Страница 5 из 43
А шкільного альбому як такого в мене нема.
Хоча вже в квітні, коли почалася остання чверть, у клас прийшов фотограф і почав збирати замовлення на випускні альбоми. Йому років сто, він досі живий, досі в тому самому костюмі, досі вештається по школах і на альбоми знімає. Наші всі, звичайно, захотіли. Рудик і наші дівки там центрові, на кожній фотці є. Але на групових знімках нема ані мене, ані Литовченка, ані Тихого. Ми лише сфоткалися окремо, наші морди з підписами вставили на парадну сторінку альбому — і досить на цьому. Правда, в Тихого альбомчик є — його мамка сама прийшла і здала чотири карбованці на альбом, аби синочкові якась пам'ять лишилася.
Більше того: хоч ми нібито вважалися друзями, насправді жодного разу не фотографувалися втрьох. Без нашої присутності в гурті однокласники цілком могли обійтися. Я навіть переконаний: і ті, хто перейшов у дев'ятий клас, і ті, хто так само після восьмого подався в бурсу чи ще кудись, забули про наше існування. Та й ми ще якось трималися купи лише до армії, після дембеля зустрілися, разок напилися, потім якось не тягнуло один до одного. Виходить, ми трималися разом не через те, що були такими друзями, яких показують у кіно.
Просто ми були Зоопарком. І, виходить, могли триматися кожен сам по собі чи ходити разом — все одно. А вибрали останнє через те, що спільним для нас виявилася повна відсутність якихось дурних зацікавлень по життю.
Я, наприклад, ніколи не міг змусити себе прочитати книжку. Ну не йшло — і все. Батьки не дуже й примушували. В школі задовбали цими Пушкіними-Шевченками, все одно від них користі ніякої. Телек я ще міг подивитися, коли щось смішне показували або футбол. І то без жодного інтересу. Так, аби якось час пролетів. Музика теж не особливо приколювала. Грає щось — слухаю, ні — обійдуся. В кіно так само не часто ходив, хіба коли десь було написано «дітям до шістнадцяти». У нас не аж так за цим стежили, треба ж чим більше квитків продати. Та й нічого особливого там не показували: ну, лежать мужик із бабою у ліжку, ну блимне в неї кусок цицьки, чи вийде вона на балкон у ночнушці, яка просвітлюється, або в трусах… Не дуже цікаво. Порнушні карти[16] й то прикольніше дивитися.
Дехто клеїть літаки чи кораблики з паперу, або купляє готові моделі й так само починає склеювати. Ще були чудики — солдатиків гумових збирали, марки, календарики, монети. Дурня все це. Тихий, правда, пробував монети збирати, три зібрав, потім набридло — з кимось на щось помінявся, а те «щось» комусь подарував чи десь загубив. Загалом не було в нас трьох жодного подібного інтересу. Може, це й тримало разом, окрім того, що нас перетворили на Зоопарк.
Але, як я вже казав, такі речі почали доходити пізніше, через роки. Тоді ми просто жили, гуляли разом по району, про щось говорили. Час від часу приходили один до одного в гості, коли батьків не було, дивилися різну муру по «ящику». Ще прикольно було, коли знаходили в Литовченка старі вінілові платівки молодості наших старих і слухали їх на програвачеві. Вони шиплять, заїдають, пісні придурасті, зате весело.
Мої батьки всю дорогу на заводі працювали, робітниками. На свята і з получки старий напивався дуже, а так — потроху, під настрій. Стара бурчала на нього, але якось беззлобно. На батьківські збори вони не ходили, до мого щоденника їм не було діла. Головне: чоботи й пальто на зиму, черевики й куртка на весну, кросівки чи сандалі на літо, і щоб я голодним не був. У Литовченка майже те саме, тільки його старий лікувався в ЛТП, після того ніби не бухав, але кваліфіковану роботу втратив, хоча раніше робив на тому ж заводі майстром. З Тихим усе простіше: його старий від горілки коні двинув, мамка працювала в нашій же школі прибиральницею і на великих перервах постійно носила Тихому бутерброди з ковбасою: вітчим працював на м’ясокомбінаті вахтером, і хоча так само квасив, але, як казав Тихий, у нього здоров'я більше, ніж у покійного батька. Та й мати не ходила слухати, як класний керівник нас говном поливає. Вона ж постійно в школі, тому то одного вчителя про синочка запитає, то іншого, похитає головою — і нічого, обходиться. Ніби вона й без того не знає, що Тихий — дурило.
Вона, правда, навряд чи здогадувалася, що її синок — Свиня, Юрко Литовченко — Заєць, а я — Макака. Разом ми були Зоопарком. Так нас прозвали з легкої руки Чекіста.
Спочатку поганяло прилипнуло до кожного індивідуально. Я — Макака, бо прізвище моє — Макогон.
Макогон. Мак. Мака. Макака. За такою системою в нас кликухи чіпляють.
Мене взагалі могли назвати будь-яким словом, яке визначало мавпу. Я залежно від ситуації був Гібоном, Горилою, Шимпанзе, Чітою, Павіаном, навіть Бібізяною. Але стаціонарно мене називали Макакою. Хто і коли приклеїв до мене цю кликуху, я навіть тоді забув, а тепер тим більше не згадаю.
Зате точно знаю, хто охрестив Тихого Свинею — наша вчителька з літри.[17] Ігор колись на уроці доїдав бутерброд з ковбасою, і тут його викликали розповідати про Шевченка-кріпака. Він не встиг прожувати, відразу нарвався: «Подивіться на нього! Мало того що нічого не знає, та ще й поводить себе на уроці по-свинському!» Ясно, всі заржали, Тихий відразу став Свинею. Його так само по-різному кликали: Паця, Хрюша, Кабан, навіть Порося, та Свиня більше прижилося. До того ж, шкіра в нього була жирною, тому обличчя обсіли прищики. Тихого спочатку Прищиком дражнили, та вчителька трохи підштовхнула уяву однокласників: навіть мені іноді хотілося обізвати Ігорка свинею…
Ну, а з Литовченком зовсім просто. Він прийшов до нас у шостому класі, сім'я з Казахстану до Ніжина переїхала. Ви не думайте, він не «чурбан», він нормальний, просто батьки там за якоїсь холери працювали. У Юрка писок витягнутий, і двоє передніх зубів трохи видаються, волосся на голові постійно сторчака стоїть, скільки він його не розчісував і мокрою долонею не пригладжував. Спочатку Юрка хотіли Бобром назвати, та Рудик виніс вирок: «Бобри в нас не водяться, а зайців повно. Бач, навіть щось типу вух у нього стирчить зверху». Думаю, не треба пояснювати, чому новий учень із тваринним прізвиськом до нашого гурту прибився.
Так ми й сиділи в класі: я зі Свинею на передостанній парті, Заєць сам-один — на останній. Інколи ми мінялися місцями, та четвертий до нашого гурту не приставав. Всі однокласники розбилися на окремі групки, при потребі їх гуртував довкола себе Рудик, а на нашу трійцю всі, незалежно від інтересів кожної окремої групи, не звертали уваги. Або намагалися не звертати.
Попри все ми були потрібні. Раз на місяць Козоріз мусив окрім «Колючки» випускати ще класну стінгазету. Де обов'язково малював «Вікно сатири». А у «вікні» — ганьба класу, вічні «двієчники» та найбільш байдужі до інтересів класу Макогон, Литовченко і Тихий. На нас або малювали карикатуру, або просто висміювали нас у дошкульних віршиках, без малюнка. Нашому художнику Мишкові Сапуну подобалося зображати нас верхи на покручених «парах» чи «колах», хоча «одиниці» ніхто ніколи нікому не ставив. Коли говорити про віршики, то можу пригадати один. Якось усі пішли на суботник, прибирати листя в парку, а Тихий не пішов. Хто придумав, що він у цей час спав, я вже не знаю. Але Сапун з цієї нагоди намалював Ігорка, який лежить на ліжку під ковдрою із заплющеними очима, а Козоріз придумав таке:
Чекіст, ставши нашим класним керівником, раз на тиждень починав урок, так: по черзі викликав нашу компанію до дошки, і, знаючи наперед, що домашнє завдання ми не написали й ніяке правило чи теорему не сформулюємо, малював у журнал традиційні «пари», доповідаючи при цьому:
— Так, план по «двійках» виконано. Можна тепер нормально працювати.
Колись на алгебрі Свиня із Зайцем грали в «морський бій», а я піддивлявся збоку в Свині, даючи йому цінні поради. Ми захопилися, Чекіст перестав розказувати про якісь там квадратні корені і голосно вигукнув:
16
«Порнушні карти» — кустарним способом зроблені карти, на яких були зображені голі жінки в різних позах та з різними формами. Як правило, це перефотографовані чорно-білі картинки, призначені не стільки для гри, скільки для розглядання на уроках. Популярна розвага школярів радянських шкіл — бо інша еротична продукція їм була просто недоступна.
17
«Літра» — скорочена назва шкільного предмету «література». Аналогічно «фізкультура» скорочувалася як «фізра».