Страница 40 из 43
Невідома досі сила підкинула мене, потягнула на дівчину.
І зупинила. Бо все раптово скінчилося. Я відчув полегшення на якусь дуже коротку мить, потім стало дуже неприємно, навіть соромно. Хотілося просто зараз підірватися і як був, у мокрих трусах, тікати звідси кудись подалі.
Важко дихаючи, я відкинувся на спину. А Валя повернулася до мене, притягла до себе, погладила по голові, наче справжню дитину, і прошепотіла на вухо:
— Ти — молодець. Молодець. Молодець. Ти мій хороший. Ти молодець.
Ясно, ніяким молодцем я зовсім не був. Облажався по повній програмі. Тільки вона ще щось шепотіла мені на вухо, гладила по спині, по плечах, навіть трішки попестила сідниці, потім торкнулася моїх губів своїми, раз, іще раз. Не знаю, чи заспокоїло це мене, швидше навпаки: я досить грубо забрав її руку від себе, демонстративно повернувся спиною і вдав, що засинаю.
Дивно — але дуже скоро справді заснув.
МИ ЙДЕМО Б ЗООПАРК
22.05.1985 (з ранку до вечора)
Проспали все на світі: коли я прокинувся, Валі вже не було, Будильник показував початок десятої ранку, поруч зі мною на ліжку сидів Заєць і зосереджено дивився на Свиню, який не переставав хропти.
— Що б із ним зробити? — запитав він. — Ти сопів собі, а я півночі не спав. То носа йому заткну, то в бік довбану. Biн прокинеться, поматюкається, на бік повернеться, трошки той — і знову заводить музику. Козел він, а не Свиня.
— Кажуть, шкарпетки треба на морду класти. Один типок говорив, вони в піонертаборі так робили, поки не відучили.
Заєць швиденько вибрався з нашого ложа, взяв свої шкарпетки, обійшов зсунуті ліжка, став у Тихого над головою і опустив їх йому на обличчя. Справді, за кілька хвилин він перестав хропіти, підірвався, відкинув шкарпетки і витріщився на нас:
— Ви, мудаки, на фіга так робить?
— А на фіга хропти, наче трактор?
— А ти хоч знаєш, як трактор хропе?
— Трактори, аби ти знав, не хропуть, а ревуть гуркотять точно так, як ти тут виводиш.
— Пішли ви в жопу! — роздратовано вигукнув він, зістрибнув на підлогу, натяг спортивки і смикнув за дверну ручку. Двері виявилися зачиненими.
— Нічого собі! — здивувався Заєць. — А як нам посцяти?
— У тебе, блін, уже третій день одне на думці. Нічого іншого в голову не приходить, тільки того й знаєш, що сцяти! — буркнув Тихий, стукнувши кулаком по дверях. — Куди ця наша… поїхала?
— Мабуть, гроші ментам відвозити, — сказав я. — За нас, між іншим. За тебе, за мене, за Юрця. Хочеш сказати, ти не просив її цього робити?
— Нічого я не хочу сказати, — відмахнувся Свиня. — Коли хоч вона вернеться? Вона ж про нас хоча б не забула?
— Нас тут залишати не можна. Бо нас бачити не повинні, особливо — в її кімнаті. Так що не переживай, вона сама зацікавлена швидше нас звідси виперти.
— Розумний який — виперти. І куди ми підемо, по-твоєму?
— Хоча б Колю шукати. Заберемо наші шмотки і гроші, які він нам винен.
— А ти, Мавпо, хіба не чув, що нам наша подруга вчора говорила? Чи, може, ти їй нє повірив? Я, наприклад, повірив. Ніякий Коля ніяких грошей нам не віддасть, думати навіть забудь. Знайти ми його можемо, і далі що?
Прикро визнавати правим такого типа, як Ігор Тихий, але тут доводиться — інших варіантів просто нема. Взагалі не бачив я для нас жодних варіантів. Тому вирішив не заводитися. а просто ліг знову на ліжко, заплющив очі й слухав, як Свиня із Зайцем триндять ні про що.
Добре хоч Валя не змусила себе довго чекати. Десь відразу після десятої повернувся ключ у замку, вона зайшла, і тепер, коли на ній були простенькі джинси та легенька синя блузка, видалася мені молодшою. Хоча, може, вчора по темному не було коли їі толком і роздивлятися.
— Попрокидалися?
— Ні, — буркнув Свиня.
— Ну, значить доведеться. Поки нікого нема, давайте бігом робіть усі свої справи. В нас тут чоловічого туалету нема, чоловічої вмивальні так само. Тому в темпі, в темпі, бо не знаю, скільки тут на поверсі народу сьогодні в другу зміну працює.
Довго запрошувати пацанів не довелося. Заєць першим ломонувся, Свиня — за ним. Я затримався трохи, чекаючи, що Валя скаже мені про минулу ніч, і відверто боявся такої розмови. Та вона поводилася так, наче мені все це наснилося: швиденько прибрала постіль, потім заходилася розсувати ліжка. Я кинувся їй допомагати, та вона тупнула ногою:
— Без тебе! Давай, бігом, ніхто тебе чекати не буде…
— Зубна паста є в тебе?
Валя мовчки взяла з підвіконня тюбик «Поморіна», тицьнула мені, і я поплентався вмиватися. Свиня із Зайцем обмежилися тим, що похлюпали собі водою в обличчя, а я вичавив пасту собі на пальця, повозив ним по зубах, сполоскав рота і лише тоді повернувся в кімнату.
— Готові? — бадьоро запитала дівчина.
— До чого?
— Тут поруч є столовка, я вас погодую, далі побачимо.
— А що далі?
— Не знаю, Сашок, — чесно призналася вона. — Гроші я відвезла, більше нічого мені сьогодні робити не хочеться. Якщо ви не тікаєте тепер далі, можемо десь полазити разом. У зоопарку були колись? Я — ні, хоч у Києві страшно сказати як давно живу.
Ми перезирнулися. Щодо зоопарку в кожного з нас виникали зовсім інші паралелі, та активно відмовлятися від цього культпоходу нікому не хотілося. Мені так точно, а по вигляду Литовченка і Тихого я зрозумів — вони теж не в захваті, тільки загострювати тему не хочуть.
Смішно це все. Рудик би точно посміявся: Зоопарк іде в зоопарк.
— Як підемо? — перевів я тему. — Знову через вікно?
— Ризикнемо як цивілізовані люди — через двері, — посміхнулася Валя. — Стрибати з другого поверху вам навряд чи хочеться. Сафоновна пішла, там інша бабка сидить, більш-менш нормальна. Я її онукам час від часу шоколадки дефіцитні приношу, мене ними мужики постійно годують. А я, хлопчики, шоколаду терпіти не можу.
Та до бабки-вахтерки ми дістатися не встигли. Тільки вийшли на сходи, відразу наштовхнулися на широку тітку з «хімією» на голові і в товстелезних окулярах. Я помітив, як перелякалася Валя — в міліції так не боялася. Я взагалі думав, що в неї характер такий, бойовий, а перед цією тіткою аж з лиця зійшла, якось зіщулилася, коротше, зовсім на себе не схожа.
— Нічого собі ти даєш, Рожкова! — тітка говорила хрипким басом, насправді дуже мало схожим на жіночий голос. — Ми про що з тобою домовлялися? Мало того — малоліток водиш, причому відразу купою!
— Галино Дмитрівно, ви що — це брати… З села приїхали, провідати, — спробувала боронитися Валя.
— Ти хоч мені не кажи — «брати з села!» — передражнила її тітка. — Я без твоїх таких братів через тебе під статтею ходжу, ти хіба не знаєш? І як вони пройшли, ці брати? Мені на вахті ніхто нічого не казав, я перевіряла вже! Ану, хто такі?
— Кажу ж — брати! — чи я помиляюся, чи Валя почала говорити упевненіше. — Ми вже йдемо, я їм Київ покажу і сьогодні ж додому відправлю.
— Я не почула — як вони пройшли? — гримала тітка, і Свиня за своєю звичкою виліз наперед:
— Через вікно залізли!
— Через яке таке вікно?
— Ми самі залізли. Воно відкрите було, там, на другому поверсі. У вас же тут правда не пускають! А нам треба…
— Рожкова, яке вікно? Мало мені тебе, так ти тут іще малолітніх злочинців розводиш? Інкубатор тобі тут? Ми про що домовлялися?
— Галь-Дмитрівно, я ввечері зайду, все вирішимо…
— Нікуди ти не зайдеш увечері! Сюди ти точно не зайдеш, мені все це набридло, Рожкова, і я висновки зроблю, дивися мені.
1 Валя проскочила повз неї і побігла вниз. Ми кинулися за нею, прожогом пролетіли повз вахтерку і опинилися на вулиці. Тут Валя, не довго думаючи, ляснула Тихого по потилиці, але не сильно і без злоби — просто так, аби дати вихід емоціям.
— Це хто? — запитав я, відхекуючись.
— Комендатша. Дякую, хлопчики, ви мені сьогодні дуже допомогли. Особливо він, — Свиня знову отримав легенького потиличника.
— Ну да, а що мені було казати?
— Нічого. Стояти й мовчати, без тебе б розібралися, йолки-палки! Тепер проблеми…