Страница 13 из 45
За кар'єром, на горі, слалися колгоспні поля, котрі потихеньку і невблаганно пожирав кар'єр. Попереду ж кар'єру ге-ен внизу село Чаплі, а за ним — голуба стрічка Дніпра, а за Дніпром, по той бік мрів масив Перемога.
Після найретельніших пошуків, оглядин і вертіння двома головами моря (а воно, як відомо, не голка у сіні) ніде на видноколі не виявилося.
А на долонях лежали такі загадкові, геть не похожі на річкові черепашки. І обоє вони — і автор, і його син — відчули, що тут криється якась... гм-гм... таємниця.
Де взялися на березі Дніпра чи, вірніше, в його долині морські черепашки?
Отже, треба будь-що шукати море.
Та оскільки ні синових знань (уже згадувані два класи), ні авторових (класів трохи більше — десять плюс деяке навчання в літературному інституті ім. Горького) явно не вистачало, щоб розібратися, де ж море, автор вирішив негайно звернутися в науково-дослідний інститут.
Глава третя (дуже коротка), у котрій цитується лише один (але — захоплений!) вигук ученого секретаря НДІ
Це була незабутня хвилина.
Схвильований автор не менш схвильовано простягнув свою жменю, і на долоні в нього з'явилися...
Читачі вже, напевне, здогадалися, що лежало на тій долоні?
Сам же автор хвилювався ось чому.
А раптом палеонтолог, глянувши на знахідку, іронічно гмикне і єхидно протягне:
— Зізнайтесь, у якому дитсадочку понавикопували у пісочку ви оці штучки? І взагалі, нащо діток обіжати, хай собі малюки граються черепашками!.. А ви, дорогий мій, займайтеся своїми справами.
Але учений секретар — чоловік з титулами, званнями, науковими працями й досвідом по вивченню вимерлої морської фауни — глянувши на авторову долоню, захоплено вигукнув:
— Черепашки морських молюсків?! Пречудові екземпляри! І, напевне ж, з Мандриківського моря? Де ви їх знайшли?.. Та це, щоб ви знали...
Глава четверта, у котрій дещо проясняється, або хто першим знайшов Мандриківське море?..
Як велять канони детективного жанру, обірвемо тут розповідь ученого секретаря НДІ (хай заінтриговані читачі трохи почекають), а тим часом скажемо кілька слів про селище, котре дало назву прапрапра... морю.
Якщо ви будете їхати в Дніпропетровськ поїздами «Одеса — Дніпропетровськ», «Львів — Донецьк» чи «Київ — Ворошиловград» чи «Львів — Сімферополь», то приїдете ви не на головний вокзал міста, а встанете ви на станції Дніпропетровськ-Південний.
Поїзд піде собі далі, прогуркотить невдовзі Мерефо-Херсонським мостом і зникне за Дніпром, на Лівобережжі, а ви, зійшовши з перону, оглянетесь і завмрете.
Ви стоїте на кручі.
Позад вас, на крутих горбах, Дніпропетровськ.
А попереду, внизу, то потопає, то виринає із вишневих садків Мандриківка, за нею вузькою сірою стрічкою тягнеться Мандриківський житловий масив — такі собі, сіро-одноманітні будинки, ладні, в будь-якому іншому місці нагнати зелену нудьгу, але тут... Тут, під Мандриківкою, вони навіть звеселяють, бо за ними — Набережна, а за Набережною Мандриківська затока з білими парусами на гребнім каналі, з воднолижною каруселлю, вузька жовта коса відділяє її від Дніпра. Ну, а Дніпро з Мандриківської кручі як на долоні лежить, лежить, наче та писанка. І такий же він голубий, і такий же він блакитний, що аж не віриться: чи той це Дніпро, чи не той, у який систематично не одне підприємство і не один завод і не одне десятиліття спускають стічні води і різні там хімікалії, од яких аж риба іноді уверх животами перевертається (було, на жаль, і таке).
Але... але ми сьогодні настроїлись на лірику.
Гарно стояти на кручі, дивитися, як внизу буяють вишневі садки й голубіє Дніпро із зеленими островами і мріє ген-ген Задніпров'я, гирло Самари, далекі поля потойбіч...
Далина ж яка, аж дух захоплює!
Стоїте ви, милуєтесь.
Мандриківку заснував літ зо двісті тому на південній околиці юного тоді Катеринослава старий запорожець Мандрика. Багнув тиші, усамотненості, тож і поселився під кручею, поближче до Дніпра...
Рибалив собі...
***
Рибалив, бо рибка тоді ще в Дніпрі водилась і — додамо — добре водилась.
Водилась, хоч не було в ті давні часи ані УТМР (Українського товариства мисливців та рибалок), не було суворої-пресуворої заборони на ловлю риби під час нересту і навіть не було тоді й тримісячників по охороні нерестуючої риби з 1 квітня по 30 червня, приміром, не було й рибозаказників і, зрозуміло, не було офіційного відкриття літньої рибалки 11 червня щороку.
До всього ж не було тоді зареєстровано в місті 150 тисяч так званих риболовів-спортсменів і риболовів-любителів (яка між першими і другими різниця — знає, мабуть, одне лиш УТМР), не було тоді й суворих обмежень — не більше п'яти гачків на одного брата-рибалку і не більше п'яти кілограмів риби він має зловити за день.
Не було... А втім, уявимо на мить, що всі оті 150 тисяч зареєстрованих рибалок та одночасно закинуть у Дніпро по п'ять дозволених гачків! 750 тисяч гачків опуститься в Дніпро-Славуту. Плюс п'ять дозволених кілограмів, риби. Матимемо 750 тисяч кілограмів риби, яку за день, лише за один день можуть висмикнути з Дніпра так звані риболови-спортсмени і риболови-любителі! Але ж 150 тисяч рибалок — це тільки зареєстрованих, а скільки десятків тисяч їх лишилося поза реєстрами УТМР! Мільйон кілограмів за день може мекнути риби! Після такого нашестя важко навіть і гадати, що лишиться в Дніпрі-Славуті.
Але підемо далі. Не було в ті часи й суворих-пресуворих правил (скільки вже раз автор вживає на якихось двох сторінках це страшне слово «суворий»?! Але що вдієш, правила і справді суворі. Щоправда, на папері), так ось не було в ті часи й суворих правил, що спіймана риба мусить бути лише певних розмірів. Ось той стандарт: лящ — 32, сазан — 35, судак — 42, таранька — 17, карась — 15, сом — 70, щука — 35, плотва — 18-сантиметрів довжиною.
(Уявимо на мить картину: в наші дні на березі Дніпра сидить рибалка й виміряє спійману рибу.
— Хорошого сомика підчепив, та шкода: лише 69 сантиметрів, — бурмотить він. — Доведеться випустить, бо стандарт 70 сантиметрів. Що ж, пливи, дорогий, у Дніпро, нагулюй той сантиметр до стандарту, а тоді вже не потрапляй на мій гачок!
Фантастика!!!)
Не було в ті часи й грізних штрафів за незаконний вилов риби. Наприклад, за кожного сома 10, за кожну щуку, амура, сазана, товстолобика — 5, за кожного судака, коропа, жереха — 3, за ляща, тараню, синця, лина, чехоню — 2 карбованці. Не було й штрафів за ловлю рака під час линяння 15 карбованців взагалі і по карбованцю за кожного спійманого рака ще й зокрема. (Напр. одного браконьєра, котрий на світло зловив 113 раків, як повідомили газети, оштрафовано аж на 113 карбованців!!!)
Не було тоді й 56 штатних інспекторів рибоохорони на Дніпрі (в районі лише Дніпропетровська, а не по всьому Дніпру), не було й 430 їхніх добровільних помічників, чи то пак громадських рибінспекторів.
Не було....
Тут якийсь нетерпеливий читач має вже повне прало сердито вигукнув на автора:
— Та що це ти зарядив: не було, не було!.. А що ж тоді було?
Була тоді РИБА!!!
***
Але повернемось до старого Мандрики. Рибалив ото він собі у Дніпрі, почали до нього й інші запорожці підсусіджуватись, селяни...
Так і виникла Мандриківка.
Не знав тоді старий Мандрика, що його іменем згодом буде названо не лише селище, а й зникле прапрапра... море. (Ах, хто із нас, простих і скромних смертних, може наперед знати, коли його іменем назвуть море чи ще щось там не менш солідне?)
Відкрили те море вперше у 1886 році.
В одному з дворів селища (неподалік нинішньої вулиці 3-й Мандриківський спуск) копали колодязь. Взагалі колодязів в Мандриківці копали в ті часи багато (це сьогодні тут колонки й навіть потужні дощувальні установки в дворах для поливання плантацій помідорів та іншої городини, за яку мандриківчани та лоцкам'янці мають на базарах... А втім, що вони мають на базарах — «Жигулі» чи «Москвичі» — це вже, як кажуть, діло смаку і вподоби. Хто хоче «Жигулі», той і бере «Жигулі», а хто — «Москвича»). Так ось копали колодязь і звернули увагу на пісок з черепашками, які цебро принесло на поверхню.