Страница 6 из 28
Такою і була Олена-Гелена, вона ж Мотрона в Суботові. Принаймні такою її сприймав Богдан – йому хотілося ще більше й більше Олени, але… Він хоч і закрутив з нею напропале, та… Самі розумієте – за живої жінки. Ось це дещо й дратувало, даруйте, Богдана. Що жінка його все ще – прости, Господи, – жива. Лежить чи не при смерті, а все їдно не залишає цього суєтного світу – і що вона в ньому такого… гм-гм… знайшла? Поховавши її, Богдан став би жити відкрито з Оленою, а так… Доводилось утаємничувати свою любов.
Один із авторів про цю пригоду так писатиме (1894 р., журнал «Киевская старина»): «Дружина Хмельницького хворіла і потребувала помічниці. Гелена зуміла зайняти місце і в серці її чоловіка. Але законна супруга була жива, все ще жива, тож доводилось чекати, і Богдан чекав терпеливо, тішачись надією на більш-менш швидку розв’язку… Перспектива чекати, поки помре жона Богдана, не подобалась Гелені». Ось чому вона й прийме пропозицію удівця Чаплинського і піде з ним під вінець…».
Але це буде потім, а тоді… А тоді Гелена ще чекала смерті господарки Суботова – з останніх сил терпіла й чекала…
І це все вона – Олена-Гелена.
Гелена (польською Helena) – фонетичний варіант імені Олена. Геленка, Гелюся, Гелюська, Гелюнька, Гелюсенька…
Це він її так називав і навіть – а вже гетьманом був, піввіку розміняв, а бач, пісеньку – особливо після їхнього зближення, – наспівував:
(Можливо, Гелена – від hele – сонячне світло. Або helene – смолоскип.) Boна й була для нього сонячним світлом, весняним сонечком, що на схилі літ нарешті заглянуло в його віконечко і зігрівало його довгі роки. І він, як метелик темної ночі, летів до своєї Оленки. І для нього вона була Оленонька, Оленочка, Оленуся, Оленця, – чи й Лена, Леночка, Ленуся, Єля, Ляля. А вона однаково радісно відгукувалася на обоє імен – Олена і Гелена.
І це була вона, вона, ВОНА – Олена-Гелена Чаплинська, його чарівниця, його звабниця, принадниця-спокусниця і сонце весняне у другій половині його життя. Вже на схилі віку.
Де вона взялася в Суботові, на хуторі його, з яких країв вигулькнула, чийого роду-народу – того ніхто гаразд не знав. І він теж. Вигулькнула, ніби нізвідки. A він вже й не сподівався на якусь любов – двадцять літ подружнього життя мав, звик до жінки і мовби її й не помічав. Яка там любов. Аж тут Олена-Гелена. І він так і не дізнався, хоч і розвідку мав, із яких вона країв, не знав і не захотів дізнаватися, бо надто кохав її.
Спершу все було ніби гаразд. Ганні Хмельницькій, коли з’явилася на хуторі така дієва помічниця, стало, безперечно, легше. Олена, молода і здорова, здається, не знала, що таке втома. Зранку й до ночі вертілася невгамовна дівчина в господі та по господарству, і все у неї виходило, і все ладналося, як вона з’являлася. Слухняна, привітна, доброзичлива. І все з пісеньками, жартами – від неї в Суботові стало веселіше. І Ганна Хмельницька ожила. Про таку помічницю раніше вона й не мріяла – наївна!
Бідна жінка навіть і не підозрювала, який удар (з появою в Суботові Олени-Гелени, яку ще іноді звали Мотроною) на неї чекає. Той удар, що буде коштувати життя і їй, і одному з її синів…
І де вона взялася, Олена-Гелена, вона ж іще й Мотрона, звідки вигулькнула в Суботові? Чи з неба прилетіла? Що вона вродливиця, і вродливиця аж надто, Ганна звернула увагу і навіть якийсь час ревнувала її – до кого? Тоді й не думала про зраду єдиного. А згодом почала заспокоюватися. Поталанило дівці з вродою, важливішим було інше, а саме: те, що вона така слухняна й така роботяща. Але вряди-годи, та пані сотниківна подумки цікавилась: звідки вона, чийого роду-народу?…
Як свідчать деякі історики, Олена була дівчиною шляхетського походження, але – сиротою. Де вона народилася і жила до того, як з’явилася в Суботові, так і залишилося для історії нез’ясованим. Більш відомим стало те, що лучилося після того, як вона з’явилася в Суботові в сім’ї сотника Богдана. (Хто її Хмельницьким порадив, бог його знає.) A далі лучилося те, що й мало лучитися. Пан сотник, вдатний із себе козарлюга, ще при силі і на вид нічого, хоч і розміняв уже піввіку, а жіночим плем’ям іще цікавився. Не чернець-бо. Та й дружина вже давно зів’яла, передчасно постаріла, тож більше не вабила, як раніше, пана сотника. Вона хворіла собі, стогнала та скаржилась на болячки (це пана сотника вже дратувати почало), а тут цілий день крутиться перед ним молода і здорова дівка, звабна і при тілі, весела завжди, і язичок мала для дотепів і шпильок гостренький. Як поведе оком і звабним станом, у пана сотника щось і починає, вже забуте, пробуджуватися – чоловік же він, врешті-решт, козак ого-го!
A дівка вертиться і вертиться перед паном сотником – то звабними грудьми (казали – цицьками), то такими ж сідницями – гм-гм… І до гріха було ближче, ніж рукою подати.
І гріх швидко лучився, як дівка Олена-Гелена, доки у своїй спочивальні пані Ганна стогнала та скаржилася на болячки, так ось дівка негадано як опинилася в постелі з паном сотником.
І не один раз – таким звабним ділом одним разом відбутися ще нікому не таланило. І всі вже знали в Суботові, де ночує служниця Олена, тільки сама пані Ганна того ще не відала. А про дівку Хмельницьких дізнався і навіть хтивим оком на неї накинув сусіда – пан Чаплинський. І, як і всі, хто здибувався з Оленою-Геленою, звабою і спокусницею, захопився нею. До всього ж він був удівцем і постійно нудьгував за жіночими пестощами. Вільних жінок у тих краях було не густо, а то і взагалі їх не було, а тут така зваба в сусідів Хмельницьких з’явилася – гріх упустити.
І помічник старости Даніель Чаплинський вирішив перехопити в сусіда його дівку.
Староством називалася адміністративно-територіальна і господарська одиниця в державних володіннях у феодальній Польщі, Великому князівстві Литовському та на загарбаних ними українських та білоруських землях. До складу староства входили одне та більше міст і містечок та кілька сіл. Староства надавали вищим урядовцям за службу.
На території староства у феодальній Польщі та Литві адміністративно-судові та інші функції в XIV–XVIII ст. здійснював староста, представник монарха.
Олену-Єлену, вона ж Гелена, всі, хто писав про неї, називали надзвичайно вродливою. Гм… Така вона була насправді, чи це перебільшення? А втім, навколо Чигирина, на степовому кордоні біля самісінького Дикого поля не так уже й багато було вродливих панянок, тож ні в Чигирині, ні в Суботові Олену не було з ким порівняти – наречених там був стійкий дефіцит, тож і просто вродлива, приємної зовнішності Олена здавалася красунею вищого ґатунку. А через згадуваний дефіцит наречених у Богдана Хмельницького швидко з’явився дуже небезпечний суперник – теж удівець і теж у літах, литовський шляхтич Даніель Чаплинський, бувалий воїн, чигиринський підстароста і довірена особа польського хорунжого Конєцпольського.
Підстароста, помічник старости.
І що захопило більше Чаплинського та більшу викликало заздрість – чи то молода красуня, коханка сотника, чи його гарно доглянутий маєток у Суботові. А втім, здається, що впливовий урядовець Речі Посполитої вирішив, скориставшися своєю владою та заступництвом магната Конєцпольського, відібрати у Хмельницького і його красуню-коханку, вродливицю Олену Прекрасну, і не менш прекрасний маєток сотника в Суботові.
Для початку вирішив трусонути його добряче. Та так, щоб він і з хутора Суботів вилетів. Ач який – безрідний сотник! Не таких ламали і зі світу зживали. І пан підстароста, користуючись владою, для початку зажадав у Богдана Хмельницького документальні акти, які давали б останньому право володіти хутором Суботів.
Як і слід було чекати, таких документів у Хмельницького не виявилося. Чаплинський зрадів, аж руки задоволено потер одна об одну, а пан Хмельницький страшенно подивувався: чого це в нього немає документів на право володіння хутором Суботів – куди батько дивився?