Осінній сезон смертей

— Послухайте, я справді погано пам’ятаю, що було вчора. Але все було із доброї згоди. А потім я поїхав у машині, дівчина казала щось про те, щоб я йшов геть… Так, точно казала!

Слідчий не перебивав, байдуже дивився на мене втомленими очима, і погляд його говорив, що для себе він давно все вирішив, а ти, хлопче, балакай-балакай.

— Раз ви точно встановили годину смерті — то знайдіть водія, який мене підвозив! — я вже втрачав терпець. — Не так багато людей їздить у такий час глухим районом! Він скаже, коли я в машину сів, він мусив час запам’ятати! Звірте час, по хвилинах порахуйте! Чого ви сидите й мовчите?

— Важко з вами, — слідчий Величко склав фотографії у конверт. — Отже, одинадцятого і дванадцятого вас у місті не було?

— До чого тут це?

— Перевіримо, — він не звернув жодної уваги на моє запитання. — Все перевіримо. Це лише початок, — його товстий короткий палець надавив на кнопку, викликаючи конвой. — А ви подумайте. Не іграшки все це. Одинадцятого серпня у студмістечку вбили дівчину. Студентку. Двадцятого — ще одну. Вчора, двадцять дев’ятого, третю. Усіх трьох задушили. Води налити?

Подумайте, сказав він… Обставини спонукають до роздумів, ось тільки думки в голову не лізуть. А добре подумати мені ой як необхідно…

Все це було б сюжетом для комедії, якби не смерть дівчини Наталки… Зняти б за цим сюжетом показовий фільм і п’яничкам показувати! Ось, мовляв, чим усе це може, придурки, скінчитися! Звинувачення у вбивстві, і не в одному! Ну, за перші два я спокійний — те, що мене не було в місті, легко перевірити… Одначе тепер я розумію слідчого — як кортить йому заарештувати проклятого маньяка і зіпхнути зі своїх пліч цю справу!

Ситуація не просто дурна — вона страшна. А вихід?

Мені раптом стало моторошно від думки, що я насправді її задушив, сам того не бажаючи. Ось тільки не кричала вона й не пручалася, я усе ж таки пам’ятаю. Але цей синець на обличчі… Я ж не бив її! Це той, хто задушив, убивця, її вдарив! Звідки він тільки взявся так швидко? Через десять хвилин після… Не можу повірити…

Голова розбухла від набридливих думок, мені здалося, що я не спав, та коли за мною прийшли і я глипнув на годинник, то переконався — день пішов на спад. Але голова була тяжка, як дзвін…

— Щастить вам, молодий чоловіче. Їй-бо, щастить.

Слідчий старанно уникав мого погляду.

— Звуть його Сердюк. Григорій Петрович, водій. Удень сьогодні заїхав сестру відвідати, що захворіла. Від чуток ідіотських весь район гуде, маньяка боїться… Отже, Сердюк згадав, що вночі біля студмістечка п’яного хлопця у таксі підібрав… Ну і подзвонив… Справді, як не дивно, він точний час запам’ятав, рівно друга ночі.

І чого йому це дивно?

— Експертиза визначила точний час смерті. Її задушили в той момент, коли ви саме сідали у машину. У нас чудові експерти і сучасна техніка.

Говорить — немов інтерв’ю дає! Згадав, що з журналістом справу має.

— Крім того, ми перевірили — вас справді не було в місті одинадцятого і дванадцятого, — слідчий Величко зітхнув і припалив чергову сигарету. — І ще різні нюанси, але це вже вам не треба… Хоча як свідок ви, можливо, ще знадобитесь…

Він не пояснив свого «хоча», але я зрозумів, що з людини, котра напилася до свинячого стану, свідок хріновий.

Хух…. Мені у скроні гамселять молоточки.

— Підпишіть ось тут і тут, і можете бути вільні.

Я підписую, намагаючись втримати тремтіння у руках.

Страшенно хотілося прийняти гарячу ванну і завалитися спати, але я відчував потребу навідати свого вчорашнього почарківця.

Побачивши мене, Сєва дурнувато посміхнувся і заметушився:

— Слава богу, а я вже думав… Давай, той… Шурки нема, пішла до подруги. Я її вранці не зустрів із поїзда, сам розумієш… Ми з тобою щас… Нерви заспокоїмо…

Я стояв, спираючись об одвірок, і байдуже слідкував за тим, як на столі з’являються ковбаса, сир, сало, солоні огірки і почата пляшка «Столичної». Чомусь саме ота пляшка викликала глибоку відразу до всього.

— Не буду. Не хочу.

— Та ти чого? Чого ти? — загугнявив Сєва. — Я хіба винен, що ти… той…

— Розповідай.

— Ну… Наталку вранці… Двірник знайшов, — Сєва теж уникав мого погляду. — Упізнали її одразу, сусідка по кімнаті сказала, що ввечері Наталка до подруги пішла. Менти, само собою, до Свєтки, а там я… Свєтка — в крик, я, хоч убий, не тямлю нічого… Свєтка їм сказала, що Наталку проводжати ти пішов… Що було робити? Вони б мене загребли, це факт, якби я твоєї адреси не сказав… Ти ж Шурку знаєш…

Логіка справді була залізна.

— Я, між іншим, загриміти міг.

— А хто тобі винен?

— Дівчата вчора теревенили про якогось маньяка… Знаєш що-небудь?

— Та дурниці всякі… Свєтка щось базікала, та хіба я пам’ятаю? — Сєва зітхнув і почухав потилицю. — Як ти хоч викрутився?

— Яка тобі різниця!

— Ну, як хочеш… Може, все-таки по грамулі?

— Шурка запах винюхає… Бувай, я пішов…

Вдома, лежачи у ванній, я думав, як мене зустрінуть завтра на роботі. Адже, без сумніву, дзвонили і редакторові «пояснили»…

Непоганий дядько наш головний. Коли кілька років тому брав мене на роботу, знав у загальних рисах, у яку халепу я встряв.

Я працював у обласному центрі, вів у місцевій газеті кримінальну хроніку. Друг, колишній опер, пішов з роботи після однієї негарної історії, в яку і я втрапив через дурість і недосвідченість. Один із місцевих мафіозі, щоб примусити друга працювати на них, розпорядився тримати мене заложником. Строку колишньому оперові дали три доби, від мене не приховували, що загрожує мені… Він упорався, мене випустили… Але потім бандити вирішили, що ми забагато знаємо… Ми виплуталися; як саме — то вже інша історія, не хочу зараз згадувати. Було багато крові, тоді я вперше в житті стріляв у людину… Нам обом порадили зникнути з міста. Я видзвонив кількох однокурсників. І отак опинився далеко від свого обласного центру, у «Міських новинах». Ті події надовго відбили в мене охоту до кримінальної тематики. Зрештою, культура — теж непогано, тут такі пристрасті — куди там блатним розбіркам…

Але сьогодні я відчув, як десь усередині ворухнулося щось давно забуте, і повільно, як ведмідь після зимової сплячки, прокидається колишній юнацький азарт, неприборкане і небезпечне бажання запхати голову у вир подій. Студмістечко, де я прожив свого часу п’ять років, бачило все, окрім маньяка-вбивці.

Традицій я порушувати не став і запізнився десь на півгодини.

— Ганьба п’яниці й дебоширу, — без посмішки привітав мене Валерка Ситник, мій безпосередній начальник, заввідділом культури, людина, на яку я міг покластися в усьому і завжди.

— Уже всі знають? — скривився я і під осудливим поглядом Тітоньки Коняки вмостився за своїм робочим столом.

Взагалі-то Тітоньку Коняку звали Алевтина Матвіївна Бойко. Колись вона займалася легкою атлетикою, навіть посіла друге місце в чемпіонаті Союзу з легкої атлетики серед жінок. Мабуть, це була її межа. Але самолюбство взяло верх, і спортсменка потай стала вживати гормональні препарати. Голос загруб, а ззовні вона все менше скидалася на жінку. Ледь не догралася — її могли дискваліфікувати, зловивши на допінґу. Але травма хребта, що сталася, зачинила перед Алевтиною Бойко двері у великий спорт назавжди. Кажуть, вона пила, потім розлучилася з чоловіком, відомим радіожурналістом.

Та згодом екс-спортсменка взяла себе в руки й несподівано для всіх вирішила стати журналісткою. І займається цим уже двадцять два роки. Вдруге вона так і не вийшла заміж, що, зрештою, не дивно. Уявіть собі незугарну постать, коротку стрижку, величезні окуляри в жахливій оправі, повну відсутність косметики, джинси, у тонких губах — незмінна сигарета. Але справу свою вона знала чудово. Тітонька Коняка — це прізвисько справді підходило їй ідеально.