Страница 7 из 45
Перевернувся на другий бік. Біля нього спала дружина. Одна, єдина...
«Да-а... — розчаровано подумав Степан. — З однією не розмахнешся на шикарную жизню».
— І допоки ж ти, Стьопо, битимеш байдики? — раптом озвалася у пітьмі дружина і тяжко зітхнула. — Все райське місце шукаєш, а я — годуй тебе.
— Найшла про що серед ночі пасталакати! — аж образився Степан. — У ханів он по п'ять жінок було. Скільки шабашки їм носили і, між іншим, не дорікали, що хани ніде не вкалують. А ти... Всього-на-всього на якомусь там пивзаводі, а вже й ночами почала пиляти. Подумаєш, бідончик пива принесе! Чи й не шабашка. Хан би, приміром, з такою і жити не став! А я — терплю. Мучуся, хоч ти мені навіть ночами спати, не даєш!
Дружина зітхнула, промовчала.
— Слухай, — раптом схопився Степан і сів на ліжку. — У мене ідея. А чому б тобі за сумісництвом не влаштуватися ще й на рибозаводі? До пивка б і тараньку носила — зажив би з тобою, як хан.
ДРУГИЙ ТАЙМ
Йшла дівчина вулицею, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук... Довгоноге таке, а горде — не підступишся. А на грудях — коса руса, а в очах... очах... Ох, . краще не питайте автора, що буває в очах дівчини у пору її юного розквіту.
Йшла не сама, а — з транзистором[1].
Йшла, транзистором — хить-хить.
А по транзистору якраз транслювався футбольний матч.
Коментатор увійшов у такий раж, що здавалося, ще мить і з транзистора вискочить.
— Чудова комбінація!.. Відмінна!.. Центрфорвард робить прорив лівим краєм... Обходить захисника... Яка швидкість!.. Яка швидкість!.. Виходить один на один з воротарем... Трибуни завмерли... Удар!.. Го-о-ол!!! Який удар!!! Який удар!!! Це сталося за чотири хвилини до кінця першого тайму. Рахунок один нуль на користь...
І все потонуло у ревищі стадіону...
А дівчина собі йде, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук, транзистором — хить-хить.
І тут до дівчини... вибачаюсь, до транзистора «VEF-201» підбіг один... Як спраглий до води.
— Пробачте, кому забили?..
А вона і не глянула на нього.
Із висоти своїх дев'ятнадцяти насмішкувато кинула:
— Кому треба, тому й забили.
І далі йде, спідниченькою... (див. попередні фрази), а він за нею біжить, до транзистора так і липне.
— Іде не спішна, позиційна гра, — вже спокійніше коментує охриплий коментатор. — Гості переходять в глуху оборону... Жаль... Найкраща оборона — це атака. Чим гостріша атака, тим надійніша оборона.
— Пробачте... хто грає?
— А мені все одно хто.
Він на неї поглянув.
— А мені — не все одно... Дозвольте, я допоможу вам нести цю музику...
І за руку її взяв. А вона його — лясь!
— ... порушення правил!.. — загаласував коментатор. — Арбітр виносить застереження, щоб грали коректніше.
— Чули?.. — пирхнула вона.
— Не глухий... — буркнув він. — Я тільки хотів...
— Удар із штрафної! — перебив його коментатор. — Гол?.. Ні, у штангу... Ай-ай-ай!!! Яка була чудова нагода зрівняти рахунок!.. М'яч виходить на кутовий... Чи встигнуть гості пробити?.. Ні... Лунає сигнальний свисток і обидві команди йдуть на перерву...
— Гуд бай, болільнику, — сказала вона йому насмішкувато. — Сподіваюсь, що другий тайм ви вже послухаєте вдома.
— Який жаль... — зітхнув він. — Такий цікавий матч, а доки я дістануся додому, другий тайм закінчиться.
Вона з подивом скинула брови на лоба.
— Може, ви хочете, щоб я віддала вам транзистор?
І пішла.
І пішла, спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук... Довгонога така, а горда — не підступишся. На грудях — коса руса, а в очах... очах... Ох, краще ви не питайте у автора, що буває в очах дівчини у пору її юного розквіту!
Він біг за нею, бо відчував: другої такої нагоди не буде... Дослухати другий тайм.
— Пробачте, це знову я...
— Я транзистора вам не дам!
— Але ви можете побути з транзистором, — знайшов він вихід.
— Ха!.. — засміялась вона. — П'ятнадцять хвилин перерва, та ще другий тайм сорок п'ять... Ви хочете, щоб я стовбичила перед вами із транзистором аж цілу годину? Посеред вулиці?..
— Тут зовсім неподалік парк, — знайшовся він. — А там таке чудове морозиво! Павільйон на кручі, над Дніпром... А тим часом і другий тайм... Розумієте, іншої такої нагоди послухати другий тайм у мене не буде.
— Гм... — завагалася вона. — Ну... ну хіба що заради другого тайму...
— Щоб вас довго не затримувати, я постараюся послухати швиденько, — заторохтів він, хоча напевно і сам у ту мить не розумів, як це можна сорокап'ятихвилинний тайм послухати «швиденько». — До речі, як вас звати?
— Другий тайм ви можете послухати, навіть не знаючи мого імені, — засміялась вона. — А взагалі... взагалі мене звати Лідою...
— А я — Микола...
І вони пішли у парк.
Спершу поласували морозивом, потім покаталися на «чортовому колесі», постріляли у тирі (він не міг влучити жодного разу, і це її дуже тішило), потім подивилися новий фільм... Вже о пів на одинадцяту, коли вони гуляли по набережній, вона спохватилася:
— Колю, ти ж так і не послухав другий тайм!
— І треба ж було загулятися? — дивувався він. — Цікаво, хто ж виграв?..
... Через кілька років у них спалахнула перша сімейна сварка.
Вона схопила дочку на руки.
— Все!.. Ноги моєї тут більше не буде! Я йду до мами, а ти як хочеш!..
— О!.. — вигукнув він. — Аж ось коли почався другий тайм!
— Що-що? — не збагнула вона.
— Пригадуєш, ти колись ішла з транзистором вулицею, а я підбіг до тебе послухати матч, котрий саме транслювався. Мені тоді вдалося послухати лише перший тайм. А другий аж оце почався.
— А я тебе тоді... тоді не чіпала! — гнівно вигукнула вона. — Ти сам до мене підбіг... Хто кому забив?.. Хто грає?.. Футболоман нещасний!..
— Ти помиляєшся, дорога, — сказав він. — Я ніколи не був болільником!
— А чого ж ти тоді до мене... підбіг?
— А щоб з тобою познайомитись, — зізнався він. — Як побачив, коли ти йшла з транзистором — сам не свій став... А ти йшла... Ні, ти пливла: спідниченькою — хвиць-хвиць, каблучками — стук-стук, транзистором — хить-хить...
Вона глянула на нього вражено.
— А я думала, що ти заради футболу підбіг. І опустила дочку на ноги.
— А я і досі чую, як стукотіли твої каблучки по асфальту, — зізнався він. — О, як ти тоді йшла, як ішла...
— Справді?.. Уявляєш, я тільки оце дізналася, що футбол — дуже гарна гра...
Того вечора дочка смикала то маму, то тата, але обоє вони — і мама, й тато — ніяк не могли відірватися від екрана телевізора, де саме транслювався футбольний матч, та все пригадували, пригадували...
— А пам'ятаєш, як ти простягнув до мене руку?..
— То ж я хотів транзистор понести.
— А я тебе ляснула...
— А коментатор як крикне: «Штрафний удар!..» Ні, що не кажіть, а футбол таки й справді — чудова гра!
МАМА СПІВАЄ ПО ТЕЛЕВІЗОРУ
— Віталику, а кому вже пора — бай-бай?..
— Ма-амо-о... я ще трошки погуляю...
— Ні, синку, вже дев'ять годин і тому всі маленькі дітки мусять спати. Бо хто спить, той росте уві сні швидко-швидко. А Віталик теж хоче швидко-швидко рости, правда?
— Хочу-у... І... гуляти ще хочу.
— І спати, і гуляти одночасно не можна. Ось зараз няня віднесе тебе в ліжечко, ти ляжеш, заплющиш очі і до тебе відразу ж прийде найкращий сон.
— Я . хочу, щоб ти мене віднесла.
— Синку, я — зайнята.
— А я хочу, щоб ти-и...
Мама зітхнула, взяла сина на руки і віднесла його в ліжко.
— Ну, ось... Віталик — хлопчик хороший, він мамочку буде слухати, оченятка заплющить... бай-бай буде.
1
Як дівчину звали, автор поки що не знає, а транзистор був марки «VEF-201».