В сузір’ї Дракона

В теплі Гольфа й ніжиться Ісля Мугерес.

У мене склалося враження, що на острові живуть самі лише рибалки. (А втім, для сільського господарства ґрунти на острові не зовсім сприятливі). А, може, тому таке враження, що рибу там ловлять усі. Легко і просто. І стільки, хто скільки хоче. Кому не лінь. Маленькі майя ще й ходити до пуття не тямлять, але вже плавають, як дельфінчики і щось там ловлять на мілководді. У всіх човни (без човна на острові не життя), у кого сучасні, великі, дюралеві, а в кого старі, довбанки, але плавають вони так, як і сотні літ у тих краях плавали. А веслують хвацько на своїх і вутлих човничках усі — від жінок та дітей до древніх дідів, які там схожі на підлітків, низькорослі й сухі. Проте жилаві. Щоранку перед світанком майя відпливають до бар’єрних рифів. Риба водиться повсюдно, але на рифах її чи не найбільше. Там вода аж кипить! Майя її не ловлять, а вправно наштрикують списами, схожими на ості. Простіше, штрикачки такі із зазубринами на кінці. Орудують ними віртуозно — змах і рибина вже тріпоче! Змах — і ще одна тріпоче на гостряку із зазубринами. Трапляються й такі, що ледь їх у човен виважують. Особливо, як трапляться здоровенні скати.

О десятій-одинадцятій ранку всі риболови з чималим уловом повертаються на берег. На сліпучо-чистому піску берегової зони їх уже чекають покупці. Кожний вибирає собі до вподоби рибину, чи кілька — торгується. (Торг — ритуал там просто необхідний, бо що ж то за базар, як не чути галасу торговельників та покупців!) Потім риболов, як завершиться успішно торг, тут же поріже вибрану рибину на потрібні шматки (в залежності від того, що ви будете з неї робити — смажити, варити, на шашлики пустити чи на суп), почистить. Виконують рибалки все те спритно, професійно й акуратно. І неодмінно порізану рибу (себто вами куплену) помиють чистою океанською водою, а вже тоді вручать її вам — сервіс! І ви маєте рибу! Справжню рибу! Найкращу в світі! Такої, як на Юкатані, на Ісля Мугерес ви ніде більше не матимете і не покуштуєте — навіть за грубі гроші! Бо такої свіжини не можна попробувати ніде більше, як у майя. Суп з їхньої риби — незвичайна за смакотою їжа! І я приходив на той прибережний базарчик купувати рибу на суп чи на шашлики. Там і познайомився з метким і жвавим підлітком на ймення Альфредо — чорні, живі очі його завжди весело іскрилися — про щоб він не говорив. (А втім що він підліток, я пізніше роздивився, бо манери і вправність він мав дорослої людини. А що низенький, так майя не відзначаються зростом, засмаглі й задубілі від океану, навіть діти. Альфредо звідтоді вже чекав мене, відкладаючи для мене все найкраще зі свого улову. Так ми з ним і здружилися. Незважаючи на юний свій вік, Альфредо був уже досить вправним рибалкою (а втім, у майя всі діти такі), щоранку плавав на своєму вутлому човнику до бар’єрного рифу, коли з батьком, коли з братом — вони теж, як і він, низькорослі коротуни, але міцні, тож і батько на вигляд як підліток — такі вже вони вдаються, а коли й сам).

Часом, як Альфредо готував для мене рибу, розмовляли. Якось, пригадую, я подивувався, що на Ісля Мугерес немає жебраків, хоча бідняків багато і життя там не для всіх солодке, але ось жебраків, повторюю, старців та побиральників я ніде не бачив.

— А їх у нас немає, — відповів, як про щось звичне, Альфредо. — Бідні є, і ми небагаті, але жебраків немає. І голодних теж.

Я запитав: чому?

Альфредо ще дужче подивувався моїй необізнаності.

— Та тому, що голодний одразу ж іде ловити рибу. І має що їсти. Якщо тільки він не ледацюга. Де рибу ловити? Дон мене вражає. Рибу на Ісля Мугерес ловлять всюди, де є вода, а вода на Ісля Мугерес з усіх боків, куди не повернешся. Тож і риба в нас усюди. А є риба, є харч, з голоду не помреш і милостиню просити не підеш!

Добру рибу продають по усталених цінах (дрібноту по дешевці): 25–30 песо за кілограм. Проте великі омари коштують дорожче, хоч їх там багато і потрапляють вони на штрикачки часто і чималі. Іноді один лише хвіст витягує за кілограм. Проте великі омари коштують ще дорожче — по 200 песо і більше — делікатес! Я охоче купував у Альфредо омарів — йому вони потрапляли вельми солідні, прямо красені! Але мені охота було й самому порибалити (я рибалка затятий), тож у свого мексіканського друга я купував ще й насадку для рибної ловлі. Себто набивку, принаду — якусь пласку рибу срібного кольору, довжиною з півметра, пальців у три шириною. Вона смакувала іншим рибам, мала тверде тіло, що не швидко розкисало у воді й добре трималося на гачку.

Рибалив я зазвичай після сніданку, а коли й до сніданку, як дружина ще додивлялася свої рожеві сни. (В тому краї навіть сни сняться — звичайно, коли маєш за що добре жити — лише оптимістично-бадьорі!) Рибалка там — і дома, і замужем. Вийдеш з хатини, сотня метрів і круча. Урвище. Внизу океан аж до обрію, де небо із землею сходиться, себто Мексиканська протока, найлагідніше, як у рідної мами, вранішнє сонце, синя далина внизу і над тобою, літепло. Рай та й годі! Вода світла, як джерельна, пропливе рибина, видно кожен її порух. Наживиш на гачок насадку, розмахнешся і зі свистом закидаєш в океан волосінь з тягарцем, а потім спостерігаєш, як там, унизу, у світлій та чистій воді клює риба — з кручі видно, як на кіноекрані. Не рибна ловля, а — насолода. Ось що таке на Юкатані Гольф!

Частенько ловилися скати шириною понад метр, із сплющеним, як і у всього виду тілом. Попадалися й по кілька метрів довжиною, особливо пилкорили — гола шкіра вкрита шипиками чи колючками. Траплялися й до семи метрів, вагою до півтонни, але мене од таких Бог милував, та й ходять вони на глибинах. На щастя, в прибережжі плаває дрібнота — не більше метра. Найцінніша у них печінка.

Але на такій риболовлі треба повсякчас зберігати пильність, небезпечно задуматись, відволіктися, коли тримаєш в руці волосінь (Боже вас борони намотати його на руку!). Та ще на краю урвища. Як смиконе, бувало, якась добряча мегера, то в один мент загуркотиш із кручі в океан — крикнути не встигнеш. Якось я задумався, а скат здоровенний клюнув — морська лисиця, будь вона не ладна! Як я втримався на кручі — не знаю, але п’ятами добре землю проорав, сунучись аж до краю обрива. Ривок був такий, що тятива лишила на моїм пальці марку на кілька днів, здерши й шкіру. Лисиця ще раз смиконула, але я, вже загальмувавши, якось залишився на кручі. Проте тятива не витримала ривка — як бритвою відчесало! І пішли в океан разом із морською лисицею мої гачки й тягарець — уловистий він був, як талісман його беріг.

Та попри все, втіху ловлі псували «в’юни». Це я так мурен називав. Цих хижаків там достобіса, вовками нишпорять понад берегом. Довгі, до півметра й більше, з темними плямами (Альфредо якось на моїх очах з радісним вереском витягнув довжелезну чорну мурену, але мене в основному атакували лише жовті. В їжу їх тут майже не вживають — не якісні, хоча вони і їстівні. В’юнкі й вертляві, вони й справді були схожі на товстелезних в’юнів. Як наблизиться до гачка такий «в’юн», вся риба відразу ж з того місця притьмом розбігається. За це й не люблять у тих краях мурен, бо там, де вони з’являються, риболовля в одну мить закінчується. Міняй місце. Та тільки прилаштуєшся десь інде, а мурена вже тут, як тут. Все розполохає. Та риби й самі, як відчують мурен, кидаються врізнобіч, бо той розбійник, що не загледить, те й атакує. Навіть те, що просто бовтається у воді. Може й людину гризонути за ногу. Не отруйний, на щастя, але укус болючий, бо зуби в мурен — щільна пилка. Не кусає, а пиляє, тож рани виходять рваними. То мурен там нечемно називають паскудною рибою.

Проте ловити її — одне задоволення. Покльовка — вірна-щонайвірніша. Як, навіть, зірветься, то, зробивши коло, знову повторює атаку і стрімголов кидається на твою наживку. А вже як учепиться, приємна боротьба і тягни її на будь-яку кручу — не зірветься.

Але хоч мурени й капостили добряче, все одно я з кручі відводив душу і часом наловлював чимало — морського окуня, омарів брав, скатів. Кілька разів Альфредо мене запрошував на свій старенький човен і ми плавали до бар’єрного рифу наштрикувати рибу. Я навчився володіти остем як заправський рибалка. Мій юний друг радів з моїх успіхів. «Дон, — ви як справжній майя, — вигукував. — Тілько й того, що білий та дуже високий. Я й справді не коротун, метр вісімдесят сім, а для них вся красота чоловіка у низькому зрості — а втім, у кожного народу свої уявлення про красу.