Страница 20 из 28
А чоловік виконував свої чоловічі обов’язки рідко і то якось поспіхом, наче квапився позбутися чогось набридливого. Але все одно її любив, лише без постільної любові. Вона поруч – і він щасливий. А їй цього було мало. Хотілося щовечора і щоночі кохатися з ним у постелі, товктися до солодкого крику, а він… Та й вік у нього почав брати своє. А вона вперто – все ще на щось сподіваючись, – наспівувала йому одну пісеньку, почуту нею в Суботові:
Ласкою біля нього припадала:
Кохання до неї він мав, але на заваді йому вже почав ставати вік. І це сьогодні, а що буде завтра-позавтра? А вона ж іще молода.
І тоді Олена сказала собі: бути гетьманшею – це більше, ніж злягатися в постелі, для злягання вона, залишаючись гетьманшею, знайде молодого.
І знаходила молодиків для забави. А потім зупинилася на одному, бо він, будучи ключником, завідував полковою скарбницею, з якої дещо і їй перепадало. І вона зупинила свій вибір на ньому. Спершу зі своїм гріхом ховалася, утаємничувала його, а далі, відчувши, що їй усе дозволено, почала кохатися з ним сміливіше й вільніше… І гетьманич Тиміш, який ненавидів її, свою мачуху, щось запідозрив.
Коханцеві вночі (гетьмана не було в Суботові) Олена поскаржилась:
– Тиміш, мабуть, здогадується, що ми любов крутимо. Треба щось робити.
– З ким?
– Та кажу ж, із Тимошем. Бо розкаже гетьману про свої підозріння, а той у гніві своєму крутий…
– Гаразд, тре подумати, покумекати. Хоча Тимошеві рота не заткнеш. Гоноровий гетьманич.
– Якщо він здогадується, а мені здається, що се так, то виведе нас на світло денне. Та ще як перевірить, чи все гаразд у полковій скарбниці, від якої ти, мій любчику, маєш ключики.
Він наче злякався.
– То що нам робити?
Вона відповіла чомусь вже роздратовано:
– Ти ще мене питаєш? Це твоя турбота. Думай, думай, а тілько з Тимошем щось треба робити, доки нас не виказав гетьману.
– Я щось придумаю…
Але коханець не встигне «щось придумати», і Тиміш випередить коханців.
Молодика звали Любимом. І для Олени він був любимим, тож звала його Любчиком-голубчиком. І якось забувшись – чи задумавшись – привселюдно назвала його Любчиком. Спохопилася – та пізно, слово, як відомо, не горобець…
Переказували, буцімто Тиміш зловтішно буркнув:
– Стане їй той любчик кісткою в горлі.
Кохаючи Любчика, Олена не забувала й гетьмана Богдана. Відвідуючи церкву, незмінно ставила свічку.
– За здравіє, – голосно починала, – гетьмана нашого славного і мужа мого. – Але закінчувала тихо, самими лише губами (Небеса все одно почують, глухих там немає): – І за здравіє Любчика, голубчика мого.
І не кривила при цьому душею, бо обидва їй були потрібні і обом вона була щиро вдячна: гетьману за те, що її, якусь там служницю, зробив гетьманшею, а Любиму – за любов його, що нею він її ощасливлював. Дай Боже, їм обом здоровля та віку довгого.
І вірила, що так і буде, і завжди вони в неї будуть: гетьман, муж її, і Любим – коханець її.
За гетьмана Олена не з любові йшла. Для неї важило інше: багатство його, влада чи не короля, велич і слава, у промінні яких і вона буде купатися і, ставши гетьманшею (майже царицею!), стане першою жінкою України.
Ось заради цього і йдуть за вождів, бодай і старих. А Олена, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами ніколи не володіла. І навіть не бажала їх мати. І вона пішла. За славетного – щоб і самій такою стати – гетьмана. А для любові – природа вимагає свого – завжди знайдеться молодий козак – скільки їх! І шукати не треба – тільки моргни, пальчиком примани – і вони вже біля твоїх ніг. І красені, і до любові зело здатні! І молодші за тебе. І крути з такими любов, насолоджуйся нею, а з старим гетьманом живи, щоби мати значне становище в суспільстві.
На Україні це (старий чи просто в добрих літах чоловік бере молоду фіфочку, а потім має з нею клопіт, не знаючи, як утримати її біля себе та ще й змусити її любити його), так ось, на Україні це з давніх-давен чи не типове явище. Принаймні не рідкісне. Настільки звичне, що дотепники навіть в’їдливу пісеньку про таких старих женихайлів склали. Пригадуєте?
А далі… Далі співається, що вона «і просилася, і молилася»:
А він їй, як отой собака, даруйте, на сіні:
І що їй тільки не обіцяє, аби втримати юну звабу біля себе, ще й мати од неї оте саме, любов:
А вона? Спокусилась багатством? Де там!
Ось так, а не інак. Шкода, що «старії кості», які забагли «молодості», цього не розуміють. І силкуються ощасливити своїми старими костями (та ще садком, млинком, сіножаттю чи хатою) чиюсь молодість…
Шкода – навіть, ой жаль, жаль, – що Олена так жодного разу й не попросила його взяти її у похід – їх у нього було багато, тож вони завжди були б удвох. Принаймні частіше, як нині, коли він із військом мандрує, а вона в Суботові гульки влаштовує… А він так за нею в походах нудьгує! Тож якось і запропонував:
– Коханнячко моє ненагляднеє, може поїдеш зі мною, га? Коня тобі дам найліпшого і найвірнішого. Не кінь, а Змій Горинич. Найкраще козацьке вбрання одягнеш і будеш у походах завжди при мені… Вдень і на людях, як джура, а вночі… Вночі, – тягнув замріяно і якось аж захоплено, – вночі будеш мені коханою. Любкою-голубкою моєю вірною! То як? Гайнімо в похід – на чолі козацького війська, га? Га??? І тоді обтяжливі походи будуть мені в радість.
– Оце тільки і мріяла з твоїми козаками тинятися, як у вас кажуть, позауманню!.. – пирхнула Олена. – Та й що я там не бачила, у твоїх походах? Війни, смерть… Ні, я не вояка, я, як ти мене називаєш, любка-голубка. І мені у палаці добре. Я вже всього набачилася, коли по смерті батька по світу тинялася, аж доки до тебе в Суботів не прибилася. Тож досить. Набігалась по зав’язку!..