Страница 7 из 40
Василь жив з нею шлюбом вже два роки. Скандалила вона постійно, з будь-якого приводу, а оскільки від природи була фантастично невезучою, приводів для сварок не бракувало. Залежно від значимості приводу істерики були різного ступеня тяжкості. Його дружині могли відтоптати ногу в черзі, її могли оббризкати грязюкою машини на вулиці, а іноді в неї витягали гроші. В останньому випадку на Василя обрушувалося справжнє цунамі.
Але сьогодні вона не струшувала будинок істеричними зойками. Вона була настільки пригнічена, що навіть балакати нормально не могла.
І до Василя одразу ж дійшло, що сталося щось значно неприємніше і жахливіше за зникнення червінця з кишені пальта.
— Кого і куди зносять? — запитав обережно.
— Нас. Плотникових. Савчуків. Усіх. Будинок наш зносять.
— А… Слухай, а куди цеє… Ну, нас… Мешканців, я маю на увазі…
— Звідки я знаю?
Вона дивилася на нього так, неначе від його подальших дій залежить все, абсолютно все.
— Навіщо його зносити? Підремонтувати… Живемо ж…
— Він за царя Гороха будувався. Нема чого вже ремонтувати. Згідно з планом реконструкції району, тут, на місці цього будинку, буде новий. Шістнадцятиповерховий. Років через п’ять.
— Коли нас виселяють?
— Можуть завтра. Можуть через тиждень. Питання все одно вирішене.
Василь прихилився до стіни і витер долонею змоклу потилицю.
— Васю, — несподівано лагідно запитала дружина, — коли тобі обіцяють квартиру?
Блідість з її обличчя поступово зникала під натиском рожевих тонів. Це не віщувало нічого доброго.
— Не знаю, — сказав обережно. — Начальник запевняє, через рік будинок здадуть. Десять квартир нам обіцяють… Раз таке діло, я з ним побалакаю, може, общага…
— Общага… — Її обличчя зробилося червоногарячим. — Общага… Ти що обіцяв, ліміта паршива? Га? — І тут вона зірвалася на крик, рвонулася до нього і схопила за комір форменої сорочки: — Чому тобі, козлу, твоя драна ментура хату не дає?! Я поперлася за тобою, як дура! Губу розкатала, як же, у великому місті жити буду, гаразд, рік-два в паршивій комуналці з лімітною пропискою, зате потім — квартира своя, чоловік-міліціонер з офігенною платнею, діти на всьому готовому! Та я взагалі працювати не буду, буду дома сидіти, дітей, блін, виховувати! На! — вона спритно скрутила дулю і з силою тицьнула йому в носа. — Була конура в смердючій комуналці — і ту ламають! А нас всіх — знову в конуру, знову, знову!
Вона замолотила кулаками по його грудях. Василь насилу спіймав її руки своїми, міцно стиснув їх. Дружина — дівка, якій всього лише двадцять, котра миттєво поклала око на односельця, який служив після армії в ДАІ і жив у місті, де немає запльованого соняхом клубу, п’яного кіномеханіка, який постійно показує фільм з кінця, шиплячого магнітофона, ферми, що потопає в багнюці, змішаній з гноєм, хмільного й квапливого кохання по різних кутках, дивилася зараз на нього з ненавистю. Василь відштовхнув її так, що вона полетіла по кривій в інший кінець кімнати і гепнулася на канапу. Занурившись обличчям у старе покривало, вона заплакала.
Василь сів поруч. Він не вмів заспокоювати жінок.
— Я їду додому, — сказала вона крізь сльози.
— Спробуй тільки, — беззлобно буркнув він.
— І спробую! Досить, тебе вже наслухалася!
— Не пропадемо. У нас будуть гроші, — Василь не збирався зараз цього говорити, подумав — і додав упевнено: — 3 грішми ще ніхто не пропадав!
— Де ти їх візьмеш? Платня тиждень тому була…
Василь посміхнувся.
— Премію отримаю… За відмінну працю…
— Люди надійні? — спитав Олег, тільки-но Шевель сів до нього в машину.
Вони домовилися зустрітись на нейтральній території. З цього приводу Шевель навіть згадав знамените: «Конспірація, конспірація і ще раз конспірація!»
— Непогані… Навіть даішник справжній…
— Де ти його відкопав? Обережніше треба, Гено…
— Спокуха, братан! Мій бізнес — машини, а це означає, що в мене мусять бути свої люди в державтоінспекції. Хлопець не підведе. Після армії йому або рідний колгосп світив, або праця в ДАІ. Прописка, правда, лімітна, але квартиру обіцяють в найближчому обозримому майбутньому. Люди звідти тікають, Олежко. І взагалі з ментури люди тікають…
— Ніяк усі не втечуть, — буркнув Олег. — Дивись, Генко, на твою відповідальність…
— Гаразд, на мою… Зброю привіз?
— На задньому сидінні сумка. Як домовилися — автомат і два «Макарови». З набоями складніше… Два магазини та по дві обойми. Все що зміг, так що ощадьте…
— Вистачить. До стрілянини, думаю, не дійде. Зброю діставав через надійні канали? Ніхто підозрами не перейметься?
— Гарантую! Тепер ось що… За грошима приїдуть через п’ять днів. За два дні до того я скажу батькові, що їду у справах до Києва. Насправді ж я знайшов непогану квартирку в будинку навпроти. Звідти чудово видно наш під’їзд. Кур’єрів я вичислю одразу.
— А як ми будемо зв’язуватися один з одним?
— Щось придумаємо. Час є.
Вони заїхали далеко в ліс, на невеличку затишну галявину. Басмач кинув на траву сумку зі зброєю, роззирнувся.
— Непогане місце для тиру, — зауважив Стас.
— Так, — погодився Басмач. — Не будемо даремно час витрачати.
Він не приховував свого падкого бажання постріляти.
— Чому сидимо, мужики? — крикнув Стас Гозі й Петруні, які не квапилися вилазити з машини на свіже повітря. — Кінцева! Витряхуйтесь!
Гога мовчки вийняв своє тіло із салону, з хрускотом потягнувся і запитально глянув на Басмача.
— Покажи цяцьку, — кожне прохання Басмача звучало як наказ.
Гога спокійно задер футболку і витяг з-за пояса чудово вичищений наган. Басмач підкинув його на руці, прицілився напереваги, поцокав язиком.
— Вєщь! Де взяв?
— Знайшов, — коротко відповів Гога.
— Ну-ну…
Басмач перевірив барабан — всі шість набоїв акуратно сиділи у гніздах.
— Тобі, я бачу, не тільки розмовляти ліньки… Запасні маслюки є?
Гога кивнув, забрав у Басмача револьвер і вийшов на середину галявини. З цього місця до великої, розлогої липи було близько п’ятдесяти метрів.
Басмач тицьнув Петруні «Макарова», сам видобув із сумки автомата, хвацько клацнувши, під’єднав магазин і взяв зброю на ремінь.
Стас вже стояв біля Гоги. Обидва цілилися у стовбур липи.
— Стріляємо по моїй команді! — звелів Басмач. — Раз… Два… Вогонь!
Перші два постріли злилися в один, потім заляскотіли врізнобій. Кожен зробив по три постріли — економили набої. Скінчивши стріляти, Гога сховав нагана за пояс і неквапно рушив до мішені. Стас та інші посунули за ним.
У стовбурі липи сиділо чотири кулі.
— Слабенько, пацани, — резюмував Басмач. — Кучності немає. Рука в тебе, Стасику, ходить в різні боки…
— «Макаров» — паршива зброя…
— Дивись, юначе!
Басмач відбіг на висхідну. Ремінь автомата змією ковзнув з плеча. Смаглява рука, що стискала пістолет, піднялася паралельно землі.
Хлопці ледь встигли відскочити подалі від липи. П’ять куль, одна за одною, вп’ялися майже поряд. Басмач самозакохано зігнув руку в лікті і дмухнув у дуло, як ковбой у старих вестернах.
— Що заважає поганому танцюристу, Стасику? Не знаєш?
— Не викаблучуйся, снайпер!
— Давай ще раз!
— Слухай, ми ж, у принципі, стріляти не збираємося! Це гармидер…
— Ти думаєш, більше ніколи в житті тобі це не знадобиться, еге? Йди сюди, кажу! Стріляти будеш!
Стас став біля Басмача й націлився. Гога і Петруня вмостилися поруч на траві.
— Руку напружуєш… Зігни, розслаб… — команди лунали рвучко. — Врахуй — дерево стоїть, ворог не буде чекати, він теж стрілятиме… Цілься під обріз… Руку розслаб, кажу! Так… Вогонь!
Рука все ж таки здригнулася, і куля пішла праворуч, зрізавши тріску з краю стовбура.
— Гей, Стасе, я поставив на тебе долара! — вигукнув Петруня.
Стас стрельнув ще двічі. Цього разу вдаліше — кулі лягли недалеко одна від одної.
— Нормально. Давай ти, — кивнув Басмач Петруні.