Страница 38 из 45
— Розумію, розумію... — м'яко почав шеф і навіть зітхнув і навіть процитував свою покійну бабусю: — в цю хвилину тобі зараз нелегко, на душі відчай і, як казала моя бабуся, тьма єгипетська. Та й кому принесе радість сувора догана? Але я... — тут голос шефа задзвенів упевненістю і світлим оптимізмом: — я вірю, що ти знайдеш у собі сили, щоб перебороти минуле і подальшою самовідданою працею спокутувати свої... ее... гріхи. Чи-то пак, помилки. Коли треба, наш дружний і згуртований колектив візьме тебе на поруки і спробує тебе навіть перевиховати. Одне слово, я глибоко переконаний, що ти хоч і пропаща людина, але — не зовсім. З тебе ще вийде достойний мийник лабпосуду!
— Я зворушений таким батьківським піклуванням про моє подальше зростання як мийника лабпосуду, — в тон йому відповів Цебрик. — Ось тільки 60 карбованців, котрі я виклав за щеня, мені досі ніхто не повернув. А це майже моя місячна зарплата.
Шеф з подиву аж відступив назад.
— Това-аришу молодший лабора-ант, — протягнув він вражено. — Купівля щенят на базарі — то ваша приватна справа. З яких це пір і, головне, з яких це фондів інститут буде оплачувати вам собача? Логіка тут є?
Цебрик змушений був визнати, що логіки тут немає.
— Використання державних коштів з метою власного збагачення суворо карається законом! — вигукнув шеф. — А ви хотіли за державний рахунок купити собі собача. Ай-ай-ай!.. Логіка тут ночувала?..
Цебрик змушений був визнати, що логіка тут і близько не ночувала.
— Так знайте, Цебрик! Знайте і затямте і на носі своєму зарубайте: я нікому — ні рідному братові, ні сватові — нікому не дозволю розтринькати бодай копійку державних грошей! Ясно? А щодо догани, то... нічого не поробиш, — шеф безпомічно розвів руками. — Прогул був?
— Був, — чесно зізнався Цебрик. — Ви навіть персонально мене застукали, коли я тинявся на вокзалі в робочий час.
— Ну тут мої... гм-гм... заслуги скромні, — шеф почав було самопринижуватись, але Цебрик вирішив цього не допустити.
— Ні, ні, ви особисто мене спіймали на місці сачкування. Я тинявся на вокзалі, а ви, — Цебрик дивився на шефа ясними, невинно-чистими очима, — вели під ручку яскраво-руду, але симпатичну молодичку. Щоправда, вели теж у робочий час. І навіть наспівували їй, куди ви зараз підете. Пам'ятаєте: ми підем, де трави похилі, де зорі в ясній далині...
— Ну знаєш... — шеф швидко закрокував по кабінету. — У тебе якась нездорова пристрасть до несуттєвих і нехарактерних деталей, які ніякого відношення не мають до роботи нашої лабораторії. Та зрештою який з мене співак?
— Співали ви, звісно, фальшиво, — підтвердив Цебрик. — Якби, приміром, ваша дружина прослухала той ваш спів на вокзалі, то вона б за голову вхопилася: «Боже мій!.. — вигукнула б вона. — Хіба можна таку прекрасну пісню і так співати?!» І я думаю, — вів далі Цебрик, ласкаво позираючи на зблідлого шефа, — що ваша дружина обов'язково б навчила вас, як треба співати. О, ви б у неї заспівали зовсім би іншим голосом!..
— Ну, ну... знаєш... не кожен має вокальні дані, — самокритично визнав шеф. — Приміром, як мене не вчи, а Карузо з мене ніколи не вийде.
— Я теж так думаю, — згодився Цебрик.
— Гм-гм... мене така одностайність радує, — шеф сів за стіл і почав гортати якісь папери, не забувши побажати Цебрику щасливої дороги.
— За власним бажанням, — додав Цебрик, виходячи з кабінету.
15
І ось після всіх перипетій Родіон Цебрик з трудовою книжкою в кишені (у відділі кадрів інституту довго шукали місце, аби де приткнути ще одне: «Звільнений за влас. бажанням» і нарешті вклеїли вкладку й зітхнули: «Шкода, що немає у нас музею літунів. Ваша трудова книжка стала б там найрідкіснішим експонатом. Допоки ж ви будете літати?..» Цебрик пообіцяв їм нарешті приземлитися, але — як буде підходящий аеродром) так ось Цебрик вийшов з вогкого льоху лабораторії на сонячну вулицю і враз ожив... Ну ось, ще один етап його непутящого життя лишився позаду. А попереду... А втім, як бути далі, зараз думати не хотілося. Та й день був надто гарний, аби ворушити своє минуле та дошукуватись першопричин, а чого ж це він такий канітельний?
Цебрик вдихнув на повні груди повітря і, безтурботно посвистуючи, подався у провулок між дитсадком та музшколою, аби прилити своє звільнення з лабораторії.
Загледівши Цебрика, Люська жалісно зморщилась і, задерши полу халата, потяглася краєчком до очей.
— Твоє соба-ача-а... — затягла вона. — Щоб воно було...
Цебрик спинився як укопаний.
— А що сталося?
— Ту-уфлі-і ізтри-изло-о... — Люська, здається, навсправжки плакала. — Моде-ельні... Паризькі на платформі. Я їх дістала по великому знайомству... І — згризло-о...
— Нічого не вдієш, — незворушливо відповів Цебрик. — У Бімка ріжуться зубки.
— Зубки?!! Щоб воно тобі здохло!!. — на увесь затишний завулок між дитсадком і музшколою закричала Люська. — Радість яка, зубки у нього ріжуться. А туфлі мені не з неба впали, п'ятдесят за них дала та сім на лапу сунула. А він... зубки!.. Хоч би собача було путнє, а то...
— Не «а то», — передражнив її Цебрик, — а — справжній фальшивий сетер. Це перше. Тепер друге: не кричи, бо заважаєш дітям музику вивчати. І третє: гроші тобі за туфлі я поверну. Як зароблю, звичайно.
Почувши, що збитки будуть відшкодовані, Люська ураз розм'якла, подобріла і навіть дістала дві пляшки «жигулівського».
— Хіба ж я кричу? — Люська вправно зубами відкрила пляшки і вилила пиво у два кухлі. — То в мене такий голос... Пригощайся, Родя, — піднесла вона кухоль. — Спеціально для тебе холодненьким запаслася. Пий. Хіба я кричу? — повторила вона з усмішкою. — Просто обидно: п'ятдесят рубчиків угатила, а воно згризло... У нас хоч і дружба, Родя, а гроші є гроші.
— Сказав поверну і не шуми!
— Та хіба ж я шумлю? — Люська томно закотила очі. — Та, може, в мене сьогодні романтизм на душі. А собача твоє... О!.. — ляснула себе по лобі. — Забула. Я ж його з собою забрала, боюся вдома лишати, бо ще спальний гарнітур згризе, — з цими словами Люська трохи піднялась над ящиком, на якому, сиділа, шаснула в нього рукою і витягла за шкірку Бімка. — Ось, забирай свого розбійника. Такі туфлі, зануда, перевело нінащо. Тільки заради нашої з тобою дружби, Родю, не прибила це щеня. Та й серце м'яке маю, можна сказати, чуйне.
Бімко, загледівши Цебрика, замахав хвостиком, а увесь його радісно-винуватий вигляд так і говорив: «І чорт мене підштрикнув зв'язатися з її туфлями! Більше не буду... Ну візьми ж мене на руки, виручи від тієї вовчиці...»
Цебрик підхопив собача на руки.
— Ти ж що це, фальшивий сетер, бешкетуєш в чужій квартирі? Ось я ж тобі дам!..
Бімко, опинившись на руках у Цебрика, аж заскавулив од радощів і намагався вдячно лизнути у щоку свого рятівника. Цебрик сміявся, відхиляючи голову від собачого язичка.
— Ах, Родя, Родя... — зітхнула Люська. — Тобі, я бачу, собача дорожче за мене. І коли ми вже вияснимо свої відносини?
— Та щось не хочеться собі настрій псувати, — Цебрик допив пиво. — Та й потім... Я тільки-но позбувся однієї халепи. А хто з однієї халепи відразу стрибає в іншу?..
— Ти мене, Родю, без ножа ріжеш! Я щодня запасаюсь для тебе свіжим «жигулівським», а ти, як кажуть, ні куєш ні мелеш!..
Цебрик тільки головою похитав.
— Невже мені ціна якась там пара пляшок «жигулівського»?
— Ах, Родя!.. «Жигулівське» я тобі від щирого серця...
Зненацька у провулок вскочила легкова автомашина, розвернулась біля бочки, завищала гальмами, спинилась і з неї вийшло троє.
Всі з чемоданчиками, у білих халатах.
— Ой?.. — схопилася за серце Люська. — Шпигає... І чого б це?..
Троє підійшли і чемно привіталися.
— Вам пивця? — удавано безтурботним голосом запитала Люська і, шаснувши рукою в ящик, витягла три пляшки «жигулівського». — Пригощайтеся, свіженьке.