Страница 7 из 28
Як кажуть у таких випадках, запахло смаленим. Треба було рятувати господарство від конфіскації – на це поляки були швидкі. Не маєш прав на маєток? Забираємо маєток у скарб.
Богдан Хмельницький спішно помчав до Варшави, до короля Владислава IV: я тебе, мовляв, колись порятував під Смоленськом, рятуй тепер ти мене.
Король, на щастя Богдана, виявився із тих, хто не забувають зроблене їм добро. Тож не забув він, що саме Богдан Хмельницький колись врятував йому життя: потрібні документи було підписано, і сотник повернувся додому врятованим.
Принаймні так він гадав, але зовсім іншої думки був пан підстароста Чаплинський. Коли Богдан повернувся з Варшави, то виявив, що за час його відсутності люди Чаплинського обнишпорили весь його маєток, а що шукали, не пояснювали. До того ж, Чаплинський наказав за несплату Хмельницьким податків конфіскувати його улюбленого коня…
Це вже було занадто, Богдан Хмельницький хапався за руків’я шаблі, подарованої йому під Смоленськом королем, але Чаплинський ніби нарешті вгамувався. Як згодом виявиться – до слушного часу. Для нанесення вирішального удару, а пані Олена-Гелена не йшла з його голови і він уже подумки з нею крутив любов, – тож чекав нагоди. І – дочекався.
По весні 1647 р. Богдан Хмельницький кудись подався зі своєю сотнею, а коли повернувся, то в першу мить йому й мову відібрало.
І було від чого. Ось які свідчення залишила історія.
«Чаплинський увірвався в хутір, спалив млин і оголосив, що Богдан не може вважатися законним володарем, тож віднині повновладним хазяїном тут є він, Чаплинський. Челядь понуро слухала, позиркуючи на озброєних солдат. Тільки одна людина зважилась відкрито протестувати: то був десятилітній син Богдана Остап. З безпосередністю, властивій його віку, він обсипав незваного гостя градом образливих дитячих слів. Пихатий поляк наказав негайно відлупцювати дитину. Екзекуція була настільки лютою, що хлопчик невдовзі помер».
Але й це ще не все. Спустошивши хутір Богдана, Чаплинський повіз із хутора головний свій трофей – красуню Олену. І швидко – чи не через день – обвінчався з нею за католицьким обрядом.
Ганна Хмельницька такого лиха, як спустошення хутора і смерть сина, не перенесла, з нею від обурення лучився грець – і все було скінчено.
Зі смертю дружини Богдан став удівцем із шістьма неповнолітніми дітьми на руках. Буцімто він тоді скаржився, що опинився – зі смертю дружини – «в сирітстві й тяжкій біді». Хоча ще за життя хворої дружини чи не відкрито спав із вродливою шляхтянкою, яка допомагала йому поратися по господарству, виховувати його дітей і розраджувала його душевну тугу. В обіймах молодої звабної дівки Богдан аж ніяк не міг почуватися сиротою, як то він – чи не для годиться, – заявляв по смерті жони. Хоча, звичайно, втрат – після нападу Чаплинського на хутір – він зазнав значних. Клятий підстароста навіть забрав його улюбленого коня – що було для Богдана воістину великою втратою. (Щоправда, його втішила жона Ганна ще за свого життя – чи не в останні дні вона викупила в підстарости чоловікового коня за 12,5 злотих – сума на той час значна!)
Шукаючи справедливості, Богдан звернувся до великого коронного гетьмана Миколи Потоцького, про якого розпускали чутки, що він, мовляв, людина лицарська і шляхетна.
«Не знати, – писав у листі до Потоцького Богдан Хмельницький, – звідки взявся цей порушник мого спокійного життя. Чаплинський – литовський заволока, польський п’яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім’ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п’яниця Чаплинський».
Спершу сотник вперто апелював із приводу такої несправедливості до королівської влади, вимагаючи негайно повернути йому забране майно, кохану жінку та задовольнити принижену гідність. Оскільки влада не квапилася покарати свавільника, Хмельницький, відповідно до норм шляхетської етики, викликав свого кривдника на чесний герць. Але той категорично відмовився ставати до бар’єру, оскільки Хмельницький йому, шляхтичу, мовляв, не рівня, він хіба що «козацький хлоп» і Чаплинський з таким битися не буде.
Звертання до коронного гетьмана Потоцького теж нічого не дало. Ба, таки дало. На сотника впала тінь бунтівника. О. Конєцпольський, який завжди з підозрою ставився до Богдана Хмельницького, заявив, що він засуджує сотника як людину «бунтівну духом і з розумом, схильним до всього лихого». (Хмельницького обібрали, а його самого ще й оголосили лихим!) Потоцький навіть висловив побоювання, щоби «Річ Посполита не зазнала від нього багато лиха, бо ніколи не було між козаками людини подібних здібностей і розуму».
Збадьорений такою підтримкою коронного гетьмана, Чаплинський вирішив-таки домогтися свого, і насамперед – відібрати маєток у Суботові.
І десь у березні-квітні 1647 р. чигиринський підстароста організував збройний напад на Суботів, під час якого, за словами Хмельницького, «голодний люд снопами розніс зібране протягом кількох років збіжжя, якого було на гумні 400 кіп. Висіяне на поля зерно все пропало, бо посіви витопчено худобою, кіньми, вівцями».
Забравши Олену Прекрасну, спустошивши маєток, Чаплинський за все це Богданові велів як у насмішку виплатити 150 флоринів, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. Це вже було занадто. Ось тоді Богдан у гніві сказав:
– Якщо маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати!
І все ж нагла кончина дружини, з якою він за двадцять літ прижив шістьох чи сімох дітей, так не вразила й не обурила Богдана, як те, що Чаплинський викрав у нього любку-голубку, його незрівнянну Олену Прекрасну і навіть…
Навіть обвінчався з нею в католицькому соборі.
І Богдану нічого не залишалося, як з горя – чи з безвиході – краяти душу і серце відомою піснею про те, що
З такою думкою було просто нестерпно далі жити і Богдан підтримував себе оковитою (то був час, коли він багато пив) та все тією ж піснею. Виводив тверезо (образа була такою, що й хміль його не брав):
Ні оковита не допомагала, ні пісня.
Та й жаль був кепським порадником. Скільки не жалкуй, а втраченого, якщо не вжити дієвих заходів – не взявши до рук, звісно, шаблі, – не повернеш. Бо:
І так було не лише у пісні, так було в житті, і це краяло серце вже й геть тяжко.
– Любив та й не взяв!..
Не взяв, не взяв… Невже він і справді любив, а не взяв? То якийсь слабак у пісні, він…
– А я візьму, – погрожував супернику. – Олена моя була, моєю й буде!
І хапався за шаблю, готовий будь-якої миті кинутися визволяти кохану. І Чаплинському це так не минеться!.. Хоч він і обвінчався з Оленою в соборі…
Про те, що на вінчання потрібна була згода Олени і вона, любов його, її Чаплинському дала, Богдан з поквапу й не подумав. Чаплинський викрав його дружину – хай і не вінчану поки що, – і цим для Богдана все було сказано. І Хмельницький, палаючи від святого обурення, подався до короля по справедливість. (Коронний гетьман Потоцький йому нічим не допоміг.)