Страница 7 из 27
Він запровадив скрізь коловоротне буріння, навчив наварювати долота побєдитом* і вакаром, сам недосвідчений у наварці, поспішаючи, обпікаючись, порався коло наварки, він знав, що завтра наварку зроблять краще, чистіше його ж робітники, але чекати до завтра він не має сили.
Коли в Искине пускають скважину або цементують десь за двіста шістдесят кілометрів у Кос Чагилі, він не може всидіти в своєму ойл сіті і появляється там, щоб бути при пускові. Це добре, але він виходить з бурової весь у цементі чи в нафті, замість спати влаштовується виробничу нараду, і він пробує виспатись у машині, але спати не можна, машина двигтить, дзвенить, підстрибує вгору, стукає об горби, і він, добувши олівця, нетерпляче підраховує, за скільки днів буде готовий нафтопровід до Кос Чагила.
На Кос Чагилі багато нафти, і вся вона на засувках. Везти її ніяк.
Кос Чагил — це улюблена дитина Лаврентьєва, він почав існувати при ньому. До того часу існували тільки величезні сори потойбіч незчисленних барханів чудесної ріки Емби.
VII. Червона Голова. Зустріч ворогів серед пустині. Як фаланга ловить мух. Дочка Франція. Їзда без ліхтарів. Город на острові. Їзда по дну ріки. Шофери колихають босими ногами в прохолодній воді.
Одного прекрасного дня до польового геолога Аврова приїхав на доброїздному коні старий дід і зажадав, щоб його справили до директора тресту. Це був Бишим Кизил Бас (Червона Голова), але він був уже сивий, як вовк, довга, широка, рясна борода показувала, що він був дуже старий віком — у казаків борода росте дуже помалу й потроху.
Польовий геолог Авров сидів на ящику серед кибитки*. На другому ящику перед ним лежали розрізи свердловин, він вивчав їх, міркуючи, в якому напрямі ідуть угору крейдяні нашарування.
Геолог Авров — колишній ворог геолога Пермякова. Присадкуватий, кремезний сибіряк, він насуплював низькі чорні брови, схиляючись над рисунками. Син професіонального мисливця, сам злий мисливець, він почав вивчати геологію, вештаючись, блукаючи в середньоазіатських горах. Заблукавши в проваллі, він десь на третій день знаходив дорогу додому, стежачи за кривулями стародавніх прошарків, вивчаючи зерно й колір скал, що вилазили спід землі. Далі він учився в Ленінграді і працював вантажником на вокзалі. Вугільною брилою йому одтяло великий палець лівої руки — той куций недорубок пальця тепер лежав на рисунку, правою рукою він механічно одганяв з потилиці мух.
У спорі з Пермяковим він обстоював погляди старих геологів, Пермякова він тоді уважав за легковажного верхоума.
Якось вони їхали удвох на легковій машині, мовчки, дивлячись різно у праве і в ліве вікно. Путь була довга; оком геолога оцінюючи ґрунтові підняття удовж дороги, вони достеменно забули один про одного.
Засичала задня шина, випускаючи повітря, машина спинилась, Авров і Пермяков водночас вистрибнули на різні двері, щоб підійти до аварійної шини. Вони зійшлися за автомашиною, І раптом Авров побачив Пермякова, а Пермяков побачив Аврова. На обличчі Аврова зайшов стриманий подив, він зовсім забув, що їхав в одній машині з ворогом, він був уражений, як громом, цією несподіваною зустріччю в пустині. Такий самий подив він побачив на обличчі Пермякова. Вони офіціально привіталися і потім, як по команді, повернулися назад, шукаючи очима машину суперника. Авров дивився, де машина Пермякова, Пермяков не міг добрати, де ділась машина Аврова.
Вони обоє враз утямили, що їхали вкупі, на одній машині, що сиділи поруч. Перший посміхнувся Пермяков, вони підійшли один до одного, міцно стиснули руки, почався дружній, спокійний спір.
Червона Голова увійшов у кибитку, Авров не почув його ходи. Червона Голова тихо засміявся і хотів був ляснути геолога по плечу — геолог знав і любив казакську мову, його знали й любили казаки, та раптом старий забачив німу сцену, що відбувалася на плечі геолога.
Права рука механічно відганяла мух від потилиці, вони сідали перепочити на плечі і тут на них чигала здоровенна фаланга. Упіймавши муху, вона похапцем жувала її тут же на плечі і націлялась на нову.
Червона Голова з цікавістю дивився на цю сцену. Нарешті, на третій мусі йому набридло чекати, і він забалакав до Аврова. Авров давно знав Бишим Кизил Баса.
Колись раніше Кизил Бас був великий джигіт, тобто по прикаспійській уяві перший чоловік, щоб украсти коня. Для нього було пусте діло перелетіти десь за тисячу кілометрів під Оренбург чи забитись у Туркменію і провести звідти десяток добрих коней.
Але Червона Голова не вмів берегти добро, роздавав і прогулював накрадене і через усе життя вікував злиднем. Рідня його з того самого клану вправилися забагатіти за його горбом і навчились кепкувати з Червоної Голови, що ходив у подертому бешметі і щовесни голодував.
Глум дійняв джигіта і він вирішив забагатіти. Скоро в нього було вже щось із сотня баранів і джиїрма (двадцять — добрий калим) коней та верблюдів. Джиїрму він віддав за молоду жінку, і вона породила йому дочку — чотирнадцяте дитя Бишим Кизил Баса.
«Яка найбагатша країна в світі?» — питавсь Кизил Бас і хтось сказав йому, що найбагатша країна — то Франція. Тепер він сам був багатий, він назвав свою дочку «Францією» і утяв для всього клана такий бенкет, що після нього знов залишився в подертому бешметі. Знову він голодував кожну весну, аж от прийшли радянські люди, і Кизил Бас навчився їсти хліб весною. Він знав степ, як чисте обличчя своєї жінки, показував радянським людям шляхи, місця, де можна копати криницю на солодку воду і старі землянки, щоб ночувати. Дізнавшись, що радянським людям потрібна нафта, він засідлав коня, з'їздив на Кос Чагильські дюни і привіз звідти шматки киру — застиглої в піску, вивітреної нафти. Геолог Авров накреслив геологічну карту, і Лаврентьєв вирішив бурити на промислову нафту.
Так починається історія Кос Чагила і от на сцену виходить завтранспортом. Одне діло завідувати транспортом денебудь на твердому заасфальтованому місці, але зовсім інша справа транспорт у прикаспійському степу. Тут звичайна людина ні до чого, потрібний орел!
На завідувача транспортом і був обраний моряк і командир полку Костя Селезньов, саме на тій підставі, що «нема такого місця, де Костя не проїде!» Середньої статури, із квадратними плечима, білявий блакитноокий Костя чоловік не багатомовний. Його повільний бас знають головне в двох словах: «Заводь!» (тобто машину) і «Чепуха!» (тобто всякі перешкоди в дорозі). Розповідають, що в одній подорожі по степу, де брало участь технічне керівництво, забули взяти хліб, і це з'ясувалося тільки коли заночували. На машині були попсовані ліхтарі. Костя вийшов у двір.
— Заводь! — мовив він до шофера інфернальним басом.
— Як заводить, Костянтине Петровичу! Як поїдем без фар?
— Заводь!
— Як хочете, Костянтине Петровичу, й я без дороги не поїду. Машину зломиш.
— Чепуха!
— Костянтине Петровичу, я доложу директору!
— Заводь! Тоді доложиш!
Костя сам сів до стерна. Машина загула, і Костя виїхав у беззоряну, безмісячну ніч. Техдиректор, гадавши, що це жарти, вибіг на двір, але було вже пізно. У відповідь на свій вигук він почув тільки гудіння мотора і ще якийсь звук, трохи нижчий за туркіт машини, приблизно подібний до слова «чепуха».
Костя приїхав до Гур'єва цілісінький, на непошкодженій машині. Тільки назад він віз хліб уже на іншій машині — з фарами.
На той час Авров уже закінчив картирувальну роботу. Навіть малесенькі розвідні станочки перевезено туди з неймовірними труднощами. Але тепер треба було бурити глибоко.
Була весна 1931 року. Ріка Емба заступала путь до Кос Чагила. Літом вона не існує, але весною розливається рукавами на весь степ. Сей рік після глибокого снігу була нечувана повідь. Але треба було перевезти станки для глибокого буріння, інакше цілий рік міг пропасти для Кос Чагила.