Страница 21 из 28
– Я гадав… – почав він, але Олена перебила його.
– Ні, ні! Я з Суботова нікуди ані ногою. Бодай і заради тебе. Бодай і заради кохання. Мені й тут хороше та затишно. Тут я не похідний джура, а гетьманша. І весь Суботів – та й Чигирин теж – біля моїх ніг. То нащо мені ще якісь там… пхе!.. походи?! І потаємна, як крадена, любов у твоєму похідному шатрі? Красненько дякую, як у вас кажуть, пане гетьмане. Набігалася вже. Хочу пожити царицею. Чи то пак, гетьманшею.
Гетьман іще не йняв віри.
– Але ж у походах ми завжди будемо разом, коханнячко моє. А так… Бачимось рідко…
– А ти, повернувшись із походу, надолужуй згаяне – хто тобі не дає? Принаймні я… ги-ги, хі-хі, – завжди тобі даю. І не в якомусь там шатрі, де потай будемо займатися любовією, а кохатимемось у палаці. Хоча… Чоловіченьку мій, гетьмане наш, щось я в тебе частенько стала випрошувати коханнячко, га? А ти – люльку після вечері смалиш та дрімаєш… Га? Нащо тоді й брав мене, молодесеньку та гарнесеньку, коли тобі вже й любовію лінь займатися. Чи снаги вже не стачає? Кляті походи в тебе вже все забрали.
Гетьману було не лінь. Йому ніколи не було нехіть любовію займатися, бо він, як сам казав, «зело полюбляв любов». І снаги ще вистачало, хоча вже вік брав своє. А причиною його млявості у стосунках з нею було інше. Якось він заїкнувся (владар, можна б сказати, монарх козацький, принаймні вождь, за яким військо йде, а при Олені іноді наче губився), так ось, заїкнувся якось про дітей.
Олена, почувши таке, ледь було на рівному не спіткнулась.
– Які діти? – руки в боки. – Що пан гетьман рече? Хіба панові гетьману мало дітей наплодила перша жона Ганна? Шестеро, чи скільки там? То нащо ще? Треба ж і для себе пожити, коли вже твоя старість з усіх шпарок виглядає, га?
Гетьман на півслові урвав мову і, вийнявши з рота люльку, кліпав та вражено дивився на Олену. Отакої! При чім тут перша його жінка і діти од неї, як йому хочеться-багнеться від неї, від Олени мати дітей. Бо що то за жінка, яка не може свому мужу народити діток?
Але Олена не дала йому доказати (щось вона часто почала його перебивати в мові-розмові, а як же тоді з біблійною заповіддю: жінко, побійся мужа свого?), аж на місці підстрибнула:
– Які діти, як ти вже, даруй, немолодий, а я ще молоденька і гуляти ще раденька? І хочу в своє задоволення пожити, а не зв’язувати себе дітлашнею. Кому вона потрібна? Мені – ні. А тобі… У тебе он скільки козаків і всі тобі сини, бо всі тебе батьком Хмелем називають – то нащо тобі ще?
Гм… То козаки називають його батьком Хмелем – у козаків так прийнято, а йому хотілося б від неї – ВІД НЕЇ ХОТІЛОСЯ – мати дітей. Щоби в них була повноцінна сім’я… Але Олена на своєму затялася: ніяких дітей!
Ось відтоді деяке охолодження (якщо це не початок чогось більшого й гіршого – не доведи, Господи!) до дружини коханої й з’явилося. І він чи не вперше став задумуватись: а чи ж насправді Олена його кохає?
І перші крихти сумнівів у її щирих до нього почуттях загули в його єстві маленькими злими осами… І він нічого не міг з ними вдіяти, як і витурлити їх з душі своєї, збагнувши, що діток вона йому ніколи не народить. Йшла за нього не для цього, а щоби владаркою-гетьманшею побути. І вже бачить у ньому лише старість, відсторонюючи від нього свою молодість і підкреслюючи, що вона молоденька, а тому гуляти раденька…
Отож, викресавши вогню, запалив було згаслу люльку, смоктав її, випускаючи хмарки голубого димку, і склепивши повіки, мовби дрімав. Це як вона вертілася біля нього та вкотре наспівувала, що молоденька, а тому кохатись раденька… Сьогодні, може, й раденька – з ним кохатися, – а завтра?… Чи мо’, вже знайшла собі коханця і кохається з ним, як він козаків у походи водить?
На душі було гірко і тривожно-безнадійно, і він відчував, що це лише початок чогось іншого. Лихого для нього та бридкого. І з останніх сил намагався себе переконати: хай Олена й не хоче дітей – вона й справді молоденька, тож гуляти раденька, – але почуття її до нього все ще щирі й правдиві.
Тож безтурботно, але тільки зовні, бо в душі була порожнеча, удавано хвацько замугикав пісеньку свого далекого парубоцтва; замугикав, дивлячись визивно в очі жоні, яка з подиву скинула стрілки брів на лоба:
Вийшовши за немолодого гетьмана заради престижу, влади й багатства, слави та визнання, Олена для любові знайшла в Суботові молодика, готового заради неї на все.
Хто він – відомостей про нього історія не зберегла. Буцімто (а втім, не буцімто, а точно так) у Суботові той молодик був у Хмельницького управителем двору (виходить, як тоді казали – ключником). І був він нічого з себе, ставний, статуристий, чорнобровий і чорновусий, молодий – навіть за Олену чи не на десять із чимось років молодший, невгамовним у любові – а що ще жінці, та ще такій, як Олена, треба було? Гетьманша крутила з ним фіглі-міглі, але потайки. Все їм так миналося – до певного часу.
І так, здавалося, буде завжди, бо всі в Суботові були сліпими – так здавалося, тож ніхто і ні в чому гетьманші не запідозрить. Та й гетьман її кохає аж-аж, здається, щиро кохає. І вірить їй, тож за жарт учинити перелюб – не клопіт. Хай і далі водить своїх синків-козаків у походи, за щось там воює – це її не цікавило, а вона житиме своїм життям. А гулятиме ще довго. Доки – ха-ха! – молоденька. А молоденькою вона буде вічно. Та й будучи заміжньою за Хмельницьким, встигла побувати заміжньою ще й за Чаплинським – і нічого. Богдан їй і цей вибрик пробачив.
Отака вона щасна. То що їй може загрожувати?
Що смерть-загибель у неї вже за плечима і вже до неї приміряється, тоді про таке й подумати не могла, адже здавалася собі вічною… То інші гинуть, а її кістлява обмине. Як співають тутешні козаки: гуляй, душа, без кунтуша!..
Ключник завжди мав (посада зобов’язувала) ключі від комор панського маєтку, розпоряджався продовольчими та іншими запасами свого пана.
За це ключника Хмельницького Олена в першу чергу й запримітила – крім усього, він мав ключі й від полкової скарбниці. А вже закрутити голову такому ключнику їй, досвідченій в амурах, нічого не коштувало. І молодик, утративши розум та обережність, не лише задовольняв гетьманшу в любовних її забаганках, а ще й почав виносити зі скарбниці всілякі коштовності та передавав їх пані гетьманші. І довгий час їм це легко робилося, хоча старший гетьманів син Тиміш і насторожено бликав на мачуху, але вона була спокійна: ошукує гетьмана, ошукає й гетьманича. Спустошували вони скарбницю тоді, як гетьмана довго не було в Суботові – ходив у походи. Але, як кажуть, бере вовк, та й вовка візьмуть.
Взяли й Олену з її коханцем. І ось як те сталося.
Гетьман сильно кохав Олену. Не підозрюючи, що так, як він міцно кохає свою нову жону, так тяжко її ненавидять його сини від першої дружини. Для них вона була не лише мачухою, що її вони й не зобов’язані були любити, а мегерою, яка погубила їхню матір, звівши її зі світу цього, і зрадила батька, вийшовши заміж за його недруга Чаплинського. А той, хто єдиножди зрадив, зрадить і вдруге – істина, підтверджена досвідом людства. Та й не любила вона, молода і квітуча, старого гетьмана, просто, будучи пречудовою лицедійкою, вдавала, що ледь чи не безтямно в нього закохана.
Бачачи таке ставлення синів до мачухи, гетьман сердився і навіть намагався примусити їх любити його другу жону. Забувши, що силоміць змусити когось любити ще не таланило нікому.
Гетьман хмурився, зітхав, смикав вус, як робив це завжди, коли в нього щось виходило негаразд, та смоктав одну люльку за одною.
Олені ж було байдуже, як до неї ставляться сини її нового мужа. Вийшовши заміж за Богдана Хмельницького (що з того, що старий, але ж владика всієї України і Війська Запорізького, а це – щось), вона жила в розкоші й почувалася царицею. Мала все – дорогі шати й коштовності, і стільки мала, скільки хотіла.