Страница 3 из 5
— Ти у нас герой дня! — Валера відкинувся на спинку стільця. — Охоронці порядку вчора були, особу вашу, Андрію Миколайовичу, встановлювали.
— Смійся, смійся…
— А смішного мало, — буркнула Тітонька Коняка. — Ганьба, молодий чоловіче!
— Зайди до шефа, — сказав Валера.
О, господи!
Секретарки Тетянки не було. Я потупцяв хвилину перед дверима з табличкою «Головний редактор», нарешті постукав і, не дочекавшись відповіді, увійшов.
Шеф кивав головою, тримаючи біля вуха слухавку.
— Так, я згоден. Це бардак.
Хижняк мені подобався. З колективом він тримався на рівних, але нікому не дозволяв фамільярничати. До матеріалів не присікувався. Головне — щоб коректори не пропустили помилок, решта його не стосувалася. Міг нагримати на підлеглого і заступитися за нього ж таки при потребі.
Коли я вибрався із отієї халепи, він при першій можливості розпорядився, щоб мені оплачували квартиру…
— Газету у це втягувати не треба, — спокійно сказав Хижняк у слухавку. — Гаразд, пишіть. Хоч президенту. До побачення.
Він обережно поклав трубку на важіль.
— Догрався?
— У смислі?
— Твої розваги ось у мене де! — ребро його долоні черкнуло гострого борлака. — Чому я весь час мушу витягати тебе з міліції?
— А вони мене самі відпустили…
— Розібралися? — він жбурнув сигарету на стіл. — Знаєш, чим це могло скінчитися? Працівник газети «Міські новини» звинувачується у зґвалтуванні та вбивстві! П’яна бійка зимою в центрі міста…
— Я захищав честь жінки.
— Ви бачили таке? П’яна хвойда вирішила продинамити клієнта, він їй вмазав, і тут благородний гідальґо, який щойно замочив премію, лізе заступатися! А скандал на презентації видавництва «Лада»? Ти пам’ятаєш, як ти назвав директора?
— Пам’ятаю. А ви пам’ятаєте, що до путчу він був головлітівським цензором і різав усе підряд? А тепер у нього, бачте, видавництво, яке видає європейську класику українською без жодних купюр!
— На прес-конференцію ти з’явився п’яним! У нього були всі підстави викликати міліцію!
— Я випив лише сто п’ятдесят!
— Не важливо, скільки ти тоді випив! — він стомлено помовчав. — Андрію, те що сталося вчора, дуже серйозно. Що це за історія? — уже спокійніше запитав шеф.
— Яка?
— Ну, з убивствами цими… Мені слідчий так до ладу і не пояснив…
— А він і мені нічого не пояснив. Я думав, що ви знаєте.
— Ні, ми нічого не писали. Хоча у нас, як ти знаєш, нормальні контакти з органами. Але вони чомусь мовчать.
— Значить, так задумано.
— Угу, — шеф потер пальцями скроні. — Гаразд, йди працюй. Валера там зашивається.
Працювати треба, це факт. Але мені необхідно зробити ще один дзвінок…
Ми домовились зустрітися у ґриль-барі на площі біля входу. Я замовив курячі стегенця і чотири пляшки темного пива — для Василя, бо я пива терпіти не можу.
Книш з’явився у двобортному костюмі і при краватці. Якби не казенний вираз обличчя, якого він набув за три роки праці в прес-службі МУВС, його можна було б прийняти за бізнесмена середньої руки.
— У мене мало часу, — він налив собі повну склянку пива, помилувався шапкою піни і відсьорбнув.
— У мене теж.
— Ти ба, який збіг обставин! — Вася влив у себе вміст склянки, пожував курятини і налив собі ще пива.
— Ну, розказуй, — нетерпеливився я.
— Та я сам мало що знаю. Ти ж сам колись кримінальну хроніку вів, заглянь у будь-яку газету або зведення МУВС по ящику. Що там? «Знайдено труп громадянина Сидорова. Вбивцю затримано. Це Б., такий собі тип, який ніде не працює». Або: «Пограбовано й підпалено комерційний кіоск. Ведеться слідство. Підозрюється такий собі П., який ніде не працює…» І так далі. Вони дають, розумієш, лише таку інформацію: того взяли, це розкрили, там підозрюють… Не будуть же вони повідомляти: «слідів нема», «слідство зайшло в глухий кут» і тому подібне. Їм, розумієш, свою роботу треба показати. А тут самих убивств за добу в середньому вісім по місту! Кожних три години! П’яний чоловік рубонув сокирою дружину, на розбірці парочку крутих поклали, одна ДТП як мінімум, жінка чоловіка-бабника крисячою отрутою травить… Ну, і тому подібне… А щодо розкриття — хріново!
Вася раптом помітив, що говорить надто голосно, знітився і допив чергову склянку.
— Ось так і з першою дівчиною, — повів далі вже тихіше. — Уваги ніхто не звернув. Задушили й задушили. Слідство на місці тупцяє… Коротше, чутки пішли, коли другу дівку знайшли. Там же, в студмістечку. Той же почерк — ударив у обличчя, оглушив і задушив.
— Не зґвалтував?
— У тому-то й річ! Причини незрозумілі. Здається, навіть не грабував…
— Імена, прізвища знаєш?
— Якщо чесно — тільки це й знаю. Решту хлопці додумують. Все ж таки цікаво — свій чикатило в місті з’явився!
— Чутки й плітки породжує відсутність інформації.
— Розумний ти надто… Коротше, першу звали Тетяна Роднянко. Філфак, п’ятий курс. Ішла пізно від якихось друзів, наче з кимось-там посварилася, була трошки під мухою…
— «Від якихось», «з кимось»… А точніше?
— Слухай, я не слідчий! — Вася ледь не хлюпнув мимо склянки.
— Гаразд, давай далі, цікаво.
— Цікаво йому… — відпивши пива, Книш трохи заспокоївся. — Судячи по синцях на шиї, п’ястуки у цього мерзотника розміром з лопату. Сліди взуття — сорок четвертий розмір. Хоча зріст у нього трохи вище за середній, десь так метр вісімдесят. Судячи з того, як він її задушив, бугай здоровий. Ти, до речі, не тягнеш на нього абсолютно…
— Спасибі…
— Через дев’ять днів знайшли другий труп, — Вася пропустив заувагу повз вуха. — Усіх їх, між іншим, двірники знаходять. Рано-вранці. Кожен — на своїй дільниці. Другу звали Слава Корецька, себто В’ячеслава, треба ж так назвати дитину… Вона місцева, жила біля студмістечка, поверталася з общаги від подруги чи від приятеля, точно не знаю. Той же спосіб убивства… З третьою жертвою ти був, гм, до певної міри знайомий. Наталя Кущенко, четвертий курс біофаку. Тут уже два тижні після другого вбивства, так що навряд чи у нього якась система.
— Ми не психологи.
— І не сищики! Ти журналіст, я журналіст! Ми робимо висновки тільки з тієї інформації, яка у нас є!
— Не кричи, на нас озираються… Інформації ж ніякої, закрита.
— Так, закрита! Я пояснив, чому нам сказали, що вбивцю узяли, всі пожвавилися — нарешті шушукатися перестануть і плітки різні вигадувати. Тільки, бач, не пощастило слідчому, — Вася в’їдливо посміхнувся. — А Величко — не та людина, яка своє невезіння буде рекламувати. Із ним обережніше треба… У нього рідко діла глухнуть…
— Сволота він…
— Ти, Андрон, іще легко відбувся. Мені знайомий із прокуратури казав, що раз справу на Величка повісили — хана комусь буде. Скільки разів, каже, було: посадить людину, справу закриють, галочку поставлять, подяку отримає… А потім заднім числом помилки виправляє.
Вася з жалем подивився на рештки пива у своїй склянці.
— Ну, чим міг… Будеш щось писати — пам’ятай про домовленість: ти мене не бачив, і я з тобою не говорив.
— Ти ж мене знаєш, Василю!
— Не знаю! — Книш відсунув тарілку з курячими кістками. — Не знаю! Серйозних справ ми з тобою ще не крутили.
Ми вийшли на повітря.
Книш кивнув.
— Гаразд, бувай! Якщо треба буде — телефонуй. Дякую за пиво.
Побачивши світло у вікні своєї квартири, я тяжко зітхнув. Ревіння магнітофона було чутно на весь під’їзд. Відчинивши двері, я занурився в океан рок-н-ролу. У ванній шуміла вода. Наступаючи на розкидані жіночі речі, я дістався до магнітофона і вирубав його.
— Привіт! — почулося з-за дверей ванної.
«Пішла ти до бісової мами», — буркнув я собі під ніс.
Шум води припинився. Вона вийшла з ванної у розхристаному халатику. Посміхнулася, наче голлівудська красуня.
— Я не змогла зателефонувати.
Авжеж, Юлька не вважала за потрібне повідомити про свій приїзд.
Ми вчилися разом. Юлька встигла поміняти двох офіційних чоловіків. Вона дотримувалася принципів вільного кохання і повної жіночої незалежності. Мене завжди дивувало, як оце непоказне невеличке створіння так ловко обробляло нахабних донжуанів. Квіти, кіно, кафе, ресторан — все мусило бути за вищим класом, і лише потім — ліжко… А тоді ґуд бай, бебі, ти вже нецікавий.