Факир

Прониклива картинка. Болюча. ╤ Лисицю знову в╕дкинуло додому. Знову т╕ жахлив╕ вид╕ння... Те отру╓не зрадою марення... Рег╕на... Фата на ╖╖ чар╕вн╕й гол╕вц╕... Модний костюм на ньому... Вони п╕дн╕маються сходами... Сигнал автомоб╕ля... Господи, нав╕що? Нав╕що так боляче? Нав╕що так жорстоко? Нав╕що в сам╕с╕ньке серце?? Нав╕що саме йому???

Тонко зацокали п╕дбори. Повернувшись, Богдан пом╕тив, як з трапика вироста╓ молода тонка ж╕нка в темно-синьому приталеному жакет╕, ф╕олетов╕й сп╕дниц╕, чорних черевиках на високих п╕дборах. У руц╕ - сумочка, теж чорна, на яку с╕в вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольор╕в. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. ╤ спробуй хоч щось запереч.

Коли ж╕нка наблизилась, на не╖ звернув увагу вже й поет. "Манекенниця" мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало ╖й лишатися красунею. В мак╕яж╕ проглядалася вправна рука.

- В╕таю, джентльмени, - мовила вона. - Даруйте зухвалу нетактовн╕сть, але мо╓ кляте хоб╕ часто заганя╓ мене в незручне становище. Р╕ч у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекц╕ю... Мен╕ зда╓ться, що ви, м╕стере (вона дивилася на Богдана), - к╕ноактор. Вас я наче бачила в одн╕й з нових англ╕йських мелодрам. Станете в╕домим - продам автограф на "Сотб╕с".

- Шкодую, чар╕вна м╕с, - але побачивши у ж╕нки обручку, Лисиця виправився: - Е-е-е... м╕с╕с, та доведеться вас розчарувати. Я такий далекий в╕д к╕номистецтва, як в╕д нашого катера п╕востр╕в Юкатан.

- Але схож╕сть - надзвичайна, - виправдовувалась, крутячи головою, "манекенниця".

- Н╕чого дивного, - став заспокоювати ╖╖ Богдан, - у св╕т╕ багато схожих. Та й дв╕йник╕в теж. Нав╕ть конкурси проводяться.

- Тод╕ - вибачте. А ви, - звернулась до англ╕йця, - в╕домий поет Марк Тейлор. Чи я знову помилилась?

- Н╕, усе точно. Я - саме в╕н ╕ ╓.

- А у вас автограф взяти можна? - запитала наче з острахом.

- Будь ласка.

Ж╕нка подала поетов╕ лист╕вку й ручку. Коли Тейлор зак╕нчив писати, на палуб╕ з'явився ще один персонаж. М╕цний "п╕дкачаний" чолов╕к. Богдан уп╕ймав себе на думц╕, що молодика десь бачив: н╕би... в якомусь бойовику. А пот╕м - ╕ засм╕явся з себе. Красуня заразила чи що? "Персонаж" паш╕в войовнич╕стю й люттю. Ж╕нка враз зм╕нилась на обличч╕. Богдан не звернув на те н╕яко╖ уваги ╕ сказав:

- Я хоч ╕ не з╕рка, але автограф теж дати можу. А раптом стану з╕ркою? Тод╕ не доступитеся.

Та "манекенниця" лишилась незворушною. Жарт явно не сподобався. Лисиця зрозум╕в: усе - через "персонажа".

- Перепрошую, джентльмени, - видавлюючи вв╕члив╕сть, ╕з зал╕зними нотками в голос╕ мовив "спортсмен", - але мушу забрати з вашого вишуканого кола дружину. - ╤ вже до ж╕нки: - Ход╕мо, Кр╕ст╕н.

- М╕й чолов╕к, Альбер Бр╕ссон, - показала "манекенниця" на "п╕дкачаного".

Поет ╕ Лисиця представилися.

- Що ж, - мовила сумно красуня, - ще посп╕лку╓мося... Ход╕мо.

Кр╕ст╕н без будь-якого бажання, наче волелюбна л╕сова зв╕рина, що необачно потрапила до рук зв╕ролова й тепер мусить коритися, непоквапом п╕шла за чолов╕ком.

Лисиця й Тейлор провели ╖х поглядами. ╤ вже коли кроки загупали трапиком донизу, Лисиця нап╕вшепотом сказав:

- Гарна...

- Тим-то так ╖╖ й обер╕гають... - оц╕нив побачене поет, знову розвертаючись до моря. Але тут же не втримався ╕, наче справжн╕й морський вовк, спов╕стив:

- По курсу земля!

Богдан поглянув ╕ соб╕. Справд╕, на бл╕до-блакитному тл╕ небосхилу з'явилась невеличка чорна цятка. Саме ╖й треба вирости до розм╕р╕в острова. Не без допомоги "Делавара".

- За якихось п╕вгодини-годину будемо на Авг╕, - п╕дсумував м╕стер Тейлор ╕ подивився на "Tissot".

- Але ж яка вродлива, - не в╕дпускали Богдана чари "манекенниц╕". ╤ слова нового знайомого пролет╕ли повз вуха. Та поет на те не образився. Усе чудово розум╕в - молод╕сть ╓ молод╕сть. До того ж краля - ╕ справд╕ "магн╕т" для очей. Нестримних. Чолов╕чих...

- Ну то що? - мовив поет, опустивши правицю на Лисицине плече, - п╕демо збиратися? Скоро десантування на цю "терра ╕нкогн╕та".

Богдан вип╕рнув ╕з роздум╕в (хоч як там не солодко-г╕рко!). ╤ нарешт╕ почув Марка. Що ж, згоден. Пора.

26 вересня 1993 року, бухта б╕ля Авг╕, 15 год. 23 хв.

Б╕лосн╕жний "Делавар" заморено клокав, мов стара квочка, що вже не раз утомилася клопотати б╕ля виводка. ╤ це наводило на думку, що перша молод╕сть катера, попри весь наведений лоск, минула таки не вчора. ╤ цей "наштукатурений" пенс╕онер давно благав хазя╖на зам╕нити свою добряче вже спрацьовану начинку. Та ось клопотання стихло. ╤ "Делавар" пришвартувався до п╕рса, довол╕ довгого й зручного. Пасажири, неголосно перемовляючись, рушили на берег. Останн╕ми йшли Лисиця ╕ Тейлор.

- То ось який ти, Авг╕? - перекидаючи вал╕зу з л╕во╖ у праву, мовив Богдан ╕ продовжив обводити поглядом "д╕лянку земл╕, з ус╕х бок╕в оточену водою", що нависала над причалом. - До реч╕, "Авг╕" - грецькою "зоря".

- Симпатична назва, - замр╕яно оц╕нив поет. - Ут╕м, ╖╖ ще потр╕бно виправдати. Поживемо на цьому "косм╕чному т╕л╕" - побачимо.

- А ви не зауважили, що панс╕онат назива╓ться "Прер╕я", катер - "Делавар". Нетутешня екзотика. Чи не забагато ╕нд╕анських мотив╕в? - Та╓мнич╕сть без дозволу застрибнула до Лисициних ╕нтонац╕й. Без розгону. ╤ жердини.

М╕стер Тейлор зупинився, поставивши вал╕зу, ╕ поправив окуляри.

- Щиро кажучи, - мовив в╕н, - радий, що доля послала у нов╕ знайомц╕ саме вас. З вами легко. Весело. ╤ - ц╕каво... Н╕, доведеться-таки облишити поез╕ю ╕ взятися до роман╕в. Детективних. Присягаюсь, що з вами у рол╕ головного героя вони б мали шалений усп╕х. Уяв╕ть: автор - англ╕╓ць, детектив - укра╖нець, м╕сце д╕╖ - остр╕в посеред Егейського моря... П╕дступний злочинець, убивство, п╕дозра, захоплив╕ верс╕╖, гостр╕ моменти, непередбачуван╕ перипет╕╖, розсл╕дування заходить у глухий кут ╕ раптом - детектив ч╕тко розклада╓ потасовану колоду факт╕в масть до маст╕... Та в кого не перехопить дух в╕д усього цього? Ну як?

- Жартуйте-жартуйте, - усм╕хнувся Богдан. - Але в жарт╕ жарту небагато.

- Вам не до душ╕ пропозиц╕я? - здивувався Тейлор.

- Чому ж? До душ╕, - стенув плечима Лисиця. - Нав╕ть до т╕ла.

- Отож...- закивав поет. - Щоправда, у нашому випадку - все жарт.

- Це точно... Але я знову про екзотику. Хочете пар╕?

- На яких умовах? - загор╕вся Тейлор.

- Отже, ви не проти, - зрад╕в Богдан. - Чудово. - В╕н прихилився до поета й дал╕ пов╕в майже пошепки: - Берусь стверджувати, що власники панс╕онату або ╕нд╕анц╕, або полюбляють романи про них. Не хочу називати цей здогад "верс╕╓ю", щоб знову не насм╕шити.

- Ваша ставка? - Тейлор економив слова.

- Стривайте, - розпалювався Богдан. - Зроб╕мо як джентльмени: я називаю вашу ставку, а ви - мою. Згода?

- Гаразд, - без вагань погодився поет.

- Гранд╕озно, - зацв╕в азартом Лисиця. - Але дозвольте маленьку передмову. Р╕ч у т╕м, що я з дитинства люблю морозиво. Скажу б╕льше: та любов уже переросла в при╓мну патолог╕ю. Особливо ж - ╕з гор╕хами та шоколадом. Тож ваша ставка - тринадцять порц╕й морозива.

- Добре. - Поет знову не вагався. - Т╕льки чому саме тринадцять?

- Зна╓те, - задумливо почав Богдан, - не хочу здатись неориг╕нальним, але це мо╓ найщаслив╕ше число. Див╕ться: народився тринадцятого. Шкода, що м╕сяц╕в у роц╕ лише дванадцять, а то б тринадцятий обов'язково став би мо╖м. А так - в╕н лише дванадцятий. Номер мого будинку - тринадцятий, автобусом добираюсь до метро - тринадцятим, номер школи, де я навчався, - теж тринадцятий. Ун╕верситетська група на першому курс╕ - в╕дпов╕дно... Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так ╕ планував, але Ре╜╕на: "чортова дюжина"... "нещасливе число"...