Останній раз

— У нас усе справжнє, — драґун із гідністю поклав перед нею меню.

— А скільки вони коштують? Пупсику, — Віта капризно випнула губки, — давай купимо й поставимо на камін. Лось в осадок випаде!

— Не зважай, — Антон підморгнув дратунові. — Ми у вас, розумієш, ще не були. То чим здивуєш? — він пальцем підсунув гарно оформлене меню.

— Ну, директор ресторану — вірменин, кавказька кухня у нас чудова, — драґун тримався досить холодно.

— А ми поїдемо на Кавказ, пупсику?

— Там зараз воюють, дєтка. Поїдемо до Еміратів, — Антон стримав усміх, Віта добре увійшла в роль. — Значить, так — рибне щось… Ікорочка, баличок там, всі діла… Розумієш?

— Рибне асорті, — кивнув драгун, позначивши в блокноті.

— «Київські» котлети є? Гарнір — з овочів… Фруктів там… Ну, ти пойняв…

— Устриць хочу! — манірно втрутилася Віта. — Наполеон — француз, а французи хавають устриці!

Антон запитально глипнув на офіціанта. Драґун зберігав спокій.

— Гм… Взагалі-то можна, тільки коштувати це буде…

— Хай тебе це не обходить, — зверхньо посміхнувся Антон. — Бажання дами — закон. Ну і коньяк «Наполеон». Тільки пляшку я перевірю.

— Зрозуміло, — кивнув офіціант і щез.

Віта пирснула в кулак.

— Чого ти так розійшовся?

— А тебе якого дідька з устрицями занесло? Тепер він підошви порве, а дістане. І здере з нас безбожно.

— Нічого. Зв’яжуться з французьким рестораном, я знаю, там у меню є. І взагалі я заморожених устриць у одному маркеті бачила, там на ціннику написано, що це устриці. Збігають і куплять, час ще не пізній.

— Ну й замашки у тебе! Начувайтесь, буржуї!

Віта сумно посміхнулася.

— Гуляємо ми чи не гуляємо? Буде що згадати. О, рибу вже несуть!

…По дорозі додому їх «БМВ» гальмонув даішник. Антон слухняно зупинив машину, але назустріч постовому не вийшов, відкинувся на спинку сидіння і примостив лікоть у отвір опущеного скла.

— Сержант Сидорчук! — люто відрекомендувався даішник і неохоче нахилився до водія. — Документи… будь ласка.

— Що ми порушили, капітане? — питання Антона звучало безтурботно.

Сержант несподівано поміняв тон.

— Від тебе, мужик, горілкою тхне!

— Коньяком, — поправив Антон. — Ну, випив сто грамів коньяку. Сьогодні у нас родинне свято.

— Давай вилазь! — сержант явно смакував процедуру конфіскації прав.

— Стривай, — рука Антона пірнула в кишеню піджака, сержант загрозливо смикнувся до кобури, але рука вже тримала сотенну зелену банкноту. — Тут по долару за грам. Гадаю, досить?

Сержант машинально узяв сотку, для чогось посвітив на неї ліхтариком.

— Ну, ми поїхали, — Антон дружньо посміхнувся і запустив мотор. Вираз обличчя сержанта свідчив, що він розуміє незаконність своїх дій, але боротися із спокусою не в змозі.

Коли даішник залишився позаду, Віта зауважила:

— Він зараз по рації повідомить, мовляв, так і так, їде іномарка, водій якої сотками жбурляє направо й наліво. У тебе грошей не стане.

— Не такий він дурний: бачила, як очі у нього засвітилися?

Вона знизала плечима і ввімкнула музику. Побоювання справді були марними — до самого дому їхню машину більше не зупиняли.

Вдома вони випили чаю, подивилися трохи телевізор. Як дивно було і приємно — просто лягти в ліжко, з насолодою розслабитися, відчуваючи теплий подих одне одного, кохатися, ні про що не думаючи… Лежачи мовчки в темряві… Нове життя починалося з цього моменту. Як давно їм хотілося, щоб обидвом було добре й спокійно! Вони так прагнули спокою, вони неабияк втомилися за всеньке своє життя.

Це було п’ять років тому. Вона працювала каскадеркою на студії. Жінок цієї професії нечасто зустрінеш, її цінували. Відчайдушно кинутися зі скелі, на ходу впасти з коня, випасти з вікна, з машини на повній швидкості, потрапити під ту ж таки машину, стрибнути з поїзда на ходу — то була її робота. В кіно прийшла з автоспорту. Оскільки не захотіла спати з тренером, то потрапила з його милості під загрозу дискваліфікації, але встигла піти раніше, уникнувши ганьби. Кіно, особливо трюкове, любила безмежно, вірила, що може не згірш за чоловіків. Скрегочучи зубами, опанувала нову професію, спортивна підготовка та й вдача багато в чому допомогли. Якось на зйомках розбився її колега, відпрацьовував трюк на машині, відмовили гальма. Згодом з’ясувалося, що хтось хімічив із машиною, почалося слідство. Антон на той час працював опером, його група займалася цією справою. Струнка білявка із незалежною вдачею запала йому в око, він допитував її як свідка, потім почав шукати зустрічей під різними приводами, а далі — й без приводів. А у справі тим часом випливали кримінальні угрупування, пов’язані з ними колишні спортсмени, замаячили наркотики… Коли запахло смаженим, Антона грубо усунули від справи. Він здогадувався, звідки вітер дме, це було не вперше, він попер рогом проти керівництва, озброєний благеньким компроматом. Хтось вміло підлаштував «передачу хабара», Антона застукали «на гарячому», відсторонили від роботи, почали службове розслідування, завели справу, потім натякнули: або тихенько звільнишся, або посадять, і квит. Антон спочатку затявся, але діватись було нікуди, загнали у глухий кут. Отак і пішов з органів.

У його однокімнатній комірчині поселилася й Віта. Роботу кинула, бо комусь було не до шмиги її кохання із зухвалим ментом, почалися погрози, піти з роботи — то був єдиний вихід, забагато хороших людей довелося б підставляти.

За весь час їхніх стосунків між ними не відбулося жодної розмови про кохання. Антон не був сентиментальним, а Віту надто вимордовувала чоловіча — як би там не казали, але чоловіча! — професія. Вона відчувала себе жінкою лише за ознаками статі, тому попервах любощі для обох були своєрідною розрядкою, зняттям нервової напруги, щось на зразок спиртного або виснажливих фізичних вправ. І навіть справи вони спочатку обговорювали в ліжку, в перервах між сексом. Антон не помітив, у який момент стався перелом. Ні, вони й далі не говорили про почуття, не клялися любити одне одного до могильної ями, але щось сталося… Віта почала частіше міняти джинси на сукні, більше стежити за собою, відпустила волосся — що їй дуже личило, та й узагалі вона була дівка зваблива, Антон, у свою чергу, почав помічати, що донедавна йому було байдуже, як вона виглядає на людях. Та якось несподівано для самого себе привітав її з Восьмим березня букетом троянд. «Це… мені? — обличчя її раптом зашарілося, а очі розширилися, ж у малої дитини. — Мені ніхто…» Він зніяковів, подав незграбно, поколов долоню, зойкнув, квіти випали з правиці і розсипалися по килиму, вони кинулися одночасно збирати, боляче стукнулися лобами, а потому реготали, як малі діти… Потім, тримаючи її в обіймах, таку близьку і зріднілу, Антон прошепотів їй на вухо: «Ти потрібна мені». У відповідь не почув нічого, Віта тільки міцніше притислася до нього… І все ж таки вони, не змовляючись, визначили для себе лінію поведінки: тепер не час для сентиментів. Можливо, потім. Не тепер.

Обидвоє прагнули помсти. Нищити падлюк — тільки так! Антон все-таки сам-один вийшов на вбивцю каскадера, знав — останній покидьок, совість його не мучила. Розіграли нещасний випадок, захочеш — не підкопаєшся. Кому слід було — зрозуміли. А згодом почали брати замовлення, і совість теж не дошкуляла. Бо клієнти (це перевіряли ретельно), були хижаки, ще й які. Принципу дотримувалися свято, отож дорікнути собі не могли. Дно — воно й є дно, болото. Ніколи не виступали ні на чиєму боці, вчорашній їхній замовник наступного дня сам міг опинитися на мушці. Гонорари брали чималі, робота того вартувала. Ненависть до того падлючного світу і гостре бажання винищити якомога більше щурів не вичахала. Згодом вони стали майстрами екстра-класу у цій справі.

Та втома від постійного напруження брала гору. Усіх не відстріляєш, на місце одного приходить інший. Італійці знають добре — мафія безсмертна. Так заради чого ризикувати життям? Грошей накопичено достатньо, час зав’язувати. І без них є кому вбивати.