Страница 86 из 138
А ближче з Альфредо я познайомився ось після якого випадку. Якось він приніс мені наживку — довжелезну сіру рибину, ще живу, — як ми з дружиною ще снідали. Запросили й гостя. Пом’явшись (майя взагалі горді), хлопець все ж таки обережненько присів на краєчок стільця (хотів було спершу сісти на підлозі, так йому простіше, але я наполіг, що в нас гості сідають лише на стілець і тільки до столу). Дружина подала малому каву і хліб з маслом та сиром — наш традиційний сніданок. Беручи хліб, хлопець впустив його, а діставши з полу, хутенько похукав на нього і, геть сконфузившись, щось шанобливо промовив до скибочки. Я гаразд не вчув, що саме, але розібрав лише два слова, мовлені, ясна річ, іспанською мовою (державна мова Мексики): «Вибачай, Боженьку…»
Почуте мене вразило. Так наші предки — слов’яни, коли ненароком впускали хліб, то, піднімаючи його, набожно й казали: «Вибачай, Боженьку…» Хліб для наших предків був священною їжею, першою серед інших, що вміщував у собі щастя і благополуччя господи. Тому його й називали Божим дарунком. Вважалося, що Бог наділяє людину разом із хлібом ще й долею. А то і щастям. У ті давні часи у слов’ян існувало хатнє божество «Хлібник», який ніби оберігав зерно і борошна від зіпсуття. (Пізніше, християни ототожнили хліб з тілом Божим). Отож, коли в наших пращурів падав з рук хліб (якщо з рота — то це віщувало швидку смерть), то й казали набожно: «Вибач, Боженьку!»
Але це було в слов’ян, а переді мною на Юкатані, на Острові Жінок сидів потомок майя, який про слов’ян і чути не чув. І раптом — «Вибачай, Боженьку…»
— У майя такий звичай? — на всяк випадок запитав його.
— Не знаю…
— Але ж Альфредо, підібравши впущений шматок хліба, вибачився перед ним за давньослов’янським звичаям, невідомим у твого народу. Хто Альфредо цьому навчив?
Він подумав і відповів якось невпевнено:
— Ді-ід….
— Який дід? Як звали твого діда?
Він ще подумав і повільно, по буквах вимовляючи ім’я, назвав:
— Ка-арпо-о…
Отакої! У діда із племені майя слов’янське ім’я, невідоме у цих краях. Чи в нього дід був слов’янином? Але ж слов’янських імен на острові ніхто й ніколи не чув. Про те на всі запитання Альфредо затято відповідав одне й те ж:
— Альфредо не знає. Альфредо нічого не знає. Альфредо тільки знає, що діда звали Ка-арпо-о… Не по нашому. У майя так не називають. А дід Ка-арпо-о й казав… Коли хліб з рук падав: «Вибачай, Боженьку…» От мені й запало в помку…
— Та звідки ж у тебе взявся дід із слов’янським, не вашим ім’ям?
— Скільки разів ранчеро казати: Альфредо не знає. І батько мій не знає, звідки у мене був дід Ка-арпо-о…
— Отакої! Твій дід Карпо був батьком твоєму батькові, то чому ж він не знає свого батька? Себто діда Карпа, га?
— Альфредо не знає, чому він не знає…
— А ти звідки знаєш діда Карпа?
— Не знаю, ранчеро. Тоді ще мого батька не було.
— Коли — тоді?
— Як був дід Карпо, ранчеро…
(Альфредо звертався до мене по-різному. Іноді — кабальєро, але частіше дон (до моєї дружини — донья), але траплялося, що й ранчеро — власник ранчо (садиби), як то було прийнято в Іспанії та іспаномовних країнах, хоч я й переконував його, що ніякий я не ранчеро, адже хатинку над морем лише орендую на деякий час).
— Виходить несусвітня містика: дід був, а батька ще не було.
— Авжеж, — охоче і радо погодився хлопець. — Дід був, а батька ще не було.
— Але як таке могло статися?
— Могло, бо так забагли боги майя, щоб в Альфредо був дід Ка-арпо-о…
— А ще які слов’янські імена ти чув?
— Альфредо більше нічого не чув, — і вибіг з хати, як мені здалося, не лише знічений, а й навіть дещо зляканий.
Ми з дружиною сиділи подивовані, забувши про свою вранішню каву.
А після того стався і зовсім дивовижний випадок, що й геть збив нас з пантелику і пояснення якому я й досі не можу знайти — та й навряд чи коли-небудь його можна буде знайти.
Частенько вранці Альфредо — якщо не плавав до бар’єрних рифів — забігав до нас у гості, рибалив зі мною з кручі. Власне, рибалив я, але під його тренерськими настановами. Навчаючи мене премудрому ремеслу риболовлі з кручі, малий вчив розпізнавати, які риби у них їстівні, які не дуже, а які й отруйні. І таких там водилося чимало. Дружина іноді приєднувалась до нас, всідалася на камені і дивилася собі в далину, забувши про снасть, яку я їй давав. А ми з Альфредо тягали рибу на кручу. Спілкувалися виключно іспанською, якою він володів (хлопець знав ще й мову своїх предків, але розмовляв нею лише зі своїми одноплемінниками, бо для нас вона була табу за сімома замками). Між собою ми з дружиною в його присутності розмовляли іноді англійською, що її Альфредо трохи тямив — вплив туристів з англомовних країн, — але здебільшого рідною.
Я звернув увагу, що цей потомок майя якось особливо зацікавлено, наче аж подивовано-вражено прислухається, коли ми з дружиною розмовляємо українською. Аж губами ворушить, наче повторює за нами слова незнайомої йому мови. А втім, на березі Мексиканської затоки вона може й звучала — та ще для майя — дещо екзотично.
Проте спершу не надавав тому значення — чужа для нього мова, ніколи ним не чута, от підлітку й цікаво.
А якось Альфредо запитав:
— Дон і донья дивною мовою між собою розмовляють.
— Якою це… дивною? — аж образилась дружина. — Що ти мелеш, нечемний хлопчиську? Ми розмовляємо нашою рідною мовою, вона одна з наймилозвучніших мов світу.
— Рі-ідна-а? — подивувався він. — Альфредо здається… Альфредо вже десь її чув…. А хто це такі… ук-українці? — по хвилі запитав.
Дружина засміялась.
— Вони такі, як ось ми, — показала на мене і на себе. Альфредо блиснув білосніжними зубами.
— Дон і донья дуже добрі. Тепер я знаю, хто такі ук-українці. Вони теж добрі, — і, помахавши нам на прощання, побіг собі.
А днів через кілька раптом питає:
— Якою мовою дон і донья між собою балакають?..
Я ледь не спіткнувся на рівному.
І не тому, що запитав (що ж тут дивного?), а тому, що запитав він… українською мовою. Справжньою щонайсправжнісінькою, хоч і старанно — з незвички — вимовляючи її слова.
— Якою мовою дон і донья між собою балакають?
І в очах його стояв подив. І щось таке… незбагненне. Наче сам він був вражений, що запитав нас чужою йому і незнаною мовою.
Я сторопів. Дитя майя і раптом питає українською. Вперше у своєму житті — не вчивши її і, навіть, раніше ніколи не чувши.
— Якою? — оговтавшись, перепитую.
— Так, кабальєро. Якою?
— А такою, якою ти щойно до мене звернувся. Себто українською.
— Я-ак? — тепер він уже подивувався і навіть аж злякався. — Хіба я запитав кабальєро ук-українською? — він з трудом вимовив це слово і швидко перейшов на іспанську: — Кабальєро помиляється, я не знаю такої мови… ук-української.
— Проте Альфредо щойно говорив зі мною українською.
— В Альфредо так вийшло….. Його рот сам заговорив вашою мовою. — І по хвилі запитав: — А що таке… ук-українська?
Тільки тоді дружина, нарешті отямившись, кинулась до нього, заговорила іспанською:
— Альфредо, дитино, звідки ти знаєш нашу мову?
— Та не знаю я її, — підліток розгубився і, крутнувшись, хутко втік — він завжди, коли губився, то раптово втікав, блискаючи засмаглими литками…
Звідтоді, як наш юний друг приходив до нас у гості і ми рибалили на кручі, або просто сиділи на камінні біля хатинки, він говорив з нами підкреслено іспанською. Проте іноді, захопившись, зненацька переходив на… українську. Диво та й годі! І ми вкотре доскіпувались.
— То звідки Альфредо знає нашу рідну мову?
А він вперто гнув своє — що не знає. І в його устах це звучало і переконливо, і правдиво (майя взагалі правдиві).
— Але ж іноді ти говориш нею…
— Альфредо не відає, якою мовою іноді з кабальєро розмовляє. Знає, що не іспанською. І не мовою май. А якою — нічого не відає. Вона сама іноді з його рота балакається. І тоді Альфредо здається… здається… Альфредо вже колись нею балакав.