страшно пробити головою дах, простягтися б долі — підлога коротка, на бік не повернешся, бо тісно. А куди ноги подіти? Треба ж убгати їх до хати, щоб дощ не намочив!
«Бачу я, що жити в цьому домі я зможу тільки сидячи», — вирішив кум Гарбуз. Він тільки зітхнув, та на цьому й заспокоївся. Сів обережно серед хати, боячись поворухнутися, і на його лиці, що виглядало з віконця, була така журба...
– Ну, як вам живеться? — гукнув до нього майстер Виноградинка з дверей своєї майстерні.
– Дякую, непогано, — чемно відказав кум Гарбуз.
– А вам не тіснувато в плечах?
– Ні, нічого собі, адже я будував дім якраз за своєю міркою.
Майстер Виноградинка за звичкою почухав потилицю і щось пробурмотів собі під ніс. А тим часом з усіх сторін сунули люди подивитися на хатину кума Гарбуза. Прибігла й ціла ватага хлопчаків. Найменший вискочив на дах хатини і, пританцьовуючи, заспівав:
Ну і хата в Гарбуза, — Гарбуз в хату не вліза! Права рука в кухні, Ліва у коморі, Голова в світлиці, А ноги надворі!
– Та обережніш, хлоп'ята! — благав кум Гарбуз. — Так ви мені завалите хату. А вона ж у мене — як лялечка.
І щоб до них піддобритися, витяг з кишені кілька червоних і зелених цукерок, які хтозна-відколи там валялися, і роздав їх хлопчакам. Вони радісно загаласували, схопили цукерки і тут же побилися між собою, ділячи цю здобич.
З того дня, як тільки в кишені заводилося кілька мідяків, кум Гарбуз купував цукерки і клав на підвіконня для хлоп'ят, як сиплють крихти для горобців. Тут вони і заприятелювали.
Іноді він дозволяв їм по одному влазити до хатини, а сам поглядав знадвору, щоб не наробили шкоди.
* * *
Кум Гарбуз саме розповідав про все це малому Цибуліно, коли це із села виповзла густа хмара куряви. В усіх хатах швидко зачиняли двері й вікна. Дружина майстра Виноградинки визирнула надвір і похапцем причинила двері. Немов перед бурею, усі люди миттю порозбігалися по домівках, і навіть кури, кішки та собаки кинулися врозтіч, хто куди.
Цибуліно не встиг спитати, що тут скоїлося, як хмара пилу з оглушливим грюком прокотилася селом і спинилася біля хатини кума Гарбуза.
Із хмари пилу виринула карета, запряжена четвериком коней. Між нами кажучи, то були не просто коні, а запряжені огірки, бо в тій країні, як ви, мабуть, і самі вже помітили, усі люди були схожі на якісь овочі або фрукти.
З карети виліз одягнений у все зелене товстун. Його червона надута пика, здавалось, от-от трісне, мов перестиглий помідор. Це ж і був сам синьйор Помідор, головний управитель і дворецький у замку поміщиць графинь Черешень.
Цибуліно збагнув, що ця персона не приносить добра, якщо всі так від неї тікають, тому він бочком-бочком відійшов якомога далі.
Тим часом синьйор Помідор поки що нікому не робив нічого злого. То що ж він робив? Тільки дивився на кума Гарбуза. Але як? Дивився довго, мовчки, пильно і тільки хитав загрозливо своєю здоровецькою круглою головою.
Бідолашний кум Гарбуз ладен був крізь землю провалитися разом зі своєю хатиною. Піт заливав йому очі, змішувався із слізьми і стікав просто в рот, але кум Гарбуз не насмілився навіть звести руку, щоб витерти обличчя. Він покірно ковтав свої солоні, гіркі сльози. А потім заплющив очі і став думати: «Ось уже ніякого Помідора тут нема. Я в своїй хатині, немов моряк у човні, пливу собі десь по Тихому океані. А навкруги вода синя-синя та лагідна, стиха гойдаються хвилі... О як гарно гойдають мене хвилі... туди й сюди... туди й сюди...»
Який там Тихий чи Атлантичний океан?! То синьйор Помідор вхопився обіруч за дах — і з усієї сили розхитував його туди і сюди, аж черепиця сипалася додолу.
Кум Гарбуз мимоволі розплющив очі, бо синьйор Помідор так грізно рикнув, що вікна й двері у сусідів зачинилися іще щільніше, а хто обернув був ключа в замку тільки раз, то тепер обернув іще раз.
– Злодюга! — репетував Помідор. — Розбишака! Бунтівник! То ти збудував собі палац на землі, що належить графиням Черешням?! І ти маєш намір про байдикувати в достатку, сміючись над правом власності двох безталанних старих паній, двох невтішних вдів і сиріт?! То ось я тобі зараз покажу!
– Ваша милосте! — благав кум Гарбуз. — Запевняю вас, що дозвіл на побудову цієї хатинки мені дав сам синьйор граф Черешня.