Страница 16 из 45
Глава одинадцята, у котрій розповідається про авторову зустріч з підростаючим поколінням, та про Киян-ОКЕАН, який кожному з нас обов'язково треба знайти
Автор мав необережність надрукувати в обласній газеті ліричну... ну, не новелу, а (як скромніше) просто розповідь про Мандриківське море.
Надрукував собі, не передбачаючи лиха. Того ж дня задзвонив телефон.
— Слухаю, — покірно сказав автор у трубку.
— Альо?.. Це той?.. — запитала трубка.
— Той, — одказав автор.
— Той, що море знайшов? — уточнила трубка.
— Не море, а — черепашки з прадавнього моря.
— Все одно, — безапеляційно відказала трубка і перейшла до наказового способу. — Вам треба негайно провести бесіду з підростаючим поколінням нашого садика.
— Пробачте, з яким підростаючим поколінням? — розгубився автор. — З якого дитсадка?
— О п'ятнадцятій нуль-нуль чекаємо на вас. Розкажете діткам...
— Я-яким?.. — аж застогнав автор.
— Не хвилюйтеся, не в повзункову ж групу вас запрошуємо, — голос трохи пом'якшав. — А — у старшу. А в ній діти дорослі. Їм уже по чотири і навіть по п'ять років. Так і розкажете цьому підростаючому поколінню, як ви знайшли море. Ну і так далі, і тому подібне.
Автор спробував було викрутитись, що він, мовляв, не спеціаліст по морях (і це була чистісінька правда) та й з дітьми не вміє до пуття говорити (це теж була правда), та й... Не допомогло.
— Ми вже вивісили афішу! — і в трубці залунали короткі гудки.
Довелося у п'ятнадцять нуль-нуль з'явитися у дитсадку. Там і справді висіла афіша такого змісту:
«Шановні тов. діти старшої групи!
Сьогодні перед вами виступить з лекцією на тему «Як я знайшов нове море» відомий шукач морів та-кий-то... (Далі йшло авторове прізвище, щоправда, перекручене).
Явка всіх присутніх обов'язкова.
Початок лекції о 15.00».
Я чемно поцікавився, чти всі діти вміють читати?
— На жаль, ще не всі, — відповіла завідуюча садиком — солідна тьотя в чорних окулярах і в чорному чоловічому піджаку. — Але вже 97, 5 процента дітей вивчили тринадцять процентів алфавіту.
І автор розповів діткам про Мандриківське море. Слухали п'ятилітні «тов. діти» дуже уважно, а деякі навіть від напруги аж пальці свої смоктали.
— Тов. діти, запитання будуть до доповідача? — звернулася до дітей завідуюча. — Прошу звертатися тільки по суті щойно прочитаної вам лекції.
До автора «по суті прочитаної лекції» звернулося одне дівча, трохи більше за звичайну ляльку, з голубим, вірите... отакезним бантом на русявій голівці.
— Со тлеба, соб моле знайти?..
Автор подумав і відповів обережно:
— Перш за все треба слухати тата і маму вдома, виховательок у дитсадику... — помітивши сердитий погляд завідуючої, спішно додав: ... — і завідуючу вашим садиком також... Крім того, треба багато їсти манної каші, потім учитися, потім...
— І тоді мозна моле знайти?
— Можна, — відповів я твердо. — Як дуже-дуже захочеш — все можна знайти у житті!
Мале дівча з ляльку завбільшки, але з милим бантом посопіло трохи, а тоді вигукнуло:
— А я захочу і знайду киян!..
— Тов. Савченко! — суворо звернулася до неї завідуюча. — Вчися говорити правильно. Не киян, а — океан!..
— Киян, киян!.. — згодилось дівча.
Мені нічого не лишалося робити, як побажати юній шукачці знайти (обов'язково!) свій (СВІЙ!!!)
Зрештою, це ж просто здорово, коли людина за свого життя хоч що-небудь, а —
ЗНАЙДЕ.
КУМ ІЗ ЦУМА
МЕРСІ-ПАРДОН, ШЕФ!..
Старший тренер обійшов з усіх боків свого форварда Антона Зайцева, уважно розглядаючи, наче вперше бачив його, а тоді нарешті подав голос:
— Гм... Як кажуть — хороший...
— Що мене роздивлятися? — буркнув форвард. — Не дівка я...
— Не дівка, говориш? — тренер ще раз оглянув його з усіх боків і лишився задоволений тими оглядинами. — Не дівка, а можеш нею і того... побути. Ось тільки вигляд у тебе... мм... затрапезний. До того ж, завжди неголеним ходиш, закудланий, а на колінях штанів замість стрілок якісь гармошки.
— Підтягнусь, шеф, — звично заспівав своєї Антон. — Моє діло голи забивати, а з моєї фізії, якщо вона декому й не подобається, воду все одно не пити.
— Хоч би голився частіше, адже ти перебуваєш на очах усього стадіону. Скільки тисяч болільників на тебе дивляться на кожному матчі, а ти...
— Хай вони краще на мої ноги дивляться, — показав Зайцев зуби. — Моє діло атака, а не фраєрство там усяке.
— Гм... Вислів Чехова пам'ятаєш?..
— Про футбол?
— Ні, про те, що у людини все повинно бути красивим: і одяг, і тіло, і душа... Ну і все решта, — додав тренер уже від себе. — А ти... Жаль, що в мене немає зараз часу проводити з тобою виховну бесіду. Слухай мене уважно, Антоша. Оці твої патли... — показав він на голову форварда, — хоч і повиростали за всякі рамки, але на завтра...
— Обчикрижу, шеф!
— Якраз і не треба, бо завтра ці патли тебе здорово виручать. Та ти сідай, сідай, — і сам сів поруч з форвардом. — Діло таке. Наше спорттовариство, як ти знаєш, створило жіночу . футбольну команду «Амазонки».
— Жіноче діло кухня, а не футбол.
— Гм... Мода зараз така пішла — жінка у футболі. Треба ж чимось дивувати інших. От газети й пишуть, що наше місто — одне з небагатьох, що має власну жіночу футбольну команду. Приємно. Але я не про це. Наші «Амазонки», як тобі відомо, з тріском програють. А завтра у них відповідальна зустріч з «Ромашками». І якщо наші футболістки програють, то... Одне слово, я думаю, ти все зрозумів.
— Нічого не второпав, шеф!
Тренер встав, походив сюди-туди і спинився напроти Антона.
— Треба зробити так, щоб «Амазонки» у завтрашньому матчі з «Ромашками» виграли.
— Хай виграють, — знизав плечима форвард. — Мені яке діло? Я ні за кого не болію. Хіба що за самого себе.
— Я думаю, що наші жінки виграють, але... але виграють тільки завдяки тобі, Антоша.
— Не доходить, шеф!
Тренер озирнувся і, підійшовши ближче, понизив голос:
— Ти завтра зіграєш за одну з «амазонок». Під виглядом жінки-футболістки... Ну, скажімо, Антоніни Зайцевої. Іде?..
— Що я буду з цього мати?
— Постривай, спершу треба забити у ворота «Ромашок» хоча б зо два м'ячі. А тоді вже й ставити свої умови. То як?..
Зайцев подумав (а думав він завжди довго і туго) і засопів.
— Ла-адно, спробую. Тільки хай мене переведуть на третій курс. Бо я вже п'ять літ вчуся в інституті і все на першому курсі. Прямо чортзна-що виходить! Непорядок!
— Гм... Побалакаю з ректором, — пообіцяв тренер. — Не забудь: це прохання... не офіційне, звичайно, самого голови спорттовариства. Гол ось так потрібний.
— Ла-адно...
— Тільки дивись... Веди себе на полі, як баришня. Ну, така... благовоспитана. Нікого не бий по ногах і взагалі, не затівай бійок, як це ти любиш робити. Більше того, аби створити повну ілюзію, що ти жінка, під час гри можеш іноді дивитися навіть у люстерко. Для чого?.. Ну... ну хоча б будеш поправляти зачіску, як це люблять робити жінки. А ще тобі ось... губна помада. Паризька, а не яка-небудь. Пофарбуєш губи. Отим самим... сердечком. Ну і фізію... тобто фізіономію приведи у повний порядок. Ясно? І гляди мені, щоб без ніяких там ста грамів...