Страница 25 из 45
Мешкав він зі своїм батьком — міняйлою Гікесіем — у місті Лідії, на березі Егейського моря, у тій Лідії, котра винайшла перші у світі монети. Золоті й срібні лідійські кружечки, перепливши Егейське море, швидко розійшлися по всій Греції, а згодом і по всьому тодішньому цивілізованому світі.
Потреба в грошах, таких зручних при торгівлі, зростала з кожним роком, і лідійська казна ледве встигала їх випускати.
Державним карбувальникам охоче «допомагали» й добровольці. Тихцем чеканячи монети із значно меншим вмістом золота і срібла, вони пускали їх в обіг під виглядом справжніх.
Одним з перших фальшивомонетників став і молодий Діоген, син міняйли Гікесія. Доки батечко міняв монети, кмітливий синок його тим часом карбував фальшиві пригорщами і, сплавляючи як справжні, мав од того зиск.
Але чи досвіду путнього в Діогена ще не було (не забуваймо: він був одним з перших фальшивомонетників, торував, як то кажуть, незвідані путі), чи був надто необережний, але казна його швидко викрила. Запахло смаленим (ні, не в переносному, а в прямому розумінні, бо фальшивомонетників у ті часи без зайвих балачок просто спалювали на вогнищах). Отож вночі Діоген у чім був, у тім і втік з Лідії. Після довгих поневірянь та жорстоких пригод дістався втікач нарешті до Афін.
Житла чи якого-небудь терпимого пристанища годі було й шукати, і збіглий фальшивомонетник поселився... Ні, не в дерев'яній бочці, як про те кочує легенда з однієї збірки цікавих бувальщин в іншу. Кочує і, мабуть, ще кочуватиме не одне сторіччя! І, очевидно, не одне сторіччя художники-карикатуристи малюватимуть чорнобородого (варіант: лисого) елліна, сиріч Діогена, котрий з комфортом сидить у дерев'яній бочці, стягненій обручами, у тій бочці, повторюємо, що так похожа на виріб колгоспних бондарів.
Річ у тім, що дерев'яних бочок у Давній Греції... не було. Взагалі. Жодної. Як не було й жодного бондаря. Бо такої речі, як дерев'яна бочка, античний світ просто не знав.
А поселився Діоген у великій глиняній посудині — піфосі. Ось там, а не в колисці, як свідчить лектор, і потягло збіглого фальшивомонетника на філософські роздуми про смисл життя. А задуматися було над чим. Університетів у ті часи з філософськими факультетами ще не було і бажаючі стати мудрецями поступали учнями до відомих філософів.
Діоген прийшов до філософа Антисфена.
Глянув Антисфен на юнака в ошарпанім плащі й торбинкою в руках, мовчки взяв палицю і вигнав його геть.
Раз вигнав, Діоген вдруге прийшов.
Вдруге вигнав його Антисфен, Діоген втрете прийшов.
Втрете вигнав, вчетверте Діоген прийшов.
І вчетверте замахнувся Антисфен палицею.
А Діоген, підставивши голову під палицю, сказав:
— Бий, але ти не знайдеш такої міцної палиці, щоб прогнати мене, доки ти що-небудь не скажеш.
Антисфен не тільки сказав впертому юнакові «що-небудь», а кілька років підряд проводив з ним бесіди.
А коли вже Діоген став знаменитим, коли навіть сам Олександр Македонський сказав: «Якби я не був Олександром, я хотів би бути Діогеном», ось тоді до знаного по всій Греції філософа підійшов один дрібний злодюжка і зловтішно протягнув:
— Ага, а ти підробляв фальшиві монети! Ага!..
— Так, підробляв, — спокійно мовив Діоген. — Але то був час, коли я був таким, як ти зараз. — І з притиском закінчив: — Але таким, який я зараз, тобі ніколи не стати!..
ПОЕТОВІ МУЗА ЯВИЛАСЬ...
Являться муза стала мне.
О.С. Пушкін
З'явилась нарешті муза й поетові Альберту Савочці.
Альберт Савочка, саме з натхненням кленучи пункт прийому склотари, зішкрібав ножем із порожніх різнокаліберних пляшок (чвертки, півлітрівки, сімсотп'ятдесятиграмові) різножанрові наклейки (пиво, горілка, вина, сидр, кальвадос тощо), як до квартири негадано завітала молода пресимпатична жіночка із флейтою в руках і так милозвучно відрекомендувалася:
— Муза Евтерпа, покровителька ліричної поезії. Прилетіла надихати вас на писання віршів.
— О-о!.. — тільки й вигукнув Савочка у творчому пориві. — Який я радий, що ви завітали й до мене. А то все з'являєтесь тільки геніям та класикам, а про нас, скромних ратаїв поетичної ниви, вже, либонь, і забули. А ми теж, як то кажуть, творці і теж потребуємо поетичного натхнення.
— Дорогий мій поете, — ласкаво і ніжно каже муза. — Зараз я вам заграю-заспіваю і під звуки ось цієї чарівної флейти ви будете творити, творити, творити...
— Одну хвилиночку, — перебив її Савочка. — Воно можна б, звичайно, вам і пограти-поспівати, але... Хай якось вже іншим разом. Розумієте, дружина, йдучи на роботу, веліла сьогодні будь-що поздавати ось цей склопосуд, — кивнув поет на різнокаліберні пляшки. — Та воно й пора, бо вже з-за цих пляшок, як бачите, до кухні ніяк зайти. А тут ще пункт прийому склотари каверзує: велить наклейка з пляшок здирати. То я оце пів творчого дня вгепав, зішкрібаючи наклейки. А ви, музо, будьте ласкаві, поздавайте оці, значить, пляшки... Ну чого ви так жахаєтесь, шановна? Скільки тих пляшок? У дві руки візьмете дві сітки, один баул на плечі, клунок спереду і — помаленьку два квартали прямо, потім два вліво, три прямо і — готово. А я тим часом сяду до столу та щось напишу...
Зітхнула муза, нічого не сказавши, у дві руки взяла дві сітки, а поет їй ще й на спину баул виважив, спереду клунок причепив та й побажав щасливої дороги.
Повернулася муза годин через чотири, закудлана вся, м'ята-перем'ята, наче її через соковидавлювальний пристрій прокрутили. І простягнула поетові на почервонілій тремтячій долоні кілька зіжмаканих карбованців з металевим дріб'язком...
— От спасибі за вашу творчу допомогу, — зрадів поет, вигрібаючи з її долоні виручку. — Скільки тут?.. Ладно, рахувати не буду, вірю вам на слово... Значить так, підемо, як то кажуть, далі... Стривайте, а чого ви плачете, шановна музо?..
— Фле... флейти шкода, — схлипує муза. — Біля пункту прийому склотари така черга, така черга... Стою я третю годину... нервую... Бо чутки поповзли, що тара кінчається. А тут якийсь тип хотів зі своїм клунком поза чергою... На слова не реагує, лізе... То я згарячу й потягла його флейтою по спині... І ось... — показала потрощені цурпалки, — все, що лишилося від моєї чарівної флейти. Чим же я тепер навіватиму вам поетичне натхнення?..
— Як кажуть, де наше не пропадало, — почав утішати поет музу. — Не плачте, годі, годі... Ну, розгепали флейту, бог із нею. Чи й не біда?.. Та, як по правді сказати, то флейта вам більше й не знадобиться. Ось вам замість неї дві господарчі сумки. Продовольчий магазин за два квартали звідси, овочевий — за три... Як скупитесь, займетесь кухнею, прибиранням у квартирі, потім...
— А коли ж я вам навіватиму поетичне натхнення? — вкрай здивувалася розгублена муза.
— Натхнення?.. А для чого?.. — в свою чергу здивувався поет. — Я пишу вірші в основному до дат, до різних подій тощо. Або, здебільшого, на замовлення. Чи й просто так. А тому обійдуся і без вашої, вибачайте, патріархальної музики. Тим більше, що в мене є транзистор.
ВАЗА З ЧИСТОГО КРИШТАЛЮ
— Ну ці жінки!! Ну дають!! — з'явившись одного ранку в своєму відділі, схвильовано й обурено водночас вигукував конструктор Малько. — От уже не думав... не думав, що вони такі!..
— Що сталося? — озвалися звідусіль співробітники.
— А-а!.. Не цінять вони нашого брата і на гріш, от що!.. — Малько скинув плащ, повісив його в кутку, обрежно доторкнувся рукою до шляпи на голові, але знімати її не став, а заходив сюди й туди поміж столами. — Виявляється, чоловіки для них дешевші за гриби. А за кришталь і поготів!..
— Ах, дивлячись які чоловіки! — манірно протягла із свого кутка Варя Пташкіна, котра нарешті-таки вийшла заміж, а тому змінила свій закоренілий сорокарічний скептицизм до чоловіків і навіть почала милостиво деяких з них хвалити. — От, наприклад, мі-і-ій...