Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 8 из 45

— Ма-а... заспівай мені... казочку.

— Що ти, синку. Казки не співають, а — розказують.

— А ти — заспівай.

— Не можу, Віталику, мені треба берегти голос.

— Щоб у театрі співати, еге?

— Звичайно. Крім того, я дуже сьогодні стомилася,

— Де ти стомилася?

— У театрі. Я багато-багато співала і тому втомилася. А завтра мені треба рано встати, щоб устигнути на літак. А тобі заспіває няня. Правда ж, наша няня гарно співає?...

— А я хочу, щоб ти-и...

— Мене ти послухаєш завтра.

— По телевізору, еге?

— По телевізору, синку, тільки спи.

... Проснувся Віталик, коли за вікном уже стояв білий-білий день.

— Мамо?? — жахнувся він, що так довго спав. — Ти ще не співала по телевізору?..

Але до ліжка підійшла няня.

— Вставай, Віталику, поснідаємо і підемо гуляти. Поглянь у вікно, яким білим сніжком припорошило наш двір.

— І санки візьмемо?

— І санки.

— А мама де?

— Мама зараз далеко-далеко. Вона полетіла літаком аж у саму столицю.

— А коли мама буде співати по телевізору? — Увечері...

— Хоч би швидше надходив вечір.

Ледве-ледве дочекався Віталик, доки нарешті згас такий довгий-довгий день. І на санках катався, і в сніжки з дітьми грав, і бабу снігову ліпив, і обідав, і спав після обіду, а вечір все не приходив і не приходив.

— Чому не хоче до нас вечір іти? — ходив Віталик за нянею і пхикав: — Він мене хоче помучити і тому не йде.

Та ось уже й вечір довгожданий прийшов і няня телевізор увімкнула, і сказала, що зараз буде естрадний концерт. І на голубому екрані почали співати чужі дяді й тьоті, але Віталик їх не слухав, бо чекав свою маму.

І ось вона нарешті з'явилася на екрані у довгому, блискучому платті, нарядна, красива, з пишним волоссям, що розсипалося у неї по плечах.

— Сюди, сюди!.. Мама вже в телевізорі!.. — закричав Віталик, хоч няня і сиділа біля нього, і, підбігши до телевізора, постукав по екрану. — Мамо, мамо, а ти мене бачиш?.. А тобі в телевізорі не страшно?

Мама нічого не відповіла Віталику, посміхнулася, взяла у руки мікрофон і заспівала...

Вона так ніжно-ніжно співала гарну-прегарну пісеньку про чарівну казку, що приходить до усіх-усіх дітей...

І слухало її багато-багато людей у залі.

— Мама співає для них? — Віталик показав на людей у залі.

— І для них, — відказала няня.

— Бо вони купляли білети, еге?

— Так...

— А в мене немає білета, — і Віталик засмутився.

— Дурненький, — сказала няня. — Мама співає і для тебе.

— Е-е... я хочу, щоб не так.

— А як же ти хочеш?

Віталик подумав і вигукнув:

— А щоб я в ліжку лежав і щоб мама тільки мені співала.

Няня промовчала.

Вже вкладаючись спати, Віталик сонно бурмотів:

— А я куплю білет, ага! Найкращий білет куплю за всі гроші. І покажу його мамі, як вона приїде додому. І мама тоді мені в ліжкові заспіває, правда? Як тим дядям і тьотям, що купили білети, правда?..

МУМІЯ





Фараон дивився на свою вродливу, юну дружину, котра пурхала в палаці, як барвистий метелик, і в розпачі думав:

«І колись це неземне створіння стане... мумією... Всього-на-всього мумією. З ким я живу? З ким ділю палац із золотими стінами? З майбутньою мумією... О-о, які ми, фараони, рознещасні! А вона... вона сміється. Безтурботність! Квітне, як чарівний лотос на благословенних водах Нілу. Та й що з неї візьмеш, коли їй якихось там чотирнадцять літ. Свята простота. Це я все знаю, бо мені сімдесят... Ні, здається, сімдесят вісім. І я мудріший за неї разів у п'ять. І знаю, що вона колись стане мумією і покладуть її в кипарисовий саркофаг і всі будуть казати:

«Тут лежить мумія, з якою жив фараон такий-то».

Бррр!!! Як це принизить мою божественну гідність! Жив з мумією... О-о!.. А вона... радіє... Ні, здається, задумалась. Ти диви-и... Воно ще й думає...

— Я щойно думав про тебе, а ти про кого думаєш? — вкрадливо цікавиться фараон.

— І я про тебе думаю, мій повелителю.

— Що-о?! — старий фараон хитнувся на золотім троні. — І ти... теж... Ти думаєш, що і я... Що і мене?.. Не смій так думати! Я — фараон! Я — бог! Я — сонце!!! Я вічний!!! Я забороняю тобі про мене будь-що думати!

— О мій повелителю, о найясніший бог нашого царства, — впала на коліна юна цариця. — Твоє слово для мене — закон небес. Віднині я більше не думатиму про тебе.

І то була правда.

Юна цариця більше не думала про старого фараона.

Вона вже думала про молодого воєначальника фараонових військ.

І старий фараон швидко став мумією, а молодий воєначальник — фараоном.

«І що?.. — вигукне тут котрийсь читач. — Оце і все?..»

А нічого, одказує автор. Лежить тепер старий фараон в історичному музеї. Під склом.

А біля нього табличка: «Мумія така-то...»

Дивишся і думаєш: а таки й справді мумія. Бо коли б хоч трохи шурупав за життя цей дідуган, то хіба б одружився на старості з молодою?.. Та ще маючи красеня-воєначальника?..

Отож і правду рече музейна табличка: мумія він, мумія найсправжнісінька!..

ВДОВА І ЗОЛОТИЙ ГУСАК

З давньоіндійських джатак

Помер один праведник і його за превелику святість транзитом, значить, до бога. Здається, до Шіви. От він і думає:

«Влаштувався я мовби й непогано. Як кажуть, жити можна. А як там на грішній землі моя дорога жіночка із дочками поживає?»

Глянув униз... Еге-ге... Бідують.

Прямо-таки жебракують.

От праведник до бога: так і так, мовляв, я тут влаштувався з комфортом, а сімейство моє на землі з горя потерпає...

Шіва і каже:

— Гаразд, праведнику, допоможу тобі. Віднині ти раз на тиждень будеш перевтілюватись у гусака із золотим пір'ям. І раз на тиждень можеш літати на землю й дарувати своєму бідному сімейству по золотій пір'їні.

Праведник подякував богу і, не гаючи часу, перевтілився у гусака. Оглянув себе: нічого, хоч і гусак, а — жити можна. Ну, прилетів він на землю й опустився прямісінько у своєму дворі. По хвилі з хижки виходить, значить, його половина.

— Звідки ти, — питає, — прилетів, шановний?

Ну, а шановний, звісно, й розказує, що та як. І радить своїй половині висмикнути у нього золоту пір'їну...

Жінка є жінка... Ах та ох, та — спасибі тобі, дорогий. І пошвидше золоту пір'їну в нього висмикнула.

Ось звідтоді щотижня прилітав праведник до свого сімейства і давав своїй колишній дружині по золотій пір'їні. А вона, значить, продавала її, купляла рис, дещо до рису... Одне слово, зажило сімейство добре. Вже у них є що і їсти, є у що й зодягтися.

А він все літає та літає.

А вона все смикає та смикає з нього пір'я.

Вже у дочок по добрячій скрині на видання припасено, вже й дім новий почала мурувати, а чоловік, як по розкладу, все літає та літає, а жіночка все висмикує та висмикує по золотій пір'їні...

Та апетит, як відомо, з їдою приходить.

От прилетів якось святий чоловік до своєї половини, а вона навіть на «здрасті» його не відповіла, а хутчіше — смик!

Аж три пір'їни.

За один раз.

— Не злиняєш, дорогий, — каже йому, ховаючи те пір'я. — У тебе його ще оно-но стільки, а мені зуби золоті треба вставити, це — раз. Сережки, браслети, кулони там різні — два. Та й золотий ланцюжок не завадить і золота обручка теж... Зрештою, я удова не якогось там ханиги-шарамиги, а — святого праведника.

А коли святий праведник прилетів через тиждень, то дружина мовчки видрала у нього півхвоста і буркнула:

— До наступного тижня!.. Чухрай пошвидше!

«Гарнітур, мабуть, зібралася імпортний купляти, — невесело подумав безхвостий чоловік. — Або ж кольоровий телевізор... Ох-ох... Я хоч і в образі гусака літаю, та все ж безхвостому якось воно не той...».