Страница 14 из 45
Таких черепашок в Мандриківці й побіля Дніпра ніхто до того не зустрічав. Так було вперше знайдено «вікно» в море, котре шуміло тут 40-45 мільйонів років тому!
Незвичайні черепашки було надіслано тоді ж до Харківського університету і за плином часу й університетських клопотів там благополучно забули про ту знахідку (як це частенько траплялося тоді, та й тепер, між іншим, трапляється!).
Минуло шість років.
До Катеринослава приїхав геолог Соколов. Почувши, що в степовому Придніпров'ї надибали морську фауну, він не полінився ще раз перелопатити увесь пісок, вийнятий з того незвичайного колодязя. Тримаючи в руках предивні черепашки, геолог не раз і не двічі в задумі заглядав у той колодязь: невже то хід у прадавнє море?
У колодязі була вода. Звичайна, прісна вода.
А десь під нею ховалося море.
Геолог закладає шурф.
І ось із глибини п'ятнадцяти метрів цебро підняло на поверхню жовтувато-білий пісок з черепашками морських молюсків, закам'янілі колоніальні (а отже, морські!) корали.
Глянув вражений геолог на ті черепашки предивних молюсків і...
Глава п'ята, у котрій цитується те, що вигукнув геолог Соколов у 1892 році
Пригадуєте, як Архімед (буцімто у ванні чи в лазні — точно автор не знає, бо за браком часу не перевіряв), так ось Архімед (яка ерудиція в автора! Навіть Архімеда знає!), так ось Архімед вперше тоді й вигукнув своє, тепер уже всесвітньовідоме й до того ж зацитоване до блиску: «Евріка!..»
Ось так геолог, уздрівши черепашки, захоплено вигукнув:
— Море!!! Тут колись було море!!!
На честь селища Мандриківка, де вперше «спіймали» уникле море, воно й було назване в науковій літературі Мандриківським, а ті черепашки молюсків тепер прикрашають палеонтологічні музеї Ленінграда, Києва та інших міст (навіть за кордон потрапили і там у музеях лежать під закордонним склом!). Про знахідки мандриківських черепашок написані дослідження, монографії, захищено не одну кандидатську дисертацію! Одне слово, не тільки для дисертантів, а й для вивчення геологічної історії півдня нашої країни мандриківська морська фауна зіграла свою роль.
Згодом, вже в наші часи, загадкові черепашки знаходили на дні Дніпра, коли закладали бики-опори для мостів. Таким чином, черепашки з відвалів Чаплинського кар'єру третя знахідка, третє вікно в Мандриківське море.
Глава шоста, у якій переконливо доводиться, що автор — надзвичайно скромна особа
На всякий, як кажуть, пожежний випадок автор отут застерігає: він аж ніяк (чесне-пречесне слово!) не хвастає, що він, мовляв, між писанням гуморесок та пробиванням їх по редакціях знайшов третє вікно у Мандриківське море.
Ні й ні!
Автор просто пише свою чистісіньку правду, пише так, як воно було. Навіть не вдається до літературних прикрас.
До всього ж автор — дуже і дуже скромна особа, котра, не маючи (на превеликий жаль!) ні літнагород, ні звань, ні лауреатських дипломів, ні... ні... Так ось, нічого не маючи (крім безсмертних боргів, звичайно), автор все ж ні на що і не претендує. І навіть не збирається захищати по знайдених черепашках якусь там дисертацію, як того слід було чекати.
Не претендує він і на пріоритет, на встановлення чавунної дошки (чавуну шкода!) з написом, що на цьому місці такий-то такого-то числа... року знайшов черепашки з Мандриківського моря.
Про скромність автора свідчить і той факт, що він (автор) не порівнює себе з Колумбом, котрий, як відомо, знайшов колись Америку. Чи з поетом і археологом Борисом Мозолевським, котрий знайшов у Товстій могилі скіфську пектораль (і яка її там скіфська роззява загубила?). Чи, наприклад, з Єфремовим, котрий не лише писав науково-фантастичні твори, а й знаходив у пустелі Гобі вимерлих динозаврів.
Більше того, автор не порівнює себе і з обласним Бюро знахідок, котре знаходить все, що ми маємо необережність губити.
Тепер читачам ясно, що бідолашний автор не нажив на загадкових черепашках аж ніякої слави собі (програма «Час» і та чомусь забула повідомити про авторову знахідку, але автора втішає те, що вищезгадана програма «Час» не повідомляла свого часу й про відкриття чи знайдення Колумбом Америки!). Навпаки, на автора навіть було нагримано (вдома):
— Колобродиш бозна-де... В кар'єрі риєшся... А вдома роботи... А в магазин треба... А огірки солити треба... І те-се маринувати... консервувати і... і...
Ні, не буде автор тут далі цитувати сімейну ідилію, бо новизни ніякої немає.
Одне слово, скромний автор просто скромно знайшов море.
А хто й коли йому забороняв шукати море?
Шукайте і ви!
Як кажуть, на здоров'я!
Це ж просто чудово, коли людина знайде море. Здорово і трохи... сумно.
Сумно, що ти пізно спохватився шукати оте море і тому запізнився на якихось сорок чи сорок п'ять мільйонів років.
Таке враження, ніби ти нарешті прибіг (примчав! Прилетів!) на побачення, прибіг радісний, збуджений, сповнений щонайпрекрасніших мрій і сподівань, а її... її — єдиної, найкращої у всьому світі білому — її немає.
— Була, — кажуть, — чекала, чекала і... І пішла-а-а...
Глава сьома, у котрій розповідається про те, яким було і як жило колись Мандриківське море
Пішло од нас Мандриківське море... А втім, спершу вияснимо, а яке ж воно було? Отож повернемось до вченого секретаря НДІ, котрого ми, як пам'ятаєте, лишили ще у другій главі.
— Яке було Мандриківське море? — запитує учений секретар і сам відповідає: — Було теплим, спокійним, без сильних течій. Вода — прозора, надзвичайно прозора. Температура? Десь 20-25 градусів тепла. Солоність — 32-36 промелів. Тобто 35 грамів солі на літр води. По солоності воно близьке до сучасних океанських вод.
Я соваюсь на стільці, соваюсь і...
І — зриваюсь.
— А звідки ви, даруйте, взяли про море такі дані? Ви що — купалися в його хвилях? Загорали на його пляжах? Чи брали відрядження на двадцять чотири дні, щоб власноручно зміряти температуру, як брав один кандидат (в оксамитовий сезон) і їздив у Ялту міряти (для наукових цілей) температуру води в Чорному морі? І вивчав аж цілих двадцять п'ять днів структуру ялтинського піска на ялтинському пляжі (ледь не згорів на роботі, бідолаха!)
Запитання («Звідки ви взяли такі дані?»), звісно, наївне, а тому вчений секретар посміхнувся м'яко:
— Дані ви тримаєте у своїх руках. Молюск гліцемерус лунулатус, який ви знайшли, живе тільки в теплих, тихих морях з дуже чистою, майже прозорою водою... (А я про себе візначив, що в Мандриківське море жодне підприємство, жоден завод не зливав ніяких хімікалій, стічних вод, мазуту, бензину і т. д. і т. п.)... температура якої мусить бути 20-25 градусів а солоність 35 грамів солі на літр води. Трохи більше солі чи трохи менше, холодніше чи тепліше буде море — і гліцемерус лунулатус не житиме. («Авжеж, повезло тому гліцемерусу, що жив він не у наш час!..») А він жив. Ось цей екземпляр досяг чималого розміру, виходить, для нього були всі умови: чиста спокійна вода («Ага, спробував би він жити тепер, як по Дніпру носяться десятки тисяч одних лише моточовнів!..»), певний температурний режим і солоність.
На столі перед ученим секретарем стоїть електронний мікроскоп, лежать грубезні палеонтологічні довідники з фотографіями різноманітних вимерлих черепашок (також і черепашок з Мандриківського моря), господар кабінету прискіпливо звіряє мої черепашки з фотографіями, вивчає кожну лінію на черепашці, кожен зубчик, звивини, бугорки, ямки...
І — говорить, говорить, оглушуючи автори латиною, палеонтологією, прапрапра... давньою геологічною історією..
Автор слухає, слухає...
Дивується, дивується...