Останній раз

— Добре, — просто мовила Віта і підійшла до нього впритул. Вони не дозволяли собі сентиментів під час операцій, не допустили й зараз, щоб не порушити традицій — прикмета погана. Просто на якусь мить їхні губи з’єдналися, Антон відчув щось мокре на Вітиних губах, а потім підняв голову і прокричав:

— Яка гарантія життя?

— Крім мого слова, падло, тобі ніякого документа не буде!

— Хрін із вами! — пауза. — Не стріляйте! — пауза. — Виходимо!

Він кивнув Віті і повільно рушив до берега. Кроки давалися важко. Коли він переступив межу, яка ховала його від людей на мосту, зупинився, очікуючи підступного пострілу згори, та автомати мовчали, і він рушив далі, простягнувши руки вперед, та не випускаючи з правиці автомат.

— Кидай ствол! Кидай, сука!

Він напівобернувся і подивився вгору. Все точно. Четверо. Збіглися до краю мосту. І сонце їм у очі, правильно він розрахував, з потрібного боку вийшов, уже недовго, братва, вже недовго…

— Кидай, мать твою! — кулі заляпотіли майже біля самих ніг, по коліно занурених у воду. Дрібними бризками обдало обличчя. І, попри все, Антон зробив ще кілька кроків у напрямку до берега, лише тоді пожбурив автомат на прибережний пісок. Ще крок. Ще.

— Тепер дівка! Бігом! Бігом!

Ще крок — і раптом постріли за спиною вперіщили, немов канчуком. Він стрибнув, відштовхнувшись ногами від кам’янистого днища, впав на пісок, у перекоті підхопив автомат і закотився за машину. Постріли гриміли далі, він підвівся, дивлячись точно перед собою і поливаючи з автомата людські постаті на мосту, які рухалися в його бік, та не всі, не всі, Вітко! Щось гаряче стьобнуло по передпліччю, він блискавкою перескочив до фури, відзначивши, що братва полягала-таки на мосту, а дехто — Вітко! — так і не піднімався. Зловивши на приціл чергову мішень, Антон натиснув на гашетку, та автомат його захлинувся. Чекати не можна, вони поки що лежать, та зараз оговтаються, тут і Віта не допоможе, невідомо, чи лишилося щось у неї в стволі. Відкинувши непотрібний вже автомат, він ухопився за ручку дверцят фури, закинув своє тіло на підніжку, зойкнувши від болю в передпліччі і внизу живота, рвонув дверцята і опинився в кабіні. Ключі в замку, само собою. Поворот ключа — і мотор заревів, важка машина посунула на міст, і двоє з тих, хто ще залишався живими, підскочивши, випустили по ній короткі черги. Антон пригнувся, друзки сіконули по щоках. Повідкидавши свої автомати, бойовики в паніці кинулися бігти. Фура вискочила на міст і, чавлячи трупи, помчала за втікачами. Один виявився прудкішим і перебіг через міст, а той, що відставав, у паніці притиснувся до перил. Ледь крутнувши вправо, Антон якось абсолютно байдуже розмазав людину по перилах. Останній уже біг полем. Ударивши по гальмах, Антон підібрав з підлоги кабіни чийсь, мабуть, запасний АКМ, і стрибнув на бетонну поверхню мосту. Він не цілився, стріляв навскидку, кулі лягали віялом і таки зачепили втікача.

Він упав, змахнувши руками, обличчям униз. Антон втратив до нього будь-який інтерес.

— Вітко! Нормально!

Він підійшов до краю мосту і звісився через бильця.

— Нормально! Виходь!

І він побачив Віту. Вона лежала у воді, розкинувши руки й ноги, обличчям догори. Так лежить людина, яка зробила важку роботу і лягла відпочити. Ось тільки в обличчі її було щось неприродне.

— Віта!

У небо мертво дивилося лише одне око. Замість другого на півобличчя розповзлася пляма, доводячи, що у смерті таки потворне обличчя.

— Віта!

Антон збіг з мосту і увійшов у воду. Він не послизнувся, стрибаючи на берег, а тут одразу нога втратила опору, і він беркицьнувся, забившись об незграбний камінець. Підводився Антон важко, доповз до Віти мало не навпочіпки, став навколішки перед її тілом, не звертаючи уваги на те, що вода сягала тепер трохи вище грудей.

Вона не встигла забігти під міст. Автоматна черга випередила, спотворивши половину обличчя, тіло теж пошматоване кулями, мабуть, стріляли відразу кілька бойовиків. Рука її стискала «кольт». Вода змила кров із мертвого обличчя, та все одно передсмертного виразу на ньому прочитати не вдалося.

Антон погладив мокре волосся, підвівся, підхопив тіло під руки і, задкуючи, поволік до берега. Віта видавалася як ніколи важкою. Виволікши нарешті мертву на берег, Антон мішком опустився на траву і поклав мертву голову собі на коліна, машинально збираючи волосся з цілої половини обличчя і прикриваючи ним спотворену. Якийсь час він перебував у повній відключці, і потім важко буде згадати, про що ж саме думалося тоді. Мабуть, ні про що. А може, про кулю в голові одного із чотирьох бойовиків на мосту. А може, про те, що Віта знала — у револьвері її саме одна куля й залишалася, і невідомо, як би зреагував на це її коханий. Чи про те, що міг би звеліти їй вийти першою, підставляючи під кулі або, навпаки, даючи шанс. Чи про те, що сам не був певен, зріжуть його чергою, тільки-но вийде з-під мосту, чи почекають, поки вони вийдуть обоє, і так само не був певен, коли залишає їй більше шансів: йдучи першим чи пропускаючи вперед її. Але, швидше за все, він ні про що не думав, навіщо — все вже сталося… Просто мовчки пестив мертве обличчя, дивився, як тече вода, слухав її дзюрчання…

Антон викинув із кабіни джипа труп водія, як мішок із картоплею. На нього жбурнув труп бойовика, що сидів ззаду якраз за водилою, з того самого боку, кулі прошили скло акуратно, все ж таки він точно розрахував. Тіло Віти обережно, немовби вона була ще живою і лише спала, втомившись після важкого дня, поклав на заднє сидіння. Мотор машини не пошкоджено, на обстріляному джипі він заїде далеко в ліс, там поховає Віту і перечекає до ночі. З усього вмісту багажника понівеченого «БМВ» до салону джипа перекочувала лише сумка зі зброєю. Вона знадобиться, бо вночі треба якось повертатися у місто.

Там чекає ще одна справа. Остання.

Там чекає Круглий.

Малахов.

Січень 1997— січень 1998.

Ніжин— Київ