Страница 39 из 45
— Нам з бочки, — попрохав перший чоловік і дістав посвідчення. — Санінспекція...
Двоє його супутників почали діставати з чемоданчиків якісь трубки, колби.
— І яка ж це вже трясця на мене наговорила? — закричала Люська на увесь завулок. — Та щоб їй, зануді, ні щастя, ні добра не було! Та їй-же богу я не розводжу пиво! І прального порошку, щоб пінилось, не добавляю. Хтось підкопується під мене, я-аму риє... А-а-а... Не розбавляю, не розбавляю-у-у...
Люська плакала і лаялась водночас. Заплакане обличчя її зробилося грубим, негарним, наче стара вилиняла ганчірка.
Цебрик дістав десятку, тицькнув її Люсьці.
— Це — за «жигулівське», яким ти іноді мене пригощала. Бувай!
— Куди ж ти-и?..
Цебрик махнув рукою.
— Як кажуть: ми підем, де трави похилі...
І, прихопивши Бімка, гайнув геть із затишного завулка між дитсадком та музшколою. І ще довго у вухах його стояло:
— Не розбавляю... А-а-а!.. Якась зануда накапала. Не треба аналізів, не треба-а... Я хімії не терплю-у-у...
16
«Щеня треба брати тільки від чистокровних високопородних собак, що мають родовід (принаймні чотири коліна). У родоводі вказують оцінку за екстер'єр предків щеняти та їх польові якості. Чим більше предків з польовими (робочими) дипломами, тим більше гарантії, що ваш вихованець успадкує ці робочі якості».
— Чув, Бімко? — Цебрик потряс книгою «Мисливські собаки». — Он, виходить, у яких собак треба брати щенят. Щоб предки були з дипломами. А ти хто? Де твої дипломовані предки, га?
Бімко, не відаючи, що в нього немає предків з дипломами, перевернувся на спину і на радощах замахав усіма чотирма лапками. А, може, те перевертання на спину й підняття чотирьох лапок означало: «Здаюсь!.. Немає в мене знатних предків!..»?
— Ех ти, недипломована дворняга! Ну та гаразд, махай, коли тобі охота ноги задирати, а я ще почитаю. Про собак, а так інтересно пишуть.
— «Свідоцтво, яке видають на щеня, — це документ-довідка, де вказують породу, стать, масть, дату народження, кличку, номер тавра на вусі, власника собаки та його адресу: батьків собаки, дідів, бабів, прадідів та прабабів (чотири коліна)».
— Ну да-ають!.. — Цебрик весело сміявся, а Бімко дзиґою вертівся навколо нього, підстрибував, дзявкав і, здавалося, теж сміявся...
— Ти чуєш? Ану назви мені своїх дідів, бабів, прадідів і прабабів! Де вони? Де їхні адреси, дипломи, грамоти, медалі?..
Бімко, вдячно дивлячись Цебрику в очі, дзявкнув коротко, що означало: «А дідько їх знає, де мої собачі діди, баби та прадіди з прабабами!» і безтурботно вертів куцим хвостиком.
— Побалакай з тобою! — махнув Цебрик рукою і знову заглибився у книгу.
— «Придбавши щеня, — читав він поради власникам собак, — пам'ятайте, що від вас залежить, яким виросте собака. Основа догляду за ним — це калорійні корми, прогулянки, сонце, купання, санітарний стан його куточка та своєчасне і наполегливе дресирування».
— Ну пишуть! — відіклав Цебрик книгу. — Прямо хоч кухаря та няньку наймай собачаті. Та якби тобі, — це було мовлено на адресу автора книги, — підсунули дворнягу за шістдесят карбованців, то не виспівував би соловейком!..
Бімко дзявкнув, що означало повну згоду зі своїм хазяїном.
— Ех ти, фальшивий сетер!..
Цебрик посміхнувся, взяв аркуш паперу, кольорові олівці і заходився старанно виводити:
Котрий, хоч і саморобний, але з усією відповідальністю засвідчує, що Бімко є СПРАВЖНІМ ФАЛЬШИВИМ ГОЛЛАНДСЬКИМ СЕТЕРОМ. А тому доручається йому — щеняті Білкові — вирости і започаткувати собою рід найсправжнісіньких фальшивих сетерів і, отже, надалі в роду його будуть дипломовані баби та діди та інші високопоставлені собачі родичі.
— Чув, Бімко? — звернувся до собачати. — Гляди мені, не підведи. І щоб віднині знав: ти не якась там дворняга без роду-племені, а дипломований пес, засновник майбутньої династії фальшивих сетерів! Ось так, брат!
Папір, чи то пак «Диплом № 01» приколов у кутку, де лежала підстилка для Біма, потім пішов на кухню (Бімко біг за ним і, радісно повискуючи, намагався схопити Цебрика за ногу), дістав у холодильнику пакет молока, підігрів його в каструлі і хлюпнув теплого в блюдце.
— Давай, Бімко, обідай та набирайся сил, бо перед тобою велике завдання стоїть: новий рід фальшивих сетерів започаткувати.
Бімко, швидко-швидко помахуючи хвостом, хлебтав молоко, а Цебрик, сівши на стілець, дивився на нього і думав щось своє.
Зайшла мати.
Зітхнула.
— Що ти собі думаєш, синку?
— Тільки, мамо, без оцього самого... — схопився син, — без нотацій, дорікань і гіркого зітхання.
Мати з тривогою глянула на сина.
— Знову розрахувався?
— Знову.
— І це вже в котрий раз?
— Не рахував, ма, — син дивився на матір весело, — ти ж знаєш, я ще зі школи з математикою не в ладах.
— Знову будеш шукати?
— Ага, сам себе... А може, поїду десь на новобудову. А чому? Хіба я гірший за інших? А поки що ось Бімка треба напоїти і на ноги поставити. У нього хоч і чотири ноги, а бач, ще не міцно на них стоїть.
Мати головою похитала, нагадала, що синові тридцять. Скоро буде.
— Двадцять шість мені, — уточнив син.
— Двадцять шість, а ти... Ти із собачам граєшся. Малим.
— Не хвилюйтеся, мамо, собача виросте.
І ніби на підтвердження цих слів, Бімко, на мить відірвавшись від блюдечка, дзвінко гавкнув.
— Ну ось бачте, мамо, воно вже й гавкати може! — вигукнув син. — Ну, а гавкати тямить — не пропаде. Як кажуть, відгавкається...
Мати зітхнула (це вкотре вже!), глянула на сина, на його доброзичливе обличчя зі світлими, наївно-добрими очима, посміхнулася, (і хто це їй сказав, що в неї непутящий син? Таке наговорюють!), вийшла з кухні.
А Цебрик, дивлячись, як справжній фальшивий голландський сетер хлебче молоко, тихо замугикав:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині...
«А чому б і не піти? — подумав він згодом. — Або й поїхати... Туди, де в росах ясна далина...»
Щось веселе намугикуючи, пройшов він у кімнату, дістав з етажерки учнівський зошит, видер з нього аркуш і, не присідаючи, а тільки спершись об край столу, заходився швидко писати.
— Ма! — крикнув він, закінчивши писати, крикнув весело, дзвінко: — Знайди мені чисту сорочку, я їду!
— Куди?.. — сполошилася мати.
— За тридев'ять земель, в тридесяте царство на одну романтичну новобудову. Ось виклик, — і простягнув матері аркуш, видраний з учнівського зошита. — Запрошують добрі люди.
— Який це ще... виклик? — мати обережно і недовірливо водночас взяла аркуш і заходилася вголос читати, ледве розбираючи синову каліграфію:
«Дорогий товариш Родіон Цебрик!
Ми, адміністрація і увесь дружний колектив будівельників, гаряче запрошуємо вас — відомого «літуна» — прибути нарешті і до нас на новобудову, щоб взяти найактивнішу участь у спорудженні комбінату. Упевнені, що в нас ви, тов. Цебрик, нарешті знайдете не лише роботу до душі, а й своє місце у житті. Зі свого боку адміністрація гарантує вам при зустрічі гарячі обійми, гуртожиток і хорошу трудову спеціальність, якої вам так бракує.
Бімка ж віддайте матері на виховання. Ми певні, що мати виховає із нього зразкового і порядного пса. Адміністрація».
Мати дочитала «виклик», весело поглянула на сина.
— Ну, коли гаряче запрошують і чекають з нетерпінням, то — їдь!
І пішла діставати синові в дорогу чисту сорочку.
«ДУШЕВНИЙ» БІЗНЕС