Останній раз

— Я переселюся до вас у офіс, містере Селіді! В таку спеку жити можна хіба що тут, — Ґордон хотів ще щось додати, але вираз обличчя господаря кабінету змусив його змінити тон: — Проблеми?

— Не знаю. Думаю, що так. Хтось відкопав номер телефону моєї доньки в Каліфорнії, хтось сторонній подзвонив і сказав, що у мене тут знову починаються неприємності, — Селіді говорив рубаними фразами, намагаючись повідомляти лише факти, без жодних емоцій та коментарів, які б відволікли професіонала. — Вона думає, що це мої старі знайомі, земляки, так би мовити, співвітчизники. Лідії порадили якомога швидше летіти до Нью-Йорка, до мене. Наголосили, що з метою моєї ж безпеки. Для чого це їм, не знаю. Думаю, стане ясно, коли вона буде тут. Номер рейсу вона повідомить, а у мене прохання — зустріньте її в аеропорту, Леслі. Не думаю, щоб їй саме зараз щось могло загрожувати, просто мені так буде спокійніше. Щодо гонорару…

Ґордон застережливо підняв руку.

— «Ґордон енд Браун» тут ні до чого. Я лише виконую ваше особисте прохання. Як приватна особа. Коли я її привезу, ми обговоримо й інші проблеми.

— Дякую, Леслі, — Селіді хотів іще щось додати, але селектор знову заговорив голосом Міллі:

— Містере Селіді, у приймальній японці. Я не хотіла відволікати вас, але вони чекають уже десять хвилин. І… прийшла місіс Селіді…

Селіді спохмурнів і глипнув на годинник.

— Справи зараз зовсім не до речі, — він намагався якось жартувати, але це виходило кострубато. — Почекайте в приймальній, Леслі. Заодно поясніть ситуацію моїй дружині. Більше, ніж щойно сказав, я все одно не знаю. Лідія обов’язково передзвонить, якщо я буду іще з японцями, поговоріть із нею ви.

— О’кей.

Ґордон залишив кабінет, і одразу ж зайшли двоє японців у строгих чорних костюмах. «Спека на них не діє, чи що?» — подумав Селіді і з гумовою усмішкою підвівся з-за столу, простягаючи руку старшому.

— Радий вас бачити, Танака-сан! Прошу вибачити за те, що змусив вас чекати, деякі внутрішні проблеми…

Підбори дзвінко клацали по бетонній підлозі залу чекання аеропорту. Віта довго вагалася, переводячи погляд із черевичків на високому каблуці на зручні кросівки «найк», та під кросівки потрібні джинси й футболка, а в такому разі не вийде задуманого ефекту, не буде відволікаючого маневру. У черевичках, само собою, не так зручно, мало як обернеться ситуація, раптом бігти доведеться? Врешті вона вирішила в разі потреби черевики скинути, амазонки теж ішли на бій босими, навіть голими. Непогано б узагалі-то з’явитися на операцію голою, тоді навіть найтупіший лободзвон забуде про все, ось вона, слабина чоловіча!

І все одно на смоляну брюнетку із прямим волоссям, що сягало лопаток, у тісному білому платті, що ледь сягало середини звабливих стегон, у черевичках на високих підборах і в темних — сонце! — окулярах хтиво косувала вся чоловіча половина присутніх у залі чекання. Прибиральник-негр ледь не врізався своєю машинкою у товстого джентльмена в техаському капелюсі. Ані той, ані той навіть не помітили цього, боячись втратити преті-ґерл з поля зору. Худорлявий очкарик, батько трьох дітей, перестав робити їм зауваження, і вони з вереском моталися залом, граючи в черепашок-ніндзя. Двійко патрульних поліцейських забули про замовлений ленч, а пуерторіканець за стійкою забув прийняти замовлення. Методистський священик вже не гнав від себе гріховні думки про можливе повернення до мирського життя. Віта відчувала на собі сотні поглядів і крім вдоволеного жіночого самолюбства плекала надію, що коли грек таки прислав людей зустрічати свою доньку, вони нічим не відрізняються від решти мужиків. Хіба що, ха-ха, послав гомиків.

Оголосили рейс із Лос-Анджелеса. Віта наперед дізналася, які літаки прибувають у першій половині дня, і походжала кілька годин, зустрічаючи вже третій літак. Вона була впевнена, що Лідія Селіді вилетить негайно, першим же найближчим зручним для неї рейсом, і що вона впізнає її у натовпі.

Вона впізнала доньку Селіді. Грецьке походження батька зробило її жіночу привабливість нестандартною, навіть по фотографії можна було помітити в рисах обличчя щось від античних скульптур. Речей у неї не було, лише шкіряний рюкзачок на правому плечі. Дуже добре.

Боковим зором Віта вловила рух у бік дівчини зліва від себе і побачила спортивного вигляду чоловіка, котрий швидкими кроками прямував до Лідії. Вона вочевидь впізнала його, помахала рукою і зупинилася. Віта, клацаючи підборами сильніше, ніж того треба при звичайній ході, рушила по діагоналі йому навперейми. Звичайно, чоловік трохи зупинився, аби пропустити кралечку і навіть провести поглядом її апетитну сідницю. Та Віта змінила напрям руху і в кілька кроків скоротила відстань між собою й Лідією.

— Ласкаво просимо додому, міс Селіді! Ваш батько доручив мені зустріти вас. Не дивуйтеся нічому, ходімте, — вона стисла дівчині лікоть.

Знайомий Лідії миттю опинився поряд.

— У чому справа, міс?

Він іще вагався, бути йому грубим із шикарною брюнеткою, вона ж явно не схожа на ґанґстера, мало що їй може бути треба. Віта розрахувала все точно, навіть його вагання, і ковбої роблять помилки, коли мають справу із представницями прекрасної статі. Антон виник за спиною чоловіка, не встиг той навіть стулити рота. Ліва рука Антона лягла йому на плече, права пригасла дуло до спини. Чоловік труснув головою.

— Не обертайтеся, — порадила Віта, міцніше стискуючи лікоть ошелешеної Лідії. — Не треба різких рухів. Постраждає тільки міс Селіді. Стійте на місці. Ходімте, Лідіє, на нас чекає машина, — вона повела дівчину за собою, відчула, як та починає пручатися, прибрала з обличчя ввічливу усмішку. — Це в інтересах вашого батька. Не слід опиратися, вашому приятелеві теж буде погано.

Лідія підкорилася, і вони пішли поруч, як двійко подружок. Антон сильніше притиснув дуло, вільною рукою схопив, мов лещатами, зап’ястя чоловіка. Той люто скреготнув зубами і щось промовив. Антон не знав англійської, тому замість відповіді зайвий раз ткнув супротивника дулом. Дочекавшись, поки Віта з Лідією зникнуть за дверима, він забрав зброю і відпустив американця. Той негайно повернувся до нього і без зайвих слів спробував дістати ребром долоні його горло. Антон вивернувся з-під удару, блискавично провів підсічку, а коли супротивник гепнувся на підлогу, рвонув до виходу, розштовхуючи людей і демонстративно привертаючи до себе увагу поліції і тих, хто може в подальшому виступити свідком. Жінки вже сиділи у машині, Віта за кермом, перелякана Лідія — поруч. Антон стрибнув на заднє сидіння, і Віта натисла на педаль газу.

Цього дня Олександр Селіді відмінив усі ділові зустрічі. Він очікував дзвінка від викрадачів негайно, одначе вони не давали про себе знати. Зазвичай у таких випадках дзвонять і перше, чого вимагають, — не звертатися до поліції, та не надійшло ніякої інформації, і Селіді почав панікувати. Хлопці з «Ґордон енд Браун» горіли бажанням діяти, тим більше що Леслі Ґордон особисто прагнув реабілітуватися. Зла на нього Селіді не мав, він сам не передбачав, що доньку просять приїхати для того, щоб викрасти в аеропорту. Хоча Ґордон правий, логіки тут немає. Раз вони виловили її телефон у Лос-Анджелесі, значить, могли знайти й адресу, тим більше що таємниці з цього ніколи не робилося. І могли викрасти її там тихцем, а не так нахабно і демонстративно, як у нью-йоркському аеропорту в присутності кількох десятків свідків. Може, вони таким чином демонструють силу? Чого їм треба? Чого домагаються?

Через дві години після пригоди Селіді зв’язався з поліцією, трохи пізніше — з ФБР. Та й вони далі опитування свідків і самого Селіді не просунулися. Ґордон зазначив, що викрадачка говорила з акцентом, та ця деталь нічого не дала. Кого здивує неправильна англійська в такому ноєвому ковчезі, як Нью-Йорк? Версія, що це все напряму пов’язане з недавнім замахом на Селіді, поки що нічим не підтвердилася. Зрозуміло, телефон поставили на прослуховування. Певна річ, по всьому місту розшукували червоного кольору «форд» і розіслали прикмети брюнетки-викрадачки. Далі — ніяких зачіпок. Тупик.