Страница 2 из 6
Підійшов громадянин. Кобила вуха прищулила:
— І-і-і-і!
І до пасажира.
А «ванько»!*
— Тррр! Та куди ж ти лєзіш? Повилазило, што лошадь строгая? Тррр! Лазять тут, зарази!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
А взагалі наші харківські візники кращі. Вони веселіші!
Тут, у Берліні, найняти таксі чи візника — справа дуже проста.
От стоїть гурт їх.
Коли ви підходите й сідаєте до котрого з них в екіпаж, то другий, задній чи передній, підбіжить і одчинять дверці.
Ну, що ж це за робота?
От у нас!
У нас, коли ви наймаєте візника з гурту, то підскакують із кіньми всі! Один одного гатить батогом. І всі вони лавою їдуть на пасажира.
Пасажир, нарешті, вигибаючись як в'юн, ускакує до якогонебудь!
Тоді решта — не пускать того візника, з пасажиром!
Б'ють батогами коня, б'ють екіпаж, а як перехрестить котрий батогом по шляпі пасажира, тоді:
— Я звиняюсь, але моя черга! А він, зараза, лізе!
Лясь!
У нас весело!
Далі.
Кав'ярень на кожному кроці заводити не треба.
Досить буде, коли ми на кожній вулиці збудуємо по літбудинку ім. В. Блакитного,* з бібліотеками хорошими, з концертними залями і з волейболом.
Да... З біліярдом обов'язково, а то що тобі Миша Биковець і Володя Сосюра робитимуть?
— Як з буфетом?
— Обов'язково!
Не знаю, що нам робити з Лопанню, щоб хоч трішки зробити її подібною до берлінської Шпрее.
Самих «естественных надобностей», як видно, замало, бо якби від них залежало Лопанське «многоводіе», то давно б уже і Лопань, і Нетеча, і Харків* повиходили б з берегів, і був би тоді не Харків, а Венеція, чи Харкнеція.
Тут одне з двох треба: або Харків перенести на Дніпро, або Дніпро на Харків.
Розробимо відповідного проєкта та подивимось, що краще й дешевше.
Тільки обов'язково треба проєкта, а не так, що спочатку збудуємо, а потім уже за проєкта візьмемось.
Шуцманів заводити не треба.
Хай будуть наші міліціонери. Надягати на них касок з орлами не будемо, а по гумовій палиці кожному слід дати.
І як би такі гумові палиці вигадати, щоб міліціонер міг нею так і підсадити клієнта, коли той виліз з пиварні, щоб клієнт сам «легенькою парою» поплив до району.
Щоб без пересадок на ваньків і без рукамаханнів з відповідними з боку клієнтури висловами.
Німецькі «аборти»* для Харкова потрібні, як вода.
Обов'язково побудувати!
І побільше!
Не варт будувати місцевий бюджет на тім, що «в неуказаном місці».
Без цього можна перебутися!
Та й як ти його іноді обійдешся без «невказаного» коли на ввесь Харків одне «вказане», та й те або замкнене, або «забарикадоване» так, що треба бути добрим спортсменом олімпійцем, щоб усі ті «барикади» перескакувати!
Далі.
Треба негайно розпочати виробляти всяку «чепуху»: бритви оті, що самі голову одрізують, гребінці, олівці, пудру, ґумі і т. д.
І пустіть. «авслендерів» побільше, хай купують та вивозять усю цю «єрунду».
А взагалі, щоб із Харкова зробити Берлін, треба робити. Не сидіти й не дивитись на небо, думаючи: «чому я не сокіл, чому не літаю», а робити, шукаючи «свою долю» в себе під носом, а не на небі.
У нас тієї «долі» на чотири Німеччини вистачить, так ми ж її не бачимо, ми все ще на небо поглядаємо, повилазило б нам!
Гінденбурґа на президента вибирати не треба! Хай залишається Григорій Іванович!*
«ЇХНІЙ САНАТОРІЙ»
«Їхній» санаторій — це, значить, не наш санаторій, а їхній.
Який же він є, цей «їхній» санаторій? Давайте зовні...
Санаторій зовні — непоганий. Він на березі прекрасного величезного озера.
Озеро його обхоплює з трьох боків, — виходить, отже, що санаторій на півострові.
Він увесь у зелені. Круг його — садок і парк із віковими деревами...
До його веде чудесна каштанова алея, і каштани ті, величезні, столітні, поспліталися між собою могутніми своїми вітами.
Будинок уквітчаний диким виноградом і трояндами.
Перед санаторієм — квіти.
Півколом він обсаджений плазучими трояндами.
Троянди, як раз цвітуть ріжнокольоровими махровими квітами, утворюючи якийсь червоно-біло-жовто-рожевий химерний вінок.
Це був колись поміщицький маєток, що його новий хазяїн, лікар, пристосував до санаторія.
І не помилився новий хазяїн: кращого місця для санаторію не вигадаєш. Ліс, вода, повітря... Тиша...
Не поганий їхній санаторій зовні.
А як насправді — хіба це санаторій?
Подумайте сами.
Чоловіка все таки до півсотні хворих — і один лікар.
А хворі є такі, що потребують спеціяльних методів лікування — і водою, і світом, і електрикою і всякими іншими методами та способами...
І — один лікар.
Громадяни! Санаторій чоловіка на 50 люду — і нема канцелярії!
Я його навіть за санаторій не вважаю.
Нема канцелярії!
Та як же це так?
Я шукав-шукав, як приїхав, канцелярії з написом «Без доклада не заходити» і не знайшов.
Хотів уже вертати, бо що ж воно, думаю собі, за санаторій такий, коли він не має канцелярії.
І зава канцелярії нема, і діловода нема, і скарбника нема, і друкарниця на машинці не стукає!
Граждане! Душу ви мою помилуйте, завхоза нема!
Їй-богу, нема завхоза!
Величезне, санаторійне господарство, не маленький же ж інвентар (та ще який інвентар!), і ніхто їм не завідує...
Ні завхоза, ні помзавхоза, ні канцелярії в завхоза!
Нічого нема!
А санаторій є!
І, кажуть, що постановкою діла це один з кращих санаторіїв біля Берліна, бо його рекомендують кращі берлінські професори.
Каптенармуса, чи як його, і того нема!
Зава кухнею нема!
Дружина директора санаторія їжу для хворих готує!
Факт!
Неймовірно!
Я присусідився якось до милосердної сестри.
Милосердна сестра не німкеня, а шведка, я так саме не німець, — виходить, отже, що ми земляки, — я її й запитую:
— А де ж ваш, — питаю місцьком?
— Вас іст дас місцьком?
—Місцьком — це таке, вроді, — ну, як вам пояснити — таке, що без нього ніяк не можна. От і в нас, у редакції, є місцьком... І взагалі...
Не розуміє...
Тоді я думаю: дай я її про вищу інстанцію запитаю.
— КРК*, — говорю, — у вас є?
— Ніхт ферштейн КРК!
— Ах ти, — думаю, — боже мій, невже й КРК нема?
— Ну, а як же ж конфлікти з адміністрацією і взагалі профрух там, засідання і т. д.
Вона слухала-слухала, потім устала й принесла мені шклянку молока.
— Дізе? Біте шен!
— Ну, нещасна людина!
Я їй про КРК, а вона мені молоко несе. Покивав я сумно головою: